Район Порккала-Удд, стару культурну територію, де господарства процвітали, а води мали велику кількість риби, зараз необхідно було звільнити на протязі доби до приходу гарнізону руських. Крім того, тамтешні жителі втратили свої будинки і отримані у спадок від предків господарства, передача цієї території породжувала великі труднощі в постачанні столиці продуктами харчування: перерізала прямі шосейні дороги та залізниці, що йшли в південно-західні райони Фінляндії. Той факт, що з цього моменту столиця стала в зоні досяжності для прямого обстрілу російської польової артилерії, являв собою найсерйознішу загрозу.

Вдруге за чотири роки наші війська відступали за лінію кордону, установлену противником. І зараз армія була геть вимотана в боротьбі з переважаючим противником, але, як і в 1940 році, відходила в бойовому порядку, не розбита, зберігши свою духовну твердість. Вона не була розбита і могла за необхідності продовжити боротьбу. Свідком цього стали останні успішні бої під Іломантсі. Але загальна ситуація вимагала, щоб бойові дії були припинені, і народ отримав мир. З гордо піднятою головою фінський солдат міг відправитись додому, добре виконавши своє завдання.

Свобода і цього разу давалася нам дорогою ціною. Свідченням цьому є 55 000 білих дерев’яних хрестів на наших цвинтарях».

Відразу ж після підписання договору про мир уряд Фінляндії на чолі з Хакцеллем подав у відставку. Президент Маннергейм розпочав консультації щодо виборів нового прем’єра. Після довгих дебатів очолити кабінет погодився президент Верховного адміністративного суду У. Кастрєн. Це вже був хоч якийсь передих. А втім, його не було, адже пора було братися за нелегку роботу по відродженню з руїн країни, налагодженню торгівлі, і взагалі час було запускати промисловий механізм. В тих умовах то була нелегка задача, тим більше, офіцерський корпус мав стійку недовіру до руських, як і більшість населення, і це теж треба було переломити. Німецькі війська ще залишалися в Лапландії, і туди треба було спішно перекидати частини, або вигнати геть вчорашнього союзника, а заодно відводити свої збройні сили із територій, що їх окуповували совіти. Тривала евакуація цивільного населення — тисячі проблем звалилися на Фінляндію, і Маннергейм при його взагалі не міцному здоров’ї і вже поважному віці не мав спокою ні вдень, ні вночі.

В грудні сорок четвертого останні німецькі батальйони під тиском фінських збройних сил змушені були залишити Фінляндію, але повністю їх вдасться вигнати лише навесні наступного року. Тоді ж Маннергейма на посту головнокомандуючого замінить начальник генштабу генерал від піхоти Ерік Хейнріхсу. На порозі сорок п’ятого його офіційно буде призначено командуючим оборонними силами країни, а президент Маннергейм за заслуги нагородить його орденом свого імені — Хрестом Маннергейма I ступеня.

31 грудня в новорічний вечір Карл Густав Маннергейм видасть останній свій наказ в якості головнокомандуючого:

«Солдати Фінляндії!

Залишаючи, тепер вже в останній раз, активне керівництво оборонними силами Фінляндії, але будучи президентом республіки, я подумки звертаюсь до спогадів про останнє п’ятиріччя і про останні дві війни, які змушений був витримати фінський народ…» Подякувавши тим, хто захищав свою країну і далі служить у збройних силах, віддавши шану полеглим, Маннергейм зазначав: «Народи світу стоять на порозі нового часу. Із жахів війни піднімається інший світ, якому властиві людські випробування і страждання, але який упевнено, можна сказати, принесе з собою прогрес і нові досягнення. Важкими будуть часи для народу, доки не настане день, який об’єднає нації у воєнній згоді і закладе основу мирної праці і взаєморозуміння… Труднощі можуть здатися непереборними, але зараз як ніколи нам, фінам, треба постійно проявляти наші властивості, які в минулі роки були нашою силою: солідарність, самовладання. Віддаючи всі наші сили стійкому і безкорисливому труду, ми зможемо вийти переможцями із бур сучасності і забезпечити існування і майбутнє нашої незалежної держави.

Мої брати по зброї! Я часто, як і зараз, закликав вас постійно напружувати сили, вимагав від вас майже неможливого, і ніколи мої заклики не залишалися даремними. Дякую вам… Бажаю вам успіхів і щастя, які народжуються на ґрунті вільної вітчизни. Хай вища судьба слугує процвітанню Фінляндії!»

Тепер для Маннергейма найважливішим із усіх невідкладних завдань було одне — провести вибори в парламент. Маннергейм впорається і з цим завданням. Одночасно він прийме закон, який поширюватиметься на всіх, «хто рішучим способом вплинув на вступ Фінляндії в 1941 році разом з Німеччиною у війну проти Союзу Радянських Соціалістичних республік, а також проти Об’єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії, чи хто під час війни не запобігав досягненню миру».

За підсумком Другої світової війни Фінляндія втратила 12 відсотків своєї території і більше 89 тисяч чоловік убитими…

А здоров’я, і без того абияке, погіршувалося з кожним днем. Після сімдесяти почали вилазити болячки, які до того ховалися десь у глибині тіла. Зрештою, за наполяганням лікарів маршала відвезли в Португалію, на лікування, яке відбулося успішно, але, повертаючись додому із, задавалося б, підлікованим здоров’ям, Маннергейм в дорозі занедужав і, повернувшись в Гельсінкі, був прямо з дороги госпіталізований в клініку Червоного Хреста. До всього ж додалося запалення легень, прихоплене в дорозі. Ослаблений організм з трудом справлявся з новим недугом. Стало збагненно, що в найближчі місяці маршал не спроможеться виконувати обов’язки президента, знаходячись у лікарні. Та й хіба можна бути президентом країни, не виходячи з лікарні? Та ще в такі непрості часи. То для чого тоді триматися за владу? Хіба заради самої… влади? Але так працювати маршал не звик, не міг і не хотів. Або якісно віддаватися роботі, або ніяк. Зрештою, не він один у країні здатний керувати державою. Не дарма кажуть, що святе місце порожнім не буває. До всього ж, час уже й про себе подбати — скільки там того життя лишилося? А попереду його чекають ненаписані мемуари, що давно вже визріли в душі й просяться на папір. Пора… пора братися за перо. Як у «Калевалі»:

Слово просилося і в нього на уста. Якщо керувати державою він уже не зможе, то, підрихтувавши бодай на якийсь час здоров’я, ще послужить рідній країні пером і словом своїм… Правда, він ніколи не займався красним письменством, але… Як кажуть французи: а форс де форже он в’єн форжерон — якщо битимеш молотом — станеш ковалем… Та й видавці вже розвідували обстановку — чи не збирається, бува, маршал засісти за мемуари? Коли так — готові їх видати. За будь-яких умов. Навіть із старої батьківщини, із Швеції вже зверталися… Тож пора з двох труднощів вибрати легші. Ті, що сьогодні йому ще по плечу.

Та й лікарі постійно радять облишити службу. Або ж всерйоз зайнятися власним здоров’ям. Але як, маючи службу, займешся здоров’ям? Ні службі від того не буде зиску, ні здоров’ю толку…

Все зваживши, ще і ще вислухавши поради лікарів, на яких він раніше й уваги не звертав, маршал нарешті пристав до однієї думки: пора!.. Відпрацював своє, відслужив. Що зміг — зробив, а тепер хай молодші впрягаються в гуж і тягнуть спільного воза.

4 березня 1946 року Карл Густав Маннергейм, президент Фінляндської республіки, направив до уряду листа (доклавши до нього свідчення лікарів), у якому повідомив про свій намір піти з поста глави держави — у зв’язку з різким погіршенням здоров’я.

«Я вважаю, що своє завдання, на виконання якого я погодився зайняти пост глави держави, завершив. Фінляндія виведена зі стану війни з Радянським Союзом, укладено мир, суд над військовими злочинцями закінчився…»