І — останній акорд до піднятої теми:

«Наскільки мої прагнення змогли сприяти об’єднанню суспільства, судити не мені. У всякому разі, коли настав час випробувань, я, до свого задоволення, побачив, що народ Фінляндії згуртований, одностайний і рішуче виступив на захист своїх життєвих інтересів».

І до цього нічого додати, і від цього нічого відняти, адже суть і навзаправду не в «лінії Маннергейма» (залізобетон, доти, кулеметні гнізда, загородження із колючого дроту, траншеї тощо), а в тій лінії Маннергейма, що її він стійко, мужньо і цілеспрямовано дотримувався все життя і яка, врешті-решт, привела його батьківщину до волі. А таких маннергеймів з такою лінією у світі не так і багато.

А можливо, й тому лист леді Паджет не дійшов до маршала Маннергейма (якщо не дійшов), що він на то час вже залишив Батьківщину, вилетівши у Швейцарію (Лозанна) на тривале лікування — на запрошення президента Швейцарської Конфедерації.

Спершу гадалось — тільки на лікування, а не на прожиття, та ще й на кілька років, але здоров’я, незважаючи на зусилля швейцарських ескулапів і чудову природу та цілющу лагідність Женевського озера, не вирівнювалось — то кращало (тільки й зумів якось відвідати собор Нотр-Дам), то знову гіршало, тож у Лозанні, адміністративному центрі кантона Во, і минуть останні роки легендарного рятівника країни Суомі, що в нас асоціюється з назвою головної книги фінів «Калевали». Про залишену батьківщину (і хто б міг передбачити, що йому вже не судитиметься її побачити!), про славних і вже постарілих синів своїх — солдат фінської армії, з якими він виборював незалежність, маршал думав постійно — в тузі-ностальгії за рідним краєм «Калевали». І часто в снах його неспокійних то кантеле[17] звучатиме, і тоді все його єство, кожна клітиночка його натрудженого тіла вмить оживатиме й щемно бадьоритиме на якусь мить, то фінські коні, невибагливі, рудувато-бурі чи булані з голосним іржанням і дзвінким тупотом копит проноситимуться над Швейцарією, і йому уві сні здаватиметься, — як припече хвороба, як покладе в ліжко, що ні встати, ні повернутися, — що то ж вони за ним примчали, і він з ними вже повертається на далеку Батьківщину свою, милу серцю країну «Калевали», і тоді її невмирущі руни відлунюватимуть в його серці:

Про Євгена Тимченка, чий переклад цитується в цьому есеї, свого визначного одноплемінника, та ще й земляка — полтавця, вченого і національного патріота, я вперше дізнався, можна сказати, завдяки «Калевалі». (Це ж треба, фінський народний твір вивів українця на українця!) Власне, завдячуючи українському перекладові «Калевали», що його, виявляється, зробив — і як зробив! — до того мені невідомий Євген Тимченко. (А втім, я про нього щось-таки й раніше чув, але — краєм вуха, і не надав тому значення, був такий вчений і перекладач, то й був!)

Так ось про автора українського перекладу безсмертної «Калевали».

Дмитро Павличко в передмові до видання «Калевали» в перекладі Є. Тимченка зізнається: «1973 року, перебуваючи у Фінляндії, при підготовці фінського номера „Всесвіту“ і маючи намір приступити до вивчення мови суомі, щоб перекласти „Калевалу“, я простудіював Тимченків переклад. Мене вразила його багатюща лексика, витонченість і віртуозність. Я зрозумів, що „Калевалу“ краще за Тимченка не перекладу…»

Як на мене, Дмитро Васильович переклав би теж на дуже високому рівні, і його переклад «Калевали» став би окрасою української культури — тут у мене сумнівів не виникає, — але в одному знаний наш поет має рацію: переклад Є. Тимченка і сьогодні залишається зразком, високим досягненням українського перекладацтва.

Євген Костянтинович Тимченко, сьогодні напівзабутий український мовознавець, професор Київського університету, спеціаліст по санскриту, порівняльному мовознавству, поліглот (знав французьку, німецьку, іспанську, англійську та італійську мови), перекладач (Метерлінк, Мопассан, Байрон та ін.), автор багатьох робіт з української граматики, діалектографії, лексикографії, загалом більше ста праць (деякі з них ще й досі не опубліковані), в тім числі й «Курсу історії українського язика» (1917, 1930 рр.) Євген Костянтинович в 1920–х роках вперто вживав слово «язик» у значенні «мова»… Ні-ні, це не маленька примха вченого, термін язик на означення мови вживав, наприклад, і Т. Шевченко. Пригадуєте: «І возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик».

Тимченків переклад «Калевали» вперше виходить у Львові у 1901 році, і це симптоматично: позбавлені своєї державності, гноблені Росією кращі представники українства не лише стежили за літературним життям Європи, а й у підневільних умовах досліджували кращі твори інших літератур, збагачуючи ними свою зрусифіковану націю. Вдруге переклад буде видано у 1928 році вже в Києві, і нарешті третій на сьогодні — відредагований Д. Павличком — вийшов у 1995 році. До речі, і це важливо, здійснений за сприяння Посольства Фінляндії в Україні, при підтримці фінських компаній та організацій.

Я, наприклад, працював з примірником «Калевали», подарованим бібліотеці Спілки письменників України Посольством Фінляндії в Україні, про що й значиться на титульній сторінці. Видання проілюстроване роботами фінського художника Отто Йосефа Аланена.

В офіційній біографії Є. Тимченка, дійсного члена АН УРСР та член-кора АН СРСР, є рядок: «У 1918–48 (з перервами) — науковий співробітник АН УРСР». Оте невиразне «з перервами» (чого це раптом з перервами? У зв’язку з чим? Працював, працював, а тоді на якийсь час кидав роботу і знову по якомусь часі повертався до неї — чи що?) означає одне: вчений у 1938 році у віці 72 років був заарештований органами НКВС. За буцімто участь в СВУ, «викритій» органами ДПУ УРСР ще в 1929 році. СВУ — «Спілка визволення України», була титулована тодішньою владою як «контрреволюційна українсько-буржуазна націоналістична підпільна організація», хоч насправді міфічна, висмоктана з пальця, адже в реальності така організація ніколи в Україні не існувала, все це вигадки каральних органів, їхня майстерна — хоч і знати пальці — провокація, аби знайти привід для розправи з національною українською інтелігенцією, з одного боку, і отримати нові звання та чини — з іншого. («Органи», мовляв, не даром хліб їдять, яке підпілля викрили!) Що й було успішно — хоч і поспішно — зроблено, і кращі національні сили України були тоді відправлені на ешафот.

Дмитро Павличко (передмова до видання «Калевали»):

«Його прізвище (Тимченка Є. К. — В. Ч.) у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М. Грушевського, А. Кримського, С. Єфремова, А. Ніковського, Л. Старицької-Черняхівської, В. Дурдуківського та багатьох інших. Він був найближчим до цих людей, але ув’язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну».

В «Курсі українського язика» Є. Тимченка стверджується (тоді ще можна було), що з прилученням до Московської держави Україна перестала бути державою і тому вона перестала бути і нацією взагалі, ставши лише «аморфною етнографічною масою». Для нього поняття «держава» і «нація» — тотожні. (Як, між іншим, і для К. Г. Маннергейма, хоча він і не був ученим.) А то ж був час тотального наступу російської мови на українську і нищення всього українського на догоду русифікації. (Є. Тимченко: «Я вважаю, що українська культура і мистецтво з року в рік занепадають, і поряд з цим проводиться послідовна русифікація України».)