З цього приводу він заявить з обуренням і власною гідністю:
— Хай ніхто не думає, що я, котрий створив армію і привів практично ненавчені, кепсько озброєні війська до перемоги тільки дякуючи бойовому настрою фінських солдат і відданості офіцерів, тепер підкорюсь і буду підписувати ті накази, які визнає необхідним німецька військова адміністрація.
І насамкінець з властивою йому рішучістю і безкомпромісністю заявив, що негайно звільняє пост головнокомандуючого і відбуває в зарубіжне турне…
До вечора ще залишалася квола надія, що сенат таки схаменеться і піде назустріч своєму головнокомандуючому, якого ще день тому вітав як визволителя країни…
Але сенат, у якому не вщухали протиріччя і боротьба партій і в якому активно діяло пронімецьке крило (прихильники Німеччини серед фінських сенаторів навіть всерйоз розглядали пропозицію заснувати у Фінляндії монархію і вибрати королем представника німецького правлячого дому, родича імператора Вільгельма II — принца Фрідріха Карла Гессенського, але, слава Богу, схаменулися, зрозумівши недоречність своєї затії). Сенат так і не зміг тверезо оцінити ситуацію, як і збагнути, якого генерала він втрачає.
Але що сталося, те сталося, а Маннергейм ніколи не вмів під когось підлаштовуватись і тим більше догоджати партійним групам.
«Минуло всього два тижні з того дня, коли голова сенату у цій же залі вітав мене, — згадуватиме генерал на схилі своїх літ і політичної та військової діяльності, — і дякував за те, що я зробив для врятування Батьківщини. 30 травня, коли я виходив із зали засідань, ніхто з членів уряду не виявив мені співчуття і не простягнув руки…»
Вийшло, як за Шіллером: дер мор гат зайне арбайт гетан, дер мор канн геєн: мавр зробив своє, мавр може йти…
І збагнувши це, Маннергейм не став з’ясовувати свої відносини з сенатом, шукати ту чорну кішку, що перебігла йому дорогу, не став принижуватись — надто він був гордим для цього. Треба було врятувати Вітчизну, він врятував, а решта — хай розбираються інші… Мавр зробив своє, мавр може йти…
І він пішов, вчорашній герой і визволитель, пішов, усіма покинутий, і того ж вечора підписав свій останній наказ.
— Я здобув вам незалежність, привів Фінляндію до перемоги, а в партійних чварах копирсатися не буду. Розбирайтесь самі…
Хоча, коли б Маннергейм був від природи авантюристом, страждав амбіційністю чи мав нахил до диктаторства, чи, зрештою, владу любив більше за Батьківщину, він тоді — 30 травня — міг би легко на вершині своєї слави і популярності захопити верховну владу і стати пожиттєвим правителем (подібних випадків в історії скільки завгодно). Але Карл Густав Маннергейм був чесним патріотом, святою людиною свого народу. Коли Фінляндія опинилася в небезпеці, він, не шкодуючи себе, став на її захист, коли ж небезпека минула, він, зробивши своє, врятувавши Батьківщину, добровільно пішов у відставку.
Коли моє на даний момент не влад, то я із своїм назад.
Мавр зробив своє, мавр може йти.
І так, до речі, повториться не один раз: як над Фінляндією нависне небезпека, він тут як тут, — прийде їй на допомогу, мине небезпека — і він відразу ж відійде на другий план, у тінь…
Вранці вчорашній визволитель Фінляндії з декількома своїми помічниками і бойовими друзями залишить невдячну батьківщину і відправиться в Стокгольм. Після авдієнції в Густава V, під час якої король Швеції вручить йому орден «За заслуги, виявлені Швеції під час визвольної війни», відбуде в Лондон і Париж (за минулорічним пророцтвом одеської ясновидиці «до двох західних держав»). По суті вигнаний своїм урядом, у вигнанні багато зробить для іміджу своєї батьківщини, адже він ні на кого не мав зла, а вище за суперечності ставив справу служіння своїй країні, яку, як покаже час, любив вірно і незрадливо.
Третє пророцтво одеської ясновидиці завершувалося таким акордом: коли Маннергейм повернеться з поїздки (у дві великі західні держави), то його буде призначено (чи не забагато подій на такий малий проміжок часу, чи не забагато крутих віражів у його долі?) на ще більший пост, і хоч його діяльність на тому посту буде короткочасною, але дуже і дуже важливою…
І це збудеться один до одного: 17 листопада 1918 року уряд Фінляндії у зв’язку з тим, що в країні виникне складна політична ситуація, запросить його врятувати становище, а для цього зайняти пост регента. Себто стати главою держави. Тієї держави, яку він врятував і яка замість вдячності так квапно прийняла було його відставку, а тепер — як з’явилася небезпека, — попрохала її знову порятувати.
К. Г. Маннергейм (а він завжди був гордим і в той же час ніколи не був гордим і проханим, якщо справа стосувалася його вітчизни):
«Цілком усвідомлюючи всю відповідальність, яка лягла на главу держави в такий трудний час, я вирішив цього разу не ухилятися від того, що вважав своїм обов’язком і прийняв пропозицію…»
І далі:
«Жоден „реванш“ у моєму житті не був настільки очевидним, як цей, адже мене вибрали регентом за пропозицією того самого уряду, який своїм нелояльним ставленням до головнокомандуючого власної армії змусив мене покинути країну після перемоги у визвольній війні, що була отримана під моїм керівництвом…»
Але він став вище своїх амбіцій та образ — все то дріб’язок в порівнянні з тим, що його вітчизна потребувала його захисту.
«Я займаю цей високий пост, — скаже він, — переповнений упевненістю в тому, що мої щирі устремління будуть сприйняті всім фінським народом, і що цей народ нарешті буде повністю одностайним у захисті незалежності і свободи…»
«…Але ця діяльність буде короткочасною», — в жовтні 1917 року застереже його одеська ясновидиця і він уже віритиме її пророцтву і нічому не дивуватиметься — так угодно, мабуть, Провидінню.
Регентом держави, главою її уряду генерал-лейтенант і справді побуде недовго. Але зробить багато. І — доленосного.
17 липня 1918 року регент Маннергейм у складній політичній ситуації, коли тільки його талант міг врятувати націю, затвердить конституцію країни (якраз тоді закінчувалася дія конституції, прийнятої в 1772 році під час правління Густава III), ту конституцію, за якою буде створена фінляндська держава; проведе — знову ж таки в дуже складній політичній ситуації! — 25 липня вибори президента Фінляндії (ним стане професор К. Стольберг). Він і запропонує Маннергейму очолити збройні сили країни.
Маннергейм відповість з усією прямотою (хитрувати, шукати шпарини він не був здатний), що погодиться зайняти цей пост, але з однією умовою: новий уряд мусить дати йому можливість повністю відповідати за питання оборони.
Але відповіді так і не отримає (новий уряд не ризикне пристати на його умову: а раптом генерал-лейтенант, а він популярний в країні, вчинить державний переворот?), і 16 серпня Маннергейм з почуттям чесно виконаного обов’язку подасть у відставку. Вже вдруге після того, як він приведе країну до перемоги у визвольній війні.
«Я хотів відійти від справ і відпочити після довгої і тяжкої військової кар’єри (це його улюблене слівце — „кар’єра“ — хоч якраз кар’єри в прямому значенні цього слова він ніколи й не робив). Безперервні й тривалі партійні чвари теж стомили мене. Затвердивши конституцію, я вважав, що виконав свій обов’язок регента…»
Був певний, що вже тепер з політикою і навіть військовою справою він покінчив назавжди, і попереду його чекає звичайне приватне життя.
Але… Якщо вірити пророцтву одеської Кассандри, а досі воно збувалося, відставка мала відбутися, але на цьому його служба не повинна була закінчитися…
Що там вона ще віщувала?
«…Коли повернеться з подорожі до двох великих західних держав, то отримає призначення на ще вищий пост, але на тім посту діяльність його буде короткою…»
Гм… Він і справді побував у двох великих державах (Лондон і Париж), отримав ще вище призначення, але на посту регента побув справді недовго. Як регент Маннергейм керував країною з грудня 1918 по липень 1919 року. За цей час він зміцнив державний устрій Фінляндії, роль збройних сил в країні, налагоджував зв’язки з країнами Північної Європи.
