Все більше спеціалістів сходиться на тому, що навколо Землі і на Землі існує якась інтелектуальна голограма, в ній і відбувається життя людей. Окремі з них, все ті ж 5 %, можуть якось зв’язуватися з цією голограмою, тоді відбувається коротке замикання, і такі незвичайні особи зчитують з голограми (часом і за допомогою символів та образів) те, що ще тільки-но згодом відбудеться в нашій реальності. Хто називає цю голограму біополем, хто «польовою інформацією» або інформацією космічного поля, чи, зрештою — Системою, але суть не в назві, а в самому явищі.
А втім, скільки народів, стільки й термінів та розумінь цього фантастичного, як нам здається від незнанням, явища. Індонезійські віщуни, наприклад, оперують поняттям біополе, що його вони називають «сакті». З ним пов’язують і феномен ясновидіння. «Сакті» у багатьох людей різне, хоча загалом це схоже на долю, тож воно залежить від самої людини. Якщо людина володіє сильним «сакті», їй весь час таланить у житті, а якщо у неї слабке «сакті» — то в неї і доля відповідна, з такою людиною найбільше трапляється нещасть, невезінь, хвороб тощо.
…Так ось такою віщункою і була та непримітна, нічим зовні не видатна жінка, котра восени 1917 року в одеському готелі «Лондон» пророкувала генерал-лейтенанту російської армії Карлу Густаву Маннергейму незвичайну долю (мабуть, «сакті» у нього особливо сильне!) — її ясновидіння, її пророцтво й передбачення, зроблені нею так легко і просто, ніби між іншим, ніби вона заглянула до книги, що лежала перед нею. Жаль, що генерал-лейтенант не зберіг нам імені цієї Сивілли.
4 червня 1942 року генерал-лейтенанту, головнокомандуючому збройними силами Фінляндії Маннергейму виповнилось 75. Не можна було сказати, що генерал зберігся як юнак, хлопець-молодець, і що мав він вигляд на піввіку чи й менше, ні і ні. Із здоров’ям у нього вже тоді почали виникати проблеми, та й напружені роки, починаючи з 1918 року, коли він рік за роком — та які роки! — чверть віку рятував свою батьківщину від все нових і нових зазіхань могутнього сусіда — це назавжди залишило свій карб на ньому, підірвало здоров’я. А більшовики щороку сіяли зуби дракона, що сходили постійною ворожнечею, розбратом, зазіханням на цілісність фінської території, на все нові й нові напади, провокації. Все це треба було не просто пережити, а — відбити. І всі біди й тривоги тримати у собі, зовні вдаючи з себе спокійного і здорового, якому робота вдень і вночі просто… просто ніпочім.
А загалом, шістдесят останніх років, починаючи з 15 літ, як він поступив до кавалергардського училища і розпочав свою нелегку військову кар’єру (його улюблене слівце), він ніколи не знав спокою — служив, воював, знову служив, знову воював, а після сімнадцятого постійно, з дня у день, захищав свою батьківщину, зміцнював її армію та оборону, а коли і йшов на час у відставку і не служив офіційно, то все одно займався обороною країни. І так триватиме від 1918 року, коли він почне створювати визвольну армію Фінляндії, і аж до 1951 року, останнього року в житті генерал-лейтенанта.
А втім, тоді, в червні 1942 року, він вже останній день був у цьому званні. Другодні на довгий язик мису, що тягнувся в озеро Саама, де серед мальовничої природи (хоч нею і не було коли милуватися) знаходився представницький будиночок головнокомандуючого — знаменитий і в той же час простий дерев’яний фінський будиночок, що їх після Другої світової у Фінляндії буде охоче закуповувати СРСР для свого пролетаріату — дешево і сердито! — прибув з групою високопоставлених урядовців президент країни Рюті.
Одночасно на сусідній аеродром Іммола, що був того дня оточений потрійний кільцем фінських солдатів та німецьких спецслужб, приземлився урядовий літак з Берліна, на якому вітати Маннергейма прибув сам рейхсканцлер Адольф Гітлер. Через свого посла в Гельсінкі Блюхера фюрер застеріг: ніяких змін в ритуал святкування іменин головнокомандуючого Фінляндії щоб не вносили, і щоб іменинник не їхав на аеродром зустрічати гостя — хай займається своїми справами, фюрер і сам знайде дорогу. Але це негадане повідомлення таки завдало чимало клопотів імениннику, адже невідомо було зарані, до чого приведе цей візит в політичному аспекті. Тож Маннергейм був готовий до будь-якого повороту подій. На початку Другої світової Фінляндія опинилася між двома великими і сильними агресорами, що обидва замахувалися на панування над світом — між СРСР з одного боку, і Третім рейхом з другого. І той, і той міг розчавити маленьку країну Суомі і не звернути на те особливої уваги. І все ж генерал-лейтенант намагався будь-що втримати нейтралітет, що для Фінляндії було чи не єдиним шансом вціліти, коли зчепляться два монстри, та все ж… Ще в 1939 році в бесіді з делегацією Фінляндії Сталін сказав прямо і відверто, не залишивши аніяких шансів на маневрування: «Добре розумію, що ви хочете залишитися нейтральними, але, запевняю вас, що це неможливо. Великі держави цього не дозволять». Отже, або-або… Треба було визначатися і приставати до якогось одного берега — або до червоного, або до коричневого. Розвіддані, які отримувала Фінляндія, говорили про те, що вона — «капіталістична країна, і її чекає така ж доля, як і Естонію, Латвію та Литву, що вже були загарбані більшовиками». «Включення Фінляндії до складу СРСР — питання найближчого часу, можливо, й кількох місяців. Може, й трьох. Народи Естонії, Латвії та Литви щасливіші од фінського народу, адже вони самі виявили бажання приєднатися до СРСР. Оскільки народ Фінляндії не хоче цього, його доля буде тяжкою, адже Фінляндію приєднають силою. Фінляндія не може противитись Червоній Армії і не отримає ні від кого допомоги».
Такі були точні дані, отримані з перших рук, і вони красномовно свідчили, що Фінляндію і справді чекає чи не найбільша небезпека. Вибору не було і бути в тій ситуації не могло. Треба було вибирати найменше зло із двох (а зло — є зло, як його не вибирай) і приєднуватись до того чи того агресора (який вже там нейтралітет!) — до червоного чи до коричневого. Оскільки Німеччина не погрожувала приєднати Фінляндію до володінь Третього рейху, Фінляндія вибрала менше зло, коричневого агресора і, згнітивши серце, приєдналася до Антикомінтернівського пакту, спрямованого проти СРСР, ставши таким чином формально союзницею Німеччини в Другій світовій війні.
Маннергейм розумів, що це порятунок нетривкий і тимчасовий, але вибору вже не було. Як і часу на пошуки інших варіантів. Та й пакт Молотова-Ріббентропа передбачував включення Фінляндії в «сферу інтересів» Радянського Союзу.
«Поганим передвісником, — згадуватиме Маннергейм, — стали ноти, передані Литві 13 і 28 травня 1940 року, в яких ця країна звинувачувалась в антирадянській діяльності. 14 червня — новий ультиматум, а вже через день радянські війська почали окупацію Литви. 19 червня така ж лиха доля спіткала Естонію і Латвію, наставала черга країни Суомі. Розвідка доносила, що в Ленінградському військовому окрузі іде широкомасштабна воєнна підготовка, і питання, що настала черга й Фінляндії, вже стояло на порядку денному».
СРСР постійно пред’являв своїй північній сусідці все нові й нові вимоги, забрав у неї 75 паровозів і 2000 вагонів, прокладав на фінську територію свої залізниці і взагалі поводився на чужій території як у себе вдома. Фінам потрібно було зводити нову лінію оборони, зміцнювати прикордонні укріплення. Тим часом в СРСР наростав розмах підготовки до війни. І дарма президент Рюті запевняв супротивну сторону, що Фінляндія в жодному разі не нападе на СРСР, що вона взагалі не хоче бути втягнутою у війну. Країна Рад на це не звертала уваги, форсуючи підготовку до окупації Фінляндії, спішно посилювала свої прикордонні гарнізони, розташувавши в них 118 піхотних і 25 танкових бригад. Раз по раз провокувала все нові й нові небезпечні сутички, слала погрози й ультимативні вимоги. Ясно було, що в СРСР розпочалася всезагальна посівна, тільки цього разу сіяли там зуби дракона, готуючись до агресії. Зосередженість радянських військ вказувала на те, що на тім боці наростає загроза несподіваного нападу на Фінляндію. А Фінляндія розробляла лише один план війни — оборонний, хоч СРСР постійно звинувачував її в тому, що вона готується до війни.