Працювали два тижні. Навіть технічні працівники. Борис розумів: вони думають про нього кепсько — який ти редактор, якщо друкуєш таке, котре знімають, і в нас ніколи немає ні прогресивки, ні премій.

…Сиділи в кімнаті, хлопці курили, Дробот пахкав своєю люлькою. Борис дивився на малюнок на стіні, козак верхи в степу і підпис: «Оглянься, чи немає за тобою погоні».

Борис думав про те, що погоня є і вона все ближче й ближче.

Говорили про статтю Олега Лози, він був тут, здебільшого говорив Максим Зоц — з дівочими рум’янцями й дівочою сором’язливістю і крицевою непохитністю.

Стаття, як вважали в редакції, була про інтернаціоналізм, про братній вплив російських соціал-демократів Герцена, Чернишевського на українських. Але попереду розповідалося, як раніше, в часи Богдана Хмельницького, в Москві панувала темрява, не було книжок і навіть Біблію, переписану од руки кілька разів, не тільки не розуміли миряни, а й сам піп не знав, що він читає. І тоді з Київської Могилянської академії приїхав Єпіфаній Славинецький з тридцятьма академістами, й переклали Біблію, Псалтир і ряд світських книг. Відтак з Могилянки приїхав Симеон Полоцький і привіз силаботонічну систему віршування — московіти віршувати не вміли, а вже Феофан Прокопович — драму, й був вихователем царевича, а інший українець Стефан Яворський — блюстителем патріаршого престолу. Україна була міцно зв’язана з Європою, звідти брала культурні досягнення й експортувала їх у Москву. А також і свої власні. Музика — насамперед при царському дворі — була вся українська: хор, капела бандуристів, композитори Бортнянський і Березовський, яких пізніше проголосили російськими.

— Дуже ти різко написав про Петра І, — сказав Якимець.

Лоза випнув підборіддя, торкнув по ньому рукою:

— А як про нього можна писати? Катюга. Вбивця. Світом правлять люди ниці, захланні. Що він зробив з Україною…

— Наша історія, — впав у розмову колишній зек Юхим Петрович Голубченко, — це плачі та страждання: скількох посадили на палі, скільки запродалося, скільки хотіло та не встигли. Ми самі… — перейшов на спомини, він таки жив ними. — В мене був приятель, нас разом арештували, він заклав свого вчителя. І коли я став йому казати, він: а що я міг робити, коли він вже визнав сам…

— Чому ж тільки ниці… Скільки борців за народну справу заплатили життям, — не погодився Лоза.

— А якщо ж перемагали — ставало ще гірше, — це вже Зоц.

— Ну, не можна дивитися на життя так похмуро, — втрутився Борис. Розмова ставала небезпечною, а він же редактор, він завжди боявся влади, хоч думав, що вона його.

— Люди кажуть, що прориваються кудись, а вони тільки дужче застряють самі в собі.

— Чого ж, вони стають мудріші, тонші, — сказав Василь Якимець.

Якимець ішов угору. Минулого місяця він їздив до себе на Сумщину, де ставили помпезний пам’ятник партизанам, і йому, яко землякові, надали слово, й він виступив блискуче, а там був і секретар ЦК КПУ з ідеології, і Якимець йому сподобався, й вже просмокталася чутка, оскільки заступник редактора йде на пенсію, на його місце сяде Якимець.

— Стають все тонші й опускаються морально, — чомусь почервонів Зоц, може, від власної сміливості.

— Сама витонченість дає можливість обдурювати, — набив люльку Дробот. — Гуманізм великих ідей проголошують хитрі дрібні люди. Особливо в наш час. Та й сам прогрес, про який ви триндите, в чому він? У кількості ракет, націлених на Захід? Пудів видобутого вугілля на душу населення? А сама душа? Про неї хтось думає? Виховуємо в табуні. Я оце слухав по гадючнику. (Так називали закордонні передачі, коли хотіли повідомити щось цікаве, а самому «відмазатись», мовляв, слухав брехню). — Скільки української інтелігенції було посаджено…

— Битва за оновлення світу закінчилася, — перебив Борис і зрозумів, що сказав невлад. Це можна було зрозуміти, що в нас оновлення світу закінчилося, все прекрасно, а можна й інакше.

— Я оце довідався, — ні сіло ні впало сказав Лоза, — що знову скоротили програму з вивчення української мови та літератури.

— Я вже й не знаю, де та Україна, — тихо сказав Зоц.

— Вона там, де селяни копають картоплю, — пустив клуб диму Дробот.

— Де вирощують хліб, — Борис.

— Та в нас і хліба того. Всього гарних колосків, що на гербі, — Дробот.

Борис захвилювався. Такі розмови точаться в редакції щодня. Хлопці підхльостують один одного. Це вже зайшло досить далеко. Але погамувати не міг, адже сам думав у такому ключі.

— Хлопці, поговоріть краще, що поставити в центр на наступний номер, — офіційним тоном прорік Борис і вийшов з кімнати. Не хотів виглядати перестрахувальником і воднораз боявся. Бо й було чого. Згадав про перевірку столів, про Сільченка. Сільченко був не зловредний, не сперечливий, виріс в українському селі, він підтримував хлопців у їхніх розмовах, хоч і рідко впадав у них. Тоді він через півгодини після їхньої розмови про перевірку столів зайшов до Бориса.

— Може, ти думаєш, що я стукач… Я — парторг редакції, через те мені й запропонували. А що я міг?

— Міг тихенько попередити мене, а я заздалегідь порився б у столах. Тоді попередив працівників на літучці, що нині по Києву ходить багато самвидаву, але він, редактор, вимагає, щоб у редакції його не було й щоб менше теліпали язиками.

Борис жодного разу не нагадав Діні про той пекельний вечір, коли розпачливо чекав її, а вона, бачачи його великодушність, намагалася бути ласкавою, готувала йому смачні млинці та голубці.

Їхав у село, сам, без Діни: зима, холод. З вокзалу до центру районного містечка доїхав розхитаним автобусом, базар був порожній, нікого з села не було. Повагавшись, рушив пішки. За містом — ножавий вітер, текли білі змії поземки. Дорогу перегородив гострий замет. Перебрів. Другий, третій, перекидав валізу з плеча на плече. Відчував, що знесилюється. «Можу замерзнути». І враз почув за спиною якийсь шурхіт. Оглянувся — їхала підвода, буланий кінь, сани глабці. В санях лежав якийсь чоловік. Побачивши Бориса, притримав коня. Впізнав.

— А, чоботар, сідай. Тобі повезло.

Шустер — по-німецьки чоботар, так їх прозивали в селі.

Справді пощастило. Це їхав колгоспний лісник (колгосп має шмат лісу) Федот Голубенко — гіркий п’яниця. Він і зараз був п’яний. Всі знають, що Федот — бузовір і бовкало, через те, либонь, йому все минало.

«Федоте, ти ото бродив по лісу без рушниці й не боявся вовків? Вони тобі стрічалися?» — «Ще й як часто. Бувало, обсядуть». — «І що ти тоді робиш?» — «Виймаю блокнот і олівець, вони думають, що я їх записую в колгосп, і — врозтіч».

…Горобине поле, тут збирав колоски, той самий об’їждчик ганяв їх за наших і за німців, колишній аеродром, його орали після війни, воли приставали в борозні, Ковбикова саджалка — тут ловили дрібних карасиків. Усе знайоме, все рідне, навіть приметене снігом, все тисло на душу. Голубенко тягнув його до себе додому: «Є такий самогон», але Борис відчепився. Ось і знайомий рідний провулок, сусідка тітка Горпина відкидає сніг, в неї руки до колін — свинарка, повідтягувала баняками; колодязь із журавлем у дворі — він для нього дорожчий, ніж вся водопровідна система міста.

Батько, мати. Мати втерла сльозу, батько поважно потиснув руку — пишається перед сусідами вченим сином. Він сам од роду з поліщуківських смолокурів, смолою й живицею весь вік пахтів його рід, материні ще з часів Милуші мочили коноплі в Тереховому болоті й тіпали їх на терниці. Батько був майстровий чоловік — тесля, пічник — мали сякий-такий достаток, організовувався колгосп, він все зрозумів і першим написав заяву, і все (коня, реманент) оддав у колгосп. А тоді був у повіті, в чайній, і один знайомий (робив багатьом то хлів, то хату, то піч) шепонув йому на вухо: «Тебе на розкуркулення, в Сибір». — «Мене? Я ж все здав». — «Однаково, є в списку». Він мав голову, не став чекати, покидав на коламашку дещо з начиння, посадовив дітей, запрягся в неї і покотив їх, куди очі бачать.