Але хліба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що повстала за горами, дуже багата на хліб. Ходили чутки, що там гниє пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хліб там щоденне їдло найбідніших людей.

Це оповів Іван Щутка, що недавно приїхав з полону. Він був на Україні й привіз з собою кусень хліба. Сусіди з околичних грунів позбігалися, бодай подивитися на хліб. А полонений розломав шмат хліба на дрібні кусники й роздал, мов проскурку, народові.

— Там, газдове, того хліба, що пси не їдять. На Україні, газдове, хліб сіють просто так собі… Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус чєсу і вігналосє в таку-оо стеблину.

Встав і показав рукою аж під стелю. — Там, чесні газдове, земля така, що масти нею хліб, гей би маслом і їж. Там не те, що наші гори.

Газди і газдині слухали й дивувалися. Дрібочки хліба не їли одразу. Обережно, мов святощі, несли в кулаках додому й віддавали дітям.

— На. Сесь український хліб. Сесь дав ми Іван Щутка, а той був на Україні. Їж, дітинонько, їж, бідо моя.

А коли знов посходилися до Щутки газди, він збиває розчухране волосся і каже: — то, чесні газдове, тота Україна, що сорок мільйон народу рахує, виживлює, знаєте, пів світу. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо і ми українці, бо то і наш хліб.

Газди слухають і кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого. Щутка розійшовся і горить. Він громи кидае, домагається винного. Дайте його сюди!

Дійшли до того, що порішили писати до Україну скаргу. — Айно! Досить чекати Ми також люде. Хай Щутка сідає. Він і світу більше бачив і Україну знає. Пишіть, газдо Щутко!

Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрабаєш. Треба паперу і все інше. Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.

— Гей би на палінку, — кпиться Юра Свиридчук. — Гей би випити закортіло.

Зложилися і той саме Свиридчук, щоб не кпився, нічної години, мусить іти до Ясіня й з-під землі видобути паперу.

Пішов і видобув. Довго барився, газди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навіть говорити не було чого. Сиділи мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний міркував у душі тверде слово скарги. Гірке, напоєне слізьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось уміти висловити його. Україна ввижалася кожному Божим образом. Вона їх вислухає й допоможе. Вона пішле їм отого смачного хліба. Одже ж там стільки його.

— Ну, Юро, дорікають Свиридчука, коли той вернувся.

— Тебе, сарако, агій лиш по смерть посилати. Сідайте, Іване Щутко. Пишіть.

Іван сідає урочисто до столу, кладе перед собою цілий білий, як сніг, акруш паперу, насаджує нове блискуче перо й уважно слинить його. Другий газда каламар відкорковує. Іван мачає раз, обтирає перо, мачає другий раз, довго приміряється й великими друковими літерами пише:

„Скарга ід Великої Україні мармарошських русинів-українців".

Газди уважно слідкують за кожною літерою й терпеливо мовчать. Іван написав і прочитав написане в голос. Добре. Всі одобрили Саме так, рихтик, правдиво.

„1) Ми потрібуємо насам перет хліба не маєме. Ліса не маємо також.

Написав і перечитав знов. — Правда! Саме так У лісі живемо, а ліса не дають.

2) Худобі паші не маєме не волам не коровам нидробли нийакої паші ходобі не маєме хоч хто яку хвостяку лишив од війни.

3) Землі не маєме орущойі де досіяти а дедокостити худобі сіна.

5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати.

6) Немаєме соли цим посолити ан запалити сіркачів не маєме.

7) Завтра голі будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито.

8) У нас по 100 нумера хат на груні і повише автих хатах потри сини ан отець и мати отипер би кожному дужеби треба земли

9) Потрібуєме ліса 200 угрів і потрібуєме більше ліса.

10) Ан сим цасом хліба нема мелаю бо не купиш і не заробиш а другеє забрали однас нігде доробити. Присилайте нам як най скорше хліба.

Наша рада досудила ми хоцеме ко вам ко Україні бути і сим вас поздоровляйеме от найстаршого донад меньшого".

Щутка дописав і ще раз на голос перечитав Під час цього було так тихо, що чути, як сапають груди слухачів. Вони зовсім заніміли і подібні на кусні ледь обтесаних камяних фігур От добре Файно! так якраз Ніколи не сподівалися, що Щутка так рихтик утне. Газди дивуються, підшморгують носами, витирають долонями очі.

Після всі один за одним, числом дванадцять і один підходили до столу й з мукою й тремтінням хто як міг, ставили під скаргою підписи. Хто імя своє нашкрабав, хто тільки хрестика замість себе посадив, але то все одно. Скарга вийшла такою, як вони хотіли.

Передали скаргу Юрі. „Тотой вже знатиме куди з ньов. Тотой, ади, давно про Україну говорить".

Скарга ця принесла нам багато втіхи. Порішили вислати післанців до української влади. Скликали нараду, написали уповноваження й випровадили на Україну Павла і Пластуна.

З останнім довго вели переговори, щоб він перейшов на нашу сторону. Ввагався, не вірив, але коли вложили на нього такі поважні обовязки — згодився. Павлові доручено пильно за ним слідкувати.

По грунях швидко рознеслася чутка, що до України післана послів із скаргою. Дійшли вони скоро й у додану, а в першу чергу до Розенкранців та Бобчинських. Почали знов підозріло поглядати на мене. Але для мене не було тяжкою справою в скорім часі відхилити всяке підозріння. Я увійшов у найкращі зносини з комендантом залоги й мав його майже в руках.

І життя йшло своїм чередом. Ходять потяги, дерчать телефони. У потягах снують сюди й гуди військові люде — ранені, побиті, загинуті беззвісно. Їдуть зо всіх полонів, — з Італії, з далекого Сибіру. Ідуть, брешуть на різні лади, оповідають небувалі речі, вірять у них і інших заставляють вірити.

Скоро вернувся Павло і приніс радісні новини. Йому обіцяли допомогу. Ми маємо працювати на місці, але, в разі потреби, буде вислана потуга. Пластун також змінився до непізнання. Він зобачив, що недалеко за горами твориться й росте своя держава. Він побачив не лише селян, а й „панів", що говорили, урядували на мові, що нею говорять гуцули. Він зробився зовсім нашою людиною.

Повстання підготовлялося досить швидко.

У мене було безліч найрізноманітнішої праці. Часами мозок нахабно відмовлявся послуху. Не було часу навіть якслід помитися. Почуття нервового напруження не покидало.

Кіті довго давала про себе знати. Спочатку робив байдужого, далі залаяв, але це нічого не помагало. Йонаш погрубів, надувся, ніби гумова подушка. Ходив чогось сумрачний і навіть менше тручався до політики. Одного разу спробував заговорити з ним про кошицьких вязнів, але він тільки махнув рукою.

— Ні чорта, каже, з ними не станеться.

— Ви певні вашої думки?

— Це було б талановите ідіотство за якого-небудь хабарника вішати людей.

Ці слова обернули його в моїх очах зовсім другою стороною. Але все таки ми на запевнення Йонаша не полягали. Вислали Павла до Кошиць, щоб він на місці довідався, як виглядає вся та справа.

Одночасно виїхав подруге за гори на цей раз Юра. З ним був також Пластун. До Ворохти відправлено передову сторожу від нашої залоги, що мала б слідкувати, чи не загрожує Ясіню яка небезпека зо сходу. У дійсності та сторожа вислана мною з певних нашій справі людей, що підготовляли грунт до повстання.

Те, що Йонаш, останніми часами, ніби охолов до політичних справ, це не зовсім виправдувалося, у дійсності виходило дещо іншого. Мені донесли, що до його канцелярії, що він її переніс з сільської хати до лісової управи, часто заходить якийсь безрукий тип і приносить йому багато відомостей про нашу роботу.

Більше того. Я дістав відомостей, що Йонаш готує на мене напад, хоче мене заарештувати й віддати під військовий суд за зраду військових таємниць. Ходило отже про відповідну відсіч і викриття безрукого типу. У мене мигнула навіть думка на Янчеюка. Хто знає, чи не найшли його тоді й чи не вернули до життя. Можливо це він і є. Хтось навіть казав, що Янчеюк дійсно пару разів був у Ясіню, але мені не хотілося вірити, бо чому б він ховався, ніби вовк.