— Не бачив.

— А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидіти. Може побачите.

— Ну, що-ж. Сидіти, то сидіти. Хіба мало вже находився. Варто й відпочинути.

Смішок. Це так розтята губа хіхікає. Чорт з тобою. До побачення.

За мною Тулайдан. Цього продержали довше, а коли вернувся, вигляд мав неважний. Підсів до нього і почав підбадьорувати. Він сказав, що можливо ще цієї ночі нас вивезуть до Сиготу. Це вже дещо гірше.

Перебравши всіх, нам внесли якусь юшку й по кусневі кулеші. Зіли до дрібочки й сидимо далі. Де-ж у біса наші? Де Юра? Чому-ж вони не дадуть нічого про себе знати? Але хіба ми можемо подати щось про себе? От сидимо й усе.

Надходить вечір, а за ним ніч. Сидимо. Чекаємо, що кожної хвилини зайдуть і скажуть: збірайтесь! І що тоді? Тиждень добивався додому, а тепер знов поволочуть тебе, хто зна де.

Гемно, як у чоботі. Сморід також прибрав особливої міці, бо нас і не думали кудись виводити "до вітру". Внесли відро й усе. Вже ніхто з нас не говорить. Всі мовчать, мовчу з солідарності й я. Над нами, як і минулої ночі, безупинна метушня. Час тягнеться, як смола.

Аж чуємо, хтось до нас доберається. За дверима кроки, гутірка, брязкіт ключів. Ми переконані, що йдуть по нас. Прощай Ясіня й революція' Двері відчиняються і смутний, виразом відчаяного песиміста, ліхтар дещо освітив нашу яскиню. Сидимо всі на земляній вогкій долівці і зовсім не думаємо вставати. Вдень я дещо закорхнув, а тепер збірався знов і на тобі.

— Дмитро Цокан! — чую голос ліхтаря, чи тієї пики, що сторчала за ним. Розчарування. По короткій мовчанці відповідаю.

— Збірайтесь і виходьте.

— Куди? Що?

— Виходьте й кінець. Не будемо-ж вас виносити, — жартує пика.

Оглянувся на товаришів. Шкода стало. Виведуть сучі коти і не вернешся.

— Ну, кажу, братва. Будьте здорові. Видно мене там таки полюбили. Піду на зобачення… Ет!…

— А ти не йди, — каже Тулайдан.

— Не йди, — кидаються до мене решта. — Коли йти, то всім. Одного не дамо. Куди там серед ночі. Не дамо!..

Я встав. Що його робити? Пика й ліхтар настирливо сторчать у дверях. За ними ще кілька пик визирають, а з ними видно й кріси. Подумавши, кажу: не піду я, добродію, сам. Чого ви хочете?…

— Но, но! Не морозь дурниці. Підемо, підемо, хлопе, і баста. — І по цих словах до ями ввалилося з пятеро барчистих люда, зтероризували наших бравнінгами, підхопили мене й метеликом випурхнули "на світ Божий".

Там темнота, хоч стріляй у морду. Коло мене двох озброєних до зубів. Вийшли задніми дверима і, пройшовші короткими суточками, опинилися на дорозі.

Тут чекає запряжений фаетон. Коні направлені в сторону Лазещини. Коло того ще двоє озброєних.

У мене по спині пробіг холодок. Поважно й урочисто підводять мене до фаєтону. Всідаю. Коло мене вмощуються два озброєні, запона спускається і коні прудко рушають. Серце чітко й нагальне тукотить. У голові бавляться в перегони думи. Колеса возу стукотять і стрібають по камінцях. Війна. Знайомі обличчя, батько, мати… Кіті? Де ти є, моя Кіті?..

Передминулого дня, після страшного віча на площі лісової управи, перелякана та зтурбована Кіті припала до матері, міцно тиснула її суху, теплу руку. — Ходімо! Ходім звідсіль, мамочко! Ходім скоріше!..

Вона тремтить, серденько стрібає в грудях, в очах пекучі жарини. Дивиться на трибуну й боїться. Що за дивний і чужий має там прапор. І зненацька… Боже, Боже!.. Кіті не хоче цього бачити, Кіті клене свою долю, яка допустила нещастя пережити цей мент. На трибуні обіймаются брати Цокани й між ними також він. Невже-ж і він?.. Зрадник?..

На короткий мент заніміла. У грудях давило й під горло тиснулися болючі сучки. На обличчі збігають рожеві плями, а в залитих слізьми очах зявляються і зникають гострі прудкі огники.

— Ходім, мамусю, ходім! Тікаймо звідсіль! Мама не знає, що є з Кіті. Кіті тікає, боїться? Кіті тремтить за долю батька й матері? Але-ж ті лобураті, похмурі дядьки нічого не зроблять. Вони не осміляться напасти. Вони надто несмілі. Але все таки дійсно краще, як мога скоріше виборхатися з цієї жахливої юрби.

— Де батько?

Кіті не слідкувала за батьком. Він десь тут. Він дасть собі раду. Він мужчина. Там ті на трибуні просять не чіпати нікого. Хай ідуть собі, хай розходяться. Батько може ще знайти багато можливостей доказати тим мужикам, хто він є. Може, коли захоче.

Так думала щупла Кіті. Одночасно її щось тут тримало. Не хотілося відходити з цього місця, хоча вуста мимоволі все "ходімо, ходімо!"

Проїжджає жидівський візник. Коні подібні на, старі вичовгані ключки. Вони припняті до брички реміняками й видається бричка от-от попре їх назад.

Кіті і мати сідають, візник очайдушно заголосив, коні напнулися і потягнули бричку за собою.

Прибувши додому Кіті не могла найти собі місця. Відчай, що ввесь час збільшувався й дивний неусвідомлений страх наповнював її єство. Знов, як і того страшного вечора, коли вона перший раз побачила революцію на стації Зімірі, перед очима виступило огненно-кошмарне слово — "українці" Що вони від нас хочуть? Чого їм тут треба? Це правда, що ті потвори з якогось небуття виходять і наводнюють собою всі краї. Це правда, що півмільйонна їх армія суне на захід. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона чує їх. Тихі, спокійні русини. Так, так. Це українці їх зіпсули. Але це-ж неможливо, чуєте? неможливо! Тисячі літ тихі, спокійні русини й як же так. Де взялися ті ворохобні українці?

Це слово мучило, било її, стьогало її по обличчі. І не-вже з ними "він"?

Уявивши постать Дмитра, його очі, його закохані, мякі, теплі очі, не могла повірити, що й він належить до тих українців. Це не можливо. Це сто разів неможливо! Це хтось покпився над нею. Дмитро є мадяр, це ж так ясно. Він є вояк мадярської армії, він носить нагороди тієї арміїї він так хоробро захищав свою батьківщину. Ні, ні!… Такі люди не можуть і не сміють бути українцями. Українці — розбишаки, а в кращому разі, страшна орда, що зтягнулася з безкраїх степів пустельної Азії якоїсь Гобі і тепер пре на Мадярщину, щоб її знищити. Гуцули також не українці. Гуцули тихі, добрі, працьовиті й покірні люди. Вони хочуть бути завжди при Мадярщині. Правда, що вони не вміють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони хочуть навчитися.

Вони розуміють, як приємно; розмовляти такою благородньою мовою, як мадярська…

Прийшов вечір, а батька нема. Темнюща ніч облягала одинокий, закинутий серед хащавин і гір острівок Мадярщини. Навколо простягнулося жахливо царство українців і Кіті ввижається, як вони величезними масами не зустрічаючи опору, переливаються через гребінь Чорногори. Вони скрізь. Їх повно. Гори, ліси, в кожній гуцульській хаті — скрізь українці. Може вони зараз і до них увійдуть. Що, як увійдуть і заговорять своєю собачою мовою, брр!

Швидко спускає тяжкі непрозорі віконні занавіси. — Мамо, зачини в кухні — вікно.

— Нащо, Кіті?

— Прошу тебе. Нащо й нащо! Ввесь час нащо.

— Боже, яка ти нервова. Я вже зачиняю.

— Зачини добре й ходи до мене. Сядь. Скажи мені, мамусю! Цокани також українці?

— О, Боже! Звідки? Цокани звичайні собі гуцули.

— Ах, звичайні гуцули. У тебе все звичайні гуцули. Вони зовсім ніякі звичайні гуцули. Знаєш ти, мамусю, того Цокана, що колись був у нас і пив каву? Тоді, за війни Хіба то звичайний гуцул? Він справжній мадяр. Хіба ти не чула, як він говорить і не бачила, які в нього на грудях нагороди? А вона, звичайні гуцули! Ех, Боже!

Кіті це обурило. Вона вперто думає й намагається довести нетямущій матері, як та глибоко помиляється.

— Хіба звичайні гуцули могли б так розмовляти, як Дмитро Цокан? Вона ж добре знає, що звичайний гуцул ледве потрапить на своїй дикій мові звязати двоє путніх слів. Вони не потраплять висловити свого захоплення й жалю й подібні до кращих пород малп. Он лист Дмитра… Ні, ні! І чого ти, мамусю, так завжди на мене дивишся? От не люблю, коли хтось на мене так дивиться. Я ненавиджу Дмитра Цокана. Чуєш? Ненавиджу! Він уже потрібує книжки, пише дикі листи, він оповідає про мистецтво. Ненавиджу! Задоволена? От і все. Але як ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що Цокани звичайні гуцули. Боже, як часом старші люде можуть помилятися.