— Іване Івановичу, ви такий стрункий чоловік, а пузце у вас росте. Мабуть, їсте багато картоплі.

Це він у такий спосіб збиває з нього начальницький тон, начальницьку пиху. Редактор на мить збивається, ніяковіє:

— Це не має ніякого відношення до нашої розмови.

Й далі крокує по кабінету, закинувши руками назад поли піджака. По якомусь часові Дробот вклинюється знову:

— Підкладка у вас на піджаку розірвана, скажіть жінці, нехай зашиє. Чи вона не вміє?

В кутку за довгим столом сумлінно черкає ручкою наймолодший працівник редакції Василь Якимець, нахиляє голову, морщить лоба. Йому соромно за Дробота, але осмикнути його не зважується. Якимець — вправний журналіст, талановитий, улюбленець ЦК ЛКСМУ, він у них на приміті, виступає на різних комсомольських нарадах, пленумах, бо й сам член ЦК ЛКСМУ. Кругловидий, з м’ятим чубчиком, він часто червоніє і ніяковіє. Водночас він по-сільськи розважливий. Хлопці часто підсміюються над ним:

— Ти, Василю, мабуть ще й не цілувався. І не знаєш, де в дівчини перса.

Василь сидить багровий, а сам опускає під стіл руки, стискає кулаки: «Смійтеся, смійтеся, ви ще ось де в мене будете», — й знову стискає кулака.

Так колись воно й станеться.

А зараз він сперечається з Дроботом по статті, яку приніс автор.

— З історії України була викинута Україна. Викинуто все: самоуправління, військо, освіту, — закінчує свою думку Якимець.

— Вона викинута й зараз, — Дробот.

— Ну, ти даєш, — по-простецьки кидає Якимець, і важко зрозуміти, чи каже щиро, чи так, як годиться по службі.

— Москва все повикидала.

— Ти так категорично… До чого тут Москва?

— Один російський дурень може наробити стільки лиха, що тисяча розумних німців не виправить. А ту історію писало багато російських дурнів.

— Та що ти кажеш. Це вже…

— Це не я, а Пушкін. Знати треба класиків.

Борис вийшов у коридор: подалі від таких розмов, а Дроботу треба сказати наодинці, щоб припинав язика.

Зайшов ще один постійний автор, Максим Зоц, він же й працівник редакції. При його з’яві всі якось збадьорилися, пожвавились, розмовляють з ним по-панібратськи, але в тому панібратстві відчуваються шанобливі, захоплені нотки, повага. Зоц — учорашній аспірант, але ім’я його вже відоме, його гострі, глибокі статті читає широке коло інтелігенції, коли виходить номер журналу з його статтею, в той ранок біля кіоска на центральній площі вишиковується невелика черга. Борис уважно розглядає Зоца — відкрите, приємне продовгувате обличчя трохи схоже на жіноче: тонкі вигнуті брови, маленькі вуха, чітке підборіддя, м’яка правильна мова. Погляд твердий, відкритий. Скромний, але всередині — палкий. Як ув’яжеться в суперечку — його не спинить — увесь аж пашить. І побиває аргументами. Він цікавився своєю статтею. Дробот йому сказав, що стаття хороша, дуже хороша, але одне місце треба вилучити або переписати.

— Все підперто цитатами з великого інквізитора (великим інквізитором у них потайки називають Володимира Ілліча), а решта — інакомовно… По-езопівськи.

— Саме ця інакомовність і засічена у всіх інстанціях. Цензор вилучить, або й зніме всю статтю, буде затримка журналу. — Дробот розігнутою скріпкою прочищав цибух люльки.

— Хлопці, — з пристрастю, звертаючись до них як до однодумців, мовить Зоц. — Хлопці, якщо ми поступимось один раз, то поступимось і другий, і третій…

— Всі погоджуються, всі переробляють, — Дробот.

— Я не всі. Я забираю статтю.

— Твоя справа. Нас уже задавили штрафами…

Зоц забрав статтю й рвійно сів за свій робочий стіл.

— Правильний чоловік, — мовив, коли він вийшов з кімнати, літредактор Юхим Полікарпович Голубенко. Юхим Полікарпович — зек зі стажем, сімнадцять років провів на Єнисеї та Колимі — не підписав справи, яку йому шив слідчий, мав два розстріли і якось залишився живий. Він добрий, лагідний, як лисичка («пробачте», «спасибі», «дай вам Боже здоров’я»), але в принципових справах — кремінь.

— Всі ми правильні, коли хвоста не прищеплять, — буркнув Дробот.

Зоц таки подав статтю, зробив мінімальні правки. Дробот хмурився, буркотів, але врешті підписав статтю. Вона пройшла. Мабуть, мало вагу те, що вони підмогоричували цензора: редактор, заступник, а тепер і відповідальний секретар по черзі водили його в кафе, а ще — надрукували його, цензора, власні графоманські воєнні спомини, переписавши їх разів три. Цензор Іван Харитонович — відставний полковник. Тепер, коли дзвонили до нього, чи можна забрати верстку (а він, вичитавши її, на кожній сторінці ставить печатку), Іван Харитонович казав: «Можна, вісім». Це означало, що він знімає вісім сторінок, вісім сторінок підбирали з запасу, несли, й Іван Харитонович їх тут же прочитував, ставив печатку, й журнал ішов без затримки. А за правилом цензор мав ці зняті сторінки подати з доповідною головному цензору, а той уже повідомляв відповідний відділ ЦК.

Борис написав Діні три листи, а від неї був тільки один, перший.

Працювати ставало все важче. Цензура, ідеологічні пастухи оточили журнал щільним кільцем червоних прапорців. Борис відчував, як у ньому, з одного боку під враженням прочитаного, розмов у редакції, натяків — Дробот той кроїв прямо, — багато чого міняється. Раніше він вірив у гуманність і демократичні засади, які проповідували згори, вірив, що влада ця моя, з часом ця віра почала надщерблюватися. Ще студентом п’ятого курсу мав доступ до спецфондів і там начитався праць, які перевертали його уявлення.

Студентом другого курсу сидів на відкритих партійних загальноуніверситетських зборах, де громили поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Погромницьку статтю «Правди» про цей вірш проробляли скрізь, навіть у військових частинах, де служили самі солдати «нацмени» — чурки, як їх називали. А в університеті… Той викладач писав дисертацію за Сосюрою, той рецензію на дисертацію, той був опонентом, той десь тільки згадав. Виключаючи з партії, виганяли з університету. А Борис сидів і не міг нічого втямити. Всі виступаючі казали, що Сосюра оспівав козацьку, чужу Україну, а Борис кілька разів прочитав вірш, а там майорів червоний прапор, гули заводи, скрекотіли комбайни… Тоді за що? Чому всі кажуть неправду? А у вірші є дуже проникливі, щемкі слова: «Кохана не буде любити тебе, якщо ти не любиш Вкраїну». Й закралася до голови крамольна думка: а може, владі, партії не треба, щоб любили Україну? Цур. Геть! Він гнав цю думку, а вона верталася й верталася. Це була перша велика щербина в його червонопрапорній душі. Раніше все сприймалося з підручників на віру. «Найперші, найкращі…» Вони в школі не бігали в червоних галстуках, а носили з лісу хмиз і соснові шпильки на паливо, копали картоплю, пасли корови, але підручникові істини, хоч і не взяті в саме серце, були непохитні. А тепер ось перше велике дупло в душі.

Він намагався залатати його. А вітри студили туди й студили. Забрали з третього курсу семеро студентів за те, що співали українських пісень у кімнаті в гуртожитку й гомоніли, що в колгоспі важко жити, виключили з університету ще одного студента з їхнього курсу, який поставив викладачеві запитання, чому не можна висувати до Верховної Ради не одного, а кількох кандидатів. Усі зачаїлися, і він теж. Душею відчував небезпеку. А тим часом вже відмічав, що у Києві в установах, на вулиці ніхто не говорить українською мовою, на початку й він сам у трамваї, щоб не привертати до себе уваги, казав: «Передайте, пожалуйста, на два билета». І в магазинах також. Бо одного разу на прохання «покажіть мені, будь ласка, оті шкарпетки» почув від продавчині: «Повторіте чєловєческім язиком». О, він був, з одного боку, наївним, а з іншого — дещо вже розумів, воно само торувало шлях до мозку й до серця також: то був не зовсім усвідомлений страх. Людина ще нічого не знає, нічого не зробила, а страх чорною змійкою вже вповзає в серце. Страх володіє людиною, він один з найбільших рушіїв її діянь.