До Борисового плеча хтось доторкнувся:

— Передайте, — і подав папірця.

Борис поніс і подав у руки першому. Той дещо зацікавлено глипнув на незнайому йому людину, мабуть, думав: якийсь новий порученець, але чого я його не знаю. Відтак записки посипались одна за одною. Спершу перший брав їх мовчки, а тоді почав казати: «Дякую», «Дякую». Розкрив папку. Почав читати доповідь. По сільському господарству. Читав монотонно, хилило в сон. Але який там сон: оглянувся по залу — жодного знайомого обличчя, потім дізнався, що то були тільки секретарі обкомів, Борис знав, що звідси часто виходять без партквитка, а то — кінець. Секретар читав рівним голосом, і враз — вище на ноту: «В той час, як радянський народ підносить колгоспне господарство, журнал (назвав журнал) друкує ідейно хибну статтю, у якій в завуальованій формі проводиться думка, що самі колгоспи непотрібні».

— Є тут редактор?

Борис став струнко. Перший посунув окуляри на кінчик носа, довго дивився понад них на Бориса.

— Будуть якісь запитання до редактора?

Одутлий член політбюро поруч першого сказав:

— Пусть видаст сообщніков.

Борис отерп. Яких сообщніков? Це було сакраментальне запитання секретаря Кози, воно в ньому засіло з тридцять сьомого року.

Перший пожував товстими губами, мовив:

— На це запитання можете не відповідати, — і махнув долонею, мовляв, сідайте. Борис сів. Стілець був мулький і гарячий. Оголосили перерву, всі заторохтіли стільцями й пішли до сусідньої кімнати. Побачивши, що лишився сам, пішов за ними. Там була перекуска: чорна і червона ікра, сосиски і ще щось у маленьких, схожих на кавники посудинках, Борис почув, що його називають жульєн. Цю «собаку», дуже смачну, теж з’їв, хоч йому все гірчило.

На тому гарячому стільці досидів до вечора й пішов. І нічого йому не було. Він подумав: через те, що не було ніяких нижчих чинів, бо ж коли навіть інструктор відділу зробить якесь зауваження — з них знімають шкуру, а тут поїв ікри та жульєну й пішов додому. Вже через роки розповів про це одному високому функціонеру й висловив думку, через що йому нічого не було, але той категорично мовив: «Е ні. Так не буває. Пожалів вас перший, чимось ви йому сподобалися, то він у тексті олівчиком написав: „Обмежитися зауваженням“».

«Що в мене до неї? Була любов. А зараз? І зараз… Вона гарна, красива. Але це не любов. А що це? Звичка, я вже звик до її образу, до її мови, до її тіла. До того — найдужче. Подружнє життя — це і є звичка. Кажуть, любов завжди минає. Вона — до року подружнього життя. Зустрічаючись, ми бачимо одне одного в хорошій одежі, ми безпечні, молоді, дотепні. Тоді… кальсони і труси, те сьорбає, те хропе. Але треба вміти все те не бачити, треба вміти прощати, тільки тоді буде злагода».

«Як холодно і раціоналістично я розмірковую. Інакше я не вмію».

«І що це зі мною? Намагаюсь міркувати отак холодно. Чому? Мабуть, і досі кохаю. Кохаю. Хай йому грець».

Яринку віддали до дитячого садочка. Водив її туди майже завжди Борис — Діна влаштувалася на роботу, в Інститут отруйних речовин. Почувши про той інститут, Борис злякався за дружину, хоч і зіскоморошив: «Пузиркі в кармані носиш — отруїть хотіш мєня».

Діна розсміялася:

— Ти думаєш, що там роблять отрути на чоловіків. Здебільшого ж на шкідників і усіляких жучків-довгоносиків. І є відділ стимуляторів росту рослин. Я — саме там.

Борис веде Яринку до садочка, вона тримається за його великий палець, вередує, пхикає, впирається (не виспалася), а він тягне, й тоді вона:

— Не тягни, укусю за палець.

— Це ти вмієш. А вмитись не вмієш, брудніша за цуню.

— Що, тату, цуня така чиста, як ти?

А вже весна. Сонячний промінь упав на лутку вікна. Яринка дивиться у вікно:

— Сонецко, сонецко, йди до мене, будем гятися.

…Діна каже:

— Я піду до перукарні підстрижуся.

Перукарня у їхньому будинку на першому поверсі. Вони водять туди підстригатися Яринку, й вона кожного разу репетує з усієї сили впродовж тієї процедури. Боїться ножиць, боїться машинки.

Діна пішла. Тоді Яринка:

— Тату, ходімо послухаємо, як мама кичить.

Борис сміється. Яринка змиває з душі редакційний накип. Він десь прочитав, що треба вміти насолоджуватись малими дітьми, й подумав, що до цього не здогадувався, що це таке. А як уміти? Любити і любити на всю силу серця? Він так і любить, й це відчуває Яринка, недарма вона вимовила першим словом не мама, а тато.

Ці два останні роки були трохи спокійніші, декого з непокірних посадили — перша хвиля в основному з Західної України, зі Львова, інші пригасли, злякалися, інші перечікують, і начальство трохи заспокоїлось. Але Борис відчуває, що це не надовго: прокидається, пробуджується молода сила і йде валом. Напирає, вимагає. І старі — Лоза, Зоц, інші — не примирилися. То правду сказано: щоб боротися за свободу, треба мати хоч трохи свободи. А вони вже вдихнули її.

«А я? Я її вдихнув?» Тільки недавно почав думати про це. А раніше жив, як усі. В табуні. Прописними істинами. Інших не знав. Вірив у все те, в що вірили всі. Щоправда, він давно не любив Сталіна. Ще відтоді, як наші відступали: солдати підпирали в баюрах гармати (з дерев’яними колесами), які тягнули сухоребрі коненята, а тоді вибивалися із сил, падали під скиртою, витирали обличчя сухою соломою і кидали зі спечених вуст: «Ти казав малою кров’ю, на вражєй зємлє». Вони боролися в оточенні, в безвиході. А вгорі хрести тільки німецьких літаків. Борис почувався в страхові й через те приймав просто в серце їхні слова. І після війни, на косовиці, біля молотарки: казан води, в ній жменя висівок або борошна, дядько несе в полив’яній мисочці ту затірку й каже: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе життя». Й ніхто не доносив: усі були голодні й подавлені. В газетах статті про щастя жити в Країні Рад, і портрети, портрети, портрети Сталіна. Борис мав його за особистого неприятеля. Тільки. А все решта було правильно. Тобто було як було, іншого не знали. І він гасав з хлопцями з драбиною, відром з фарбою і квачем; тітки перед Паскою (а вона майже завжди збігається з Першим травня) побілять хати понад шляхом, а вони на них пишуть: «До нових висот…» та «Хай живе великий вождь…», заляпують стіни, жінки в сінях проклинають їх (на вулиці бояться), а вони регочуть. Мабуть, людина більшу частину свого життя буває дурною, а не розумною.

Неділя.

— Борю, давай сходимо в ресторан, пообідаємо.

— А Яринка?

— І Яринку візьмемо. Ходімо, Борєчка.

«Так приємно звучить це „Борєчка“. Он як вона дивиться на мене».

В ресторані Яринка розревлася на весь зал над повною тарілкою борщу.

— Я стільки не з’їм.

За сусіднім столом регочуть. Борису трохи соромно, а Діна посміхається, каже Яринці:

— Скільки з’їси. Не сором таточка. Таточко у нас хороший.

Поперед мене дибає старий. Старий сам, старе драпове потерте пальто, старі черевики, старий кашкет. Дибає важко, похитуючись, мабуть, пережив інсульт. У нього в руці пучечок тюльпанів, пов’ялих, наче ганчірочки. Куди він іде? Повертає на цвинтар. Йду за ним з цікавістю. Повертає на бічну алею, повертає ще раз. Другий ряд могил. Могилка без огорожі, тільки хрест із залізної труби. Стає на коліна: земля ж ще холодна, ледь відмерзла. «Пробач мені, прошу, пробач. Я б усе віддав… Все-все… скажи слово. Я не можу жити без тебе…»

Отже, була на світі любов і ще є. На цьому світ і стоїть.

Озираюся довкола: пам’ятники, хрести й написи на них, всі по-російському. Вперше помічаю, які в нас зросійщені цвинтарі. Й чому, для чого? Ось Ксенія, а певне ж, була Оксеня, ось Гавриїл, а був Гаврило, Ємельян — певно, жінка й сусіди звали Омельком, і він сам ніколи не думав, що лежатиме під хрестом Ємельяном. Ці зросійщені в могилах стрясають український мазок, але й живі: спортсмени на стадіонах, солдати — у війську також.