Хлопців зі степу в складі 171–го запасного українського полку, по суті, не навчених, зодягнених у благенькі шинельчини, з рушничками та по жменьці набоїв до них і кинули в сніги Карельського перешийку на сорокаградусні морози під кулі фінських «кукушок». Кинули, власне, на вірну загибель, як гарматне м’ясо.

А коли по весні сорокового деякі з тих, яких роком раніше забирали на скачки, почали повертатися з білофінської кампанії, то один з них, повернувшись і до Малої Виски, божився та хрестився, що бачив на власні очі, як «Яшку (мого батька) танкою роздавило».

— Убили батька! — голосила мама, плакали ми, діти його, плакала бабуся. В один день ми відчули себе сиротами, нікому в цьому світі вже не потрібними. Що ми тоді пережили — не буду й говорити. Це вже пізніше дізнаємось, як воно насправді було — через дев’ять років, як батько повернеться нарешті додому з «перепідготовки». А чекати ті дев’ять років буде все одно, що й усі дев’яносто. Що й цілий вік. Що сталося з моїм батьком, кращим трактористом, будівничим нового життя? Він потрапив у ті сотні тисяч (а втім, досі ніхто точно не знає, скільки насправді полягло наших на тім Карельськім перешийку), які на радянсько-фінляндському фронті були вбиті, покалічені, контужені й обморожені.

В шинельчині, що її наскрізь продувало крижаними вітрами недалекого звідти Північного Льодовитого океану, контужений і обморожений, він потрапив у полон. Як тисячі й тисячі інших червонозоряних бідолах, яких кинули загарбувати у фінів їхні землі.

А полон є полон. Та й для прикладу треба було якийсь там десяток полонених радянців, які приперлися заграбастувати чужі землі, скарати перед строєм. І батько мій, рядовий, селянин, колгоспний тракторист, який будував удома нове життя і якого під виглядом перепідготовки забрали на війну з білофінами, потрапив у їхнє число.

І поставили їх, ледь живих, під нашвидкуруч збитими шибеницями, накинули їм на шиї тугі зашморги — все. Кінець. Прощайся з життям. Та й хто тоді міг урятувати приречених?

І сталося те, що й досі я називаю дивом-дивним. Фінський офіцер, який командував екзекуцією, заінтригований, що воно виглядає ріжком з кишені гімнастерки у мого батька, який в ту мить вже попрощався з життям, витягнув (мабуть, саме Провидіння його підштовхнуло до того) простесеньку, любительську фотографійку, на якій було двоє діток, двоє хлопчиків.

Офіцер подивився на фотографію, потім на мого батька.

— Твої? — врешті запитав.

— Мої, — сказав батько. — Сини. Володька і Павло.

Не знаю, що ворухнулося в серці фіна, як дивився він на фотографію двох дітей радянського солдата, якого мали вішати, але, повернувши батькові фотографію, стомлено сказав:

— Живи! Повертайся, як зумієш, до своїх синів. Гарні в тебе хлопці. У мене теж двоє дітей, якщо тільки їх не побили ваші бомби, що їх ви сиплете на наші міста.

І з батькової шиї зняли задубілий на морозі зашморг, і він, нетвердо ступаючи ногами, вийшов з-під шибениці.

Батька порятувала фотографія двох його дітей, на якій були зображені я восьми років та братик мій Павло двох рочків. Господи! Досі не віриться, що мені, хлоп’яті, та моєму братикові вдалося порятувати батька під шибеницею в снігах Карельського перешийку!

Проте батька пощадили вороги, але не свої. Свої навіть уваги не звернули, що в нього вдома двоє маленьких діток. Раз був у полоні, значить — ворог! Ізмєннік!

Після замирення відбувся обмін полоненими: наші віддали фінам їхніх, фіни — наших… Звільнені з-під фінського конвою наші відразу ж потрапили під конвой своїх — як ізмєнніки. Їм нічого не пояснювали, а під багнетами погнали до залізниці й повантажили в телятники. Всі думали, що їх повезуть додому. Звичайно ж, додому — куди ж іще? Але чим далі їх везли, тим холодніше й холодніше ставало в природі. Ясно, що везли не додому, на південь, а кудись на північ. Конвой ставився до них як до зеків, злочинців.

Привезли їх у Мурманськ і під все тим же конвоєм препильним та ще й в супроводі собак пересадили на баржі й далі Північним морським шляхом повезли їх на каторгу. Так батько опинився в Норильську, а це — одне з найпівнічніших міст світу, розташоване за Північним полярним колом — з портом Дудінка в гирлі Єнісею. Там будувався (перша лінія вже працювала) гірничо-металургійний комплекс — шахти, рудники, заводи тощо. Добували нікель, мідь, кобальт, селен, сірку і багато ще дечого. Батько будував алюмінієво-нікелевий комбінат — «спокутував» невідомо які гріхи, а засудили його — буцімто за ізмєну — що побував у полоні — аж на цілих вісім років.

Додому він повернеться — все з тим же тавром «ізмєннік Родіни» — аж у 1947 році — після восьми років радянської каторги (мабуть, за те, що його помилували фіни). На згадку про рабську працю на комбінаті додому привезе алюмінієву ложку — власноруч виготовлену з виплавленого ним алюмінію…

Через сорок шість років після повернення батька, коли його вже й не буде в цьому світі, я з братом Павлом (він професійний композитор, добрий музика) видам збірочку «Голуби. Пісні з-понад Висі», присвячену пам’яті матері та батька. Вийде вона у 1993 році в Малій Висці завдяки управлінню культури Кіровоградської обласної державної адміністрації та маловисківським журналістам і друкарям, які додали кошти і працю, аби й з’явився пісенник «Голуби» — це своєрідний збірник пісень мого роду.

Є в ньому й «Батькова пісня» — про ті далекі події, як батька забирали на скачки, про війну з фінами, полон, про те, як його врятувала фотографія дітей, про норильський комбінат, де він з тавром ізмєнніка Родіни відбуде вісім тяжких років…