Харлан увійшов у капсулу в 2456-му й озирнувся, аби пересвідчитися, що завіса Темпорального Поля надійно відділяє шахту Часу від Вічності. Соціолог Вой не стежив за ним. За ці кілька тижнів у Харлана вже стало звичкою озиратися через плече: чи не ховається хтось у нього за спиною? Рух зробився майже автоматичний.

Харлан спрямував капсулу в Майбутнє і став дивитися, як часометр відлічує номери Сторіч. Цифри змінювали одна одну так швидко, що важко було розгледіти кожну окремо.

Як багато чого змінило Ферукове відкриття! Навіть характер Харланового злочину перемінився!..

Всі шляхи ведуть до Фінджі. Ця фраза з якоюсь безглуздою алітерацією прив’язалася до нього й безнастанно билась і відлунювала передзвоном у мозку: ведуть до Фінджі, ведуть до Фінджі…

Повернувшись у Вічність після днів, проведених з Нойс у 482-му, Харлан намагався всіляко уникати зустрічі з Фінджі. Як тільки Вічність прийняла його в свої обійми, почуття власної провини спалахнуло з новою силою. Порушення присяги, на яке він так легко зважився в Часі, сприймалося ним тут, у Вічності, як тяжкий злочин.

Він надіслав звіт про Спостереження безособовим пневматичним каналом, а сам зачинився у своїй кімнаті. Йому потрібен був час, аби зібратися з думками, оговтатися, звикнути до нових обставин.

Та Фінджі не дав йому спокою. Через годину після того як відіслали звіт, він зв’язався з Харланом з допомогою відеофону.

Пухка фізіономія Обчислювача дивилася на нього з екрана.

— Я сподівався застати вас у вашому кабінеті, — пролунав голос Фінджі.

— Я надіслав вам свій звіт, сер. Хіба не однаково, де я чекатиму нового призначення?

— Ви так гадаєте? — Фінджі підозріливо глянув на затиснений у руці згорток перфострічок, тоді підніс його ближче до очей і почав удивлятися в мереживо перфорацій. — Навряд чи ваш звіт можна назвати вичерпним. До вас можна зайти?

Харлан на мить завагався. Фінджі був його начальник, і відмова непроханому гостеві скидалася б на непокору. То була б реклама його власної провини, а цього не могло допустити уражене Харланове сумління.

— Буду радий бачити вас, Обчислювачу, — сказав він здавленим голосом.

Випещена, тілиста постать Фінджі здавалася чужорідним епікурейським елементом серед простої невибагливої обстановки Харланової квартири. Його рідне 95-е Сторіччя тяжіло до спартанського стилю в домашньому умеблюванні, й він назавжди зберіг смак до простоти. Кілька стільців з гнутого трубчастого металу, сидіння й спинки яких не дуже вдало були зроблені «під дерево». В кутку стояв предмет, що цілком вибивався із звичайного для цього Сектора стилю.

Фінджі так і вп’явся в нього очима. Він провів пухкеньким пальчиком по гладенькій поверхні, неначе перевіряв, з чого ця річ виготовлена.

— Що за матеріал?

— Дерево, сер, — сказав Харлан.

— Хіба? Справжнє дерево? Дивовижно! У вашому рідному Сторіччі, очевидно, користуються деревом?

— Авжеж.

— Розумію. Правилами це не забороняється. — Він потер палець, яким торкався дерева, об штани. — Але не знаю, чи треба сюди вкраплювати елементи культури рідного Сторіччя. Справжній Вічний пристосовується до будь-якого оточення, будь-якого середовища. От мені, наприклад, за п’ять років жодного разу не довелося їсти з енергетичного посуду. — Він зітхнув. — Мені завжди здається, ніби їжа, яка торкається речовини, не зовсім чиста. Але я терплю. Терплю.

Він глянув на дерев’яний предмет і, сховавши руки за спину, запитав:

— Що це таке? Для чого воно?

— Книжкова шафа, — відповів Харлан.

Йому закортіло спитати Фінджі, як той почуває себе, коли його руки торкаються зараз речовини власної сідниці? І чи не хотілося б йому мати одяг та деякі частини тіла з чистого, шляхетного енергетичного поля?

— Книжкова шафа? — Фінджі здивовано звів брови. — А он ті штуки на полицях, певно, книги? Так?

— Так, сер.

— Оригінальні примірники?

— Тільки оригінальні, Обчислювачу. Я зібрав їх у 24-му. Кілька з них видані в 20-му Сторіччі. Якщо захочете глянути на них, будьте обережні. Сторінки реставровані, просочені спеціальним розчином, однак ламаються. Їх треба перегортати дуже акуратно.

— Я навіть не хочу їх до рук брати. Не маю такого бажання. Уявляю собі, на них збереглася справжня пилюка 20-го Сторіччя. Справжні книги! — Він захихотів. — А сторінки з целюлози? Ви цього не заперечуєте?

Харлан кивнув головою:

— З целюлози. Обробленої для довговічності спеціальним розчином. — Він глибоко вдихнув повітря, намагаючись зберегти спокій. Було б просто смішно ототожнювати себе з цими книжками, сприймати глузування над ними, як глум над собою.

— Я вважаю, — стояв на своєму Фінджі, — що весь зміст цих книг можна зняти на двох метрах плівки й вмістити на кінчику пальця. Про що вони?

— Це оправлені томи журналів 20-го Сторіччя.

— Ви читали їх?

— Тут лише кілька томів з мого повного зібрання, — гордо сказав Харлан. — Жодна бібліотека в Вічності не має такої колекції.

— Пригадую, це ваше хобі. Колись ви мені казали, що захоплюєтесь Первісною історією. Дивуюсь, як тільки ваш Наставник дозволяє вам займатися такими дурницями. Марна трата енергії.

Харлан стиснув губи. Він зрозумів, що Фінджі зумисне хоче роздратувати його, вивести з рівноваги. Цього допускати не можна ні в якому разі.

— А я думав, ви прийшли побалакати зі мною про мій звіт, — байдужим тоном промовив Харлан.

— Саме так. — Обчислювач розгледівся довкола, вибрав стілець і обережно сів. — Як уже я вам сказав, ваш звіт не повний.

— Що ви маєте на увазі, сер?

«Спокійно! Спокійно!» — подумки стримував себе Харлан.

Фінджі криво посміхнувся.

— Ви не про все згадали в звіті. Що сталося, Харлане?

— Нічого, сер. — Хоча Харлан твердо вимовив ці слова, вигляд у нього був винуватий.

— Неправда, Техніку. Ви провели чимало часу в товаристві молодої особи. Принаймні мали це зробити згідно з просторово-часовою інструкцією. Сподіваюсь, ви дотримувалися інструкції?

Відчуття власної провини довело Харлана до такого душевного стану, що його навіть не уразив неприхований сумнів у його професійній чесності.

— Я дотримувався інструкції, — тільки й зміг вимовити він.

— Тоді чому ви нічого не сказали про свої приватні розмови з тією жінкою. Що все-таки сталося?

— Нічого важливого не сталося. — Губи в Харлана пересохли.

— Це просто смішно! У вашому віці, з вашим досвідом слід було б знати: не Спостерігач вирішує, що важливо, а що — ні.

Фінджі вп’явся очима в Харлана. Цей пронизливий пильний погляд аж ніяк не в’язався з м’яким тоном його слів.

Харлан чудово все помічав, і лагідний голос Фінджі не ввів його в оману, та звичне почуття обов’язку перемогло. Спостерігач зобов’язаний був повідомляти про все. Він був всього-на-всього хоботком, запущеним з Вічності в Час. Він вбирав у себе все, що його оточувало, і втягувався назад. Він мав тільки виконувати функції Спостерігача й забути про власне «Я». Фактично він не був людиною.

Харлан автоматично почав свою розповідь про події, не включені у звіт. Тренована Спостерігачева пам’ять допомогла йому повторити розмови слово в слово, відтворити інтонацію голосів, вирази облич. Він розповідав жваво, зацікавлено, мовби переживав усе заново й, захопившись, не зогледівся, як каверзні запитання Фінджі й власне хворобливе почуття обов’язку завели його в глухий кут.

Дійшовши до найголовнішого в своїй довгій розповіді, Харлан зненацька затнувся, й оболонка об’єктивності Спостерігача луснула.

Фінджі виручив його із скрутного становища. Він несподівано підняв руку й мовив різким, глузливим тоном:

— Дякую. Цього досить. Ви хотіли розповісти, як переспали з тією жінкою.

Харлана пойняла лють. Слова Фінджі в своєму буквальному розумінні відповідали істині, але в устах Обчислювача вони звучали грубо, вульгарно, ба навіть непристойно. Хоч би там що було чи могло бути, але в їхніх взаєминах із Нойс Харлан нічого непристойного не вбачав.