Сомко ще раз спробував підмовити Ромадановського провести вибори. Козаки випили стільки його горілки, що за неї могли вибрати й татарина. Але знову загукав Мефодій, аж вороння зривалося з трупів, — він-бо вже пообіцяв булаву Брюховецькому, дав великі гроші — пирскав слиною, вимахував руками, а за ним і Васюта — Золотаренко.

Зайшовши в рябий московський намет, Мефодій вихилив корець медовухи й став переконувати Ромадановського, що тепер Сомко їм більше непотрібний, що вони можуть самі завершити кампанію, піти на правий берег і здобути там міста, що полки Білоцерківський, Канівський і Черкаський охоче піддадуться під руку його царської величності.

Нехай він собі бенкетує, а нам треба, не гаючись, рушати на той бік.

Ромадановський теж випив солодкої медовухи й погодився. Зігнали човни від Ржищева й Стаєк і переправили на той бік десять тисяч війська. Начальником над ним Ромадановський призначив стольника Преклонського.

Але й Сомко не дрімав. Він ще з ночі відправив кілька сотень у Канів, призначивши канівським полковником Лизогуба й написавши листи до інших полків, а сам почав піднімати на ноги решту війська. По березі ходили осавули, лили воду на м’яті пики, піднімали канчуками. І швидко зібралися, й рушили вслід за Преклонським. Бо ж потім скажуть, що звоювали правобережців без нього.

Преклонський підійшов до Черкас. Місто не чинило опору, але москалі увірвалися ґвалтом. Десь десятьох черкаських козаків повісили на майдані, почали грабувати.

Юрію Хмельницькому доповіли про це під час розмови з Тукальським. І він враз спалахнув, наказав збирати козаків, начепив уже не іграшкову, а справжню шаблю — важку карателю — й послав Олелька в степ до татар. Орда під проводом султанів Селім-Гірея та Махмет-Гірея кочувала неподалік й знялася враз, прилетіла. Дорогою понад Тясмином пішли на Черкаси. Проте Преклонський не легковажив, виставив вартових, і вони доповіли про орду. Московіти знялися й кинулися до втечі. Сомкові козаки й орда — за ними.

Татари мчали попереду. Дикі коні, дикий біг, дикі люди… У кожного по два коні, в бігові пересідають з одного на другого. Де вже козакам збігти з ними, де вже ратникам втекти від них. Втікали й не знали куди. Задніх вже рубали татари. Добігли до Бужина. Попереду клекотів Дніпро. Й тут сталося те, що було кілька днів перед цим. Ратники стрибали в воду, але в своїх довгих каптанах, у постолах одразу йшли на дно, деякі роздягались, пливли.

Блискотіли татарські шаблі, іржали коні, лунали людські хрипи й крики, бахкали постріли. По той бік, навпроти, стояв Ромадановський з рештою війська. Він наказав встановити гармати й стріляти по татарах. Але там перемішалися і татари, й ратники, і козаки. А ядра не відрізняють своїх від чужих. Дим несло понад плесом, угору, трупи пливли по воді вниз, з фальконетів ядра не долітали до того берега, вражали у воді своїх. Юрій сидів на коневі далеко позаду, на високому горбі, й думав, яка непостійна, зрадлива дівка фортуна: нещодавно майже на цьому самому місці тішила одних і попирала інших, тепер навпаки.

— Треба б зупинити татар, — мовив до Гуляницького. — Люди ж…

— Як зупиниш! — стиснув у кулаку чорну, як ніч, бороду.

Припікало сонце. Юрій розстібнув дротяну сорочку. Знявся вітер, мовби його розбудили гарматним гуркотом. Гудів ліс за спиною. Тривожно кричало вороння. Тільки лелеки крутили високо вгорі своє вічне колесо, байдужі до людських пристрастей, бід і смертей.

Ромадановський, бачачи погром свого війська і боячись, щоб татари не переправились і не напали на нього, від’їхав від Дніпра і пустився навтьоки. Але татари таки переправилися, для них це було нескладно: накошений шаблею сніп очерету, міцно стягнутий — у татарина біля сідла пучок сиром’ятного реміння, щоб в’язати полонених, — припнутий коневі до хвоста, а сам тримається за гриву й перепливає річку. Татари нагнали Ромадановського на переправі через Сулу й дощенту його погромили. Воєвода з недобитками втікав до Лубен.

Олелько блукав панським подвір’ям. Ось перелаз, біля якого вони стояли з Килинкою, ось верби, де він ніжно взяв її за руку, отам у саду рвав вишні для неї. Серце заходилось, серце плакало, скніло. Несторові сказали, що пан Чолманський продав Килинку польським жовнірам на виграшку — у їхній польовий гарем. Там гибіє багато дівчат, хоч є й такі, які пішли туди з доброї волі. Олелько рвонув до панських покоїв, але йому сказали, що пан поїхав з жовнірами, що він у їхньому війську. Серце Олелькові обкипіло люттю, він тут же поклявся помститися пану Чолманському, знайти його хоч і в пеклі.

…Обіперся руками на тин, і тин під ним затріщав, лозини кришилися в порох. І кришилися його мрії.

Юрієм оволоділо бажання діянь. Він зібрав усе військо, скільки міг, і повів його вгору вздовж Дніпра. Буйно клекотіла річка, буйно вставали кручі на її березі, й буйно було на душі в гетьмана. Він ішов на Київ. Сподівався, що кияни, знаючи про розгром Ромадановського, піднімуться, виженуть москалів і відчинять йому ворота. Зустрінуть так, як зустрічали його батька після Збаразької перемоги. Шалена думка, шалена мрія. Не відчинили, не зустріли.

Палало літо, пливли над головою хмари, наливались червінню, вони пливли важко, грізно, осоки по берегах стали бронзовими — нежаром, земля пересохла, кінські підкови дзвеніли, наче по бруку. Жита ще встигли налитися, хилили додолу стиглий колос, на якому гойдалися золотисті кузьки. І ці жита, й ці кузьки такі милі з дитинства, так тонко тиснуть серце, ділять його світ на той — з батьком і матір’ю, й на цей — з гарматами й вогнем, з недовірою і ненавистю.

Він стояв у полі, дивився на вежі, гармати на них, золоті церковні бані, над якими кружляли голуби, і його серце повнилося злістю й туском. Так простояв три дні. Втрачав віру, втрачав дух, бо дух опирається на діяння, а їх не було. І він рушив далі. Куди — не знав сам. Оминув Київ, виїхав на Оболонь, по якій дзюркотіли в Почайну бистрі мілкі струмки, виїхали на луг, лугом попід Луковим озером з’їхав на гору, й перед ним широко розчахнувся світ, а просто на нього весело й дужо мчала свої води Десна. Мчала од віку в Дніпро, річку його народу, його надій, його розчарувань, його краху. Річку, яка тече в жилах народу, без якої його немає.

По той бік біля гирла вовтузилося в човні троє рибалок, побачивши збройних вершників, заквапилися, налягли на весла, погнали човна за течією вниз до Чорторию. Над Дніпром, над Десною — над гирлом — кружляли чайки, ловили дрібне риб’я. Гетьман постояв, подивився на Вишгород, йому чомусь подумалося, що на цьому горбі могли стояти київські князі, коли правували зі столиці на відпочинковий двір, вони теж дивилися на Десну, й кожен думав свою думу. Не додумали до кінця. То таки були його предки, певно, щасливіші за нього, але і їх зборов розбрат, злі сусіди й важка доля. Сонце зайшло за хмару, воно здавалося чорним, зловісним і чорною печаллю впало на серце. Він повернув коня й поїхав униз.

Чорна меланхолія оповила його вдома. Ходив з кутка в куток, не знаходив собі місця. Думки в голові летіли чорним воронням, одна обганяла другу. Хоч би як хто казав, хоч би як хто думав, а він любив свою Україну, хотів урятувати її, та не знав як. Приклад батька не надихав, а гнітив його. Іноді він аж ремствував на нього, заздрив йому. Батькові все-таки велося, доля сприяла йому, але, розумів, і він вмів взяти долю за гриву. Він не до кінця дійшов до мети. Мусив піддатися Москві, хоч тоді це й не було підданство: багато подібних звичаїв, одна віра й одна боротьба. Але ж те й похилило їх униз. Татаро-монголи не руйнували православну віру, вони привезли з Києва у Москву митрополита й назвали його митрополитом всія Русі. Русі напівмосковської, бо водночас у Москві стояв монгольський бовван і московіти вклонялися йому, ставали перед ним на коліна, приносили йому жертви. І в першу чергу принесли в жертву руський нарід, їм — чуді і мері — було його не шкода. І ось нащадки одного того народу: чуді-мері-московітів-монголів налягають з Москви, й ті ж самі нащадки поганські налягають з Криму, а споконвічний руський нарід — український — потерпає і від тих, і від тих. І немає їм просвітку, немає життя їм, і йому, волею долі їхньому проводирю. Ні, сахався, ніякий він їхній не проводир, він — маленька крихка істота, горобчик у руках всесвітньої Долі. Куди він ще може кинутись, що зробити? І згадалось, як на ночівлі біля Ржищева до нього з темряви долітав голос кобзаря, у якому його прирівнювали до бусурмана, до татарина. За віщо? Чи ж варто жити, щоб тебе порівняли з бусурманом?