Відійшов до газдів і кру­тив го­ло­вою.

- Щось би-м ска­зав, та най мов­чу, най шіную об­ра­зи в ха­ті і вас яко греш­них. Але рівно не дай бо­же ніко­му доб­ро­му на жіно­чий ро­зум пе­рей­ти! Аді, ви­ди­те, як пла­че, та на ко­го, на ме­не? На ме­не, газ­ди­не моя? То я те­бе вікоріну­вав на старість із твої ха­ти? Мов­чи, не хли­пай, бо ти сиві кіски за­раз об­ми­чу, та й підеш у ту Га­ме­ри­ку, як жидівка.

- Куме Іва­не, а лишіть же ви собі жінку, та­же во­на вам не воріг, та й дітем своїм не воріг, та її бан­но за ро­дом та й за своїм се­лом.

- Тимофіхо, як не знаєте, то не го­воріть анідзе­лень! То її бан­но, а я ту­да з віско­ком іду?!

Заскреготав зу­ба­ми, як жор­на­ми, пог­ро­зив жінці ку­ла­ком, як довб­нею, і бив­ся в гру­ди.

- Озміть та вгатіть ми со­ки­ру отут у печінки, та, мо­же, той жовч пук­не, бо не вітри­маю! Лю­ди, та­кий туск, та­кий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов ро­бить!

- А про­ше, газ­ди, а озміть же без ца­ра­монії та будьте вібачні, бо ми вже по­до­рожні. Та й мені, ста­ро­му, не ди­вуй­те­си, що тро­хи вти­раю на жінку, але то не за­дур­но, ой, не за­дур­но. Це­го би ніко­ли не бу­ло, як­би не во­на з си­на­ми. Си­ни, уважєєте, письменні, так як діста­ли якесь письмо до рук, як діста­ли якусь на­пу, та як підійшли під ста­ру, та й пи­ли­ли, пи­ли­ли, аж пе­ре­ру­ба­ли. Два ро­ки нічо в хаті не го­во­ри­ло­си, лиш Ка­на­да та й Ка­на­да. А як ні дос­ти­ну­ли, як-єм видів, що од­на­ко ні муть отут на старість гриз­ти, як не піду, та й єм про­дав що­до крішки.

Сини не хотє бу­ти най­ми­та­ми післі мої го­ло­ви та й ка­жуть: «Ти наш та­то, та й за­ве­ди нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не бу­де з чим ки­ва­ти­си». Най їм бог по­мо­гає їсти тот хліб, а мені од­на­ко ги­ну­ти. Але, газ­ди, де мені, пе­ре­ло­ма­но­му, до ходів? Я зро­бок - ціле тіло мо­зиль, кості дрих­лаві, що за­ки їх ра­но зве­деш до­ку­пи, то десіть раз йой­кнеш!

- То вже, Іва­не, про­па­ло, а ви собі туск до го­ло­ви не при­пус­кай­те. А мо­же, як нам до­ро­гу по­ка­же­те, та й усі за ва­ми піде­мо. За цим краєм не варт собі туск до сер­ця бра­ти! Ца зем­ля не год­на кілько на­ро­да здержіти та й кількі біді вітри­ма­ти. Му­жик не го­ден, і во­на не год­на, обоє вже не годні. І са­ранчі не­ма, і пше­ниці не­ма. А по­дат­ки на­ки­па­ють: що-с пла­тив ле­ва, то те­пер п'єть, що-с їв со­ло­ни­ну, то те­пер ба­ра­бу­лю. Ой, ззо­ли­ли нас, так нас йми­ли в ру­ки, що з тих рук ніхто нас не го­ден вірва­ти, хіба лиш тіка­ти. Але ко­лись на ці землі бу­де по­ка­яніє, бо нарід поріже­си! Не маєте ви за чим ба­ну­ва­ти!..

- Дєкую вам за це сло­во, але єго не прий­маю. Пев­не, що нарід поріже­си. А тож бог не гніваєси на та­ких, що зем­лю на гин­дель пус­ка­ють? Те­пер ніко­му не тре­ба землі, лиш викслів та банків. Те­пер мо­лоді газ­ди мудрі нас­та­ли, такі фаєрма­ни, що за зем­лев не згоріли. А дивіть-ко си на ту ста­ру скрип­ку, та пус­ка­ти її на гин­дель?! Та­же то дуп­ла­ва вер­ба, ки­ни пальцем, та й ма­ком сєде! Та га­даєте, що во­на зай­де на місце? От, пе­ре­вер­не­си десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас по­же­нуть далі і по­ди­ви­ти­си не да­дуть! Відки та­ким дітем має бог бла­гос­ло­ви­ти?

Стара, а су­ди ж!

Прийшла Іва­ни­ха, ста­ренька і су­хонька.

- Катерино, що ти собі не­бо­го, у свої го­лові га­даєш? Де ті пок­ла­ду в мо­ги­лу? Ци ри­ба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі не­ма що на один зуб узєти. Аді!

І на­тя­гав шкіру на жінчиній руці і по­ка­зу­вав лю­дям.

- Лиш шкіра на кості. Ку­да це­му, газ­ди, йти з печі? Бу­ла-с порєдна газ­ди­ня, тєжко-с пра­цу­ва­ла, не гай­ну­ва­ла-с, але на старість у да­ле­ку до­ро­гу вібра­ла­си.

Аді, ви­диш, де твоя до­ро­га та й твоя Ка­на­да? Отам!

І по­ка­зав їй че­рез вікно мо­ги­лу.

- Не хотіла-с іти на цу Ка­на­ду, то піде­мо світа­ми і розвіемо­си на старість, як лист по полі. Бог знає, як з на­ми бу­де… а я хо­чу з то­бов пе­ред ци­ми на­ши­ми людьми віпро­щи­ти­си. Так, як слюб-сми пе­ред ни­ми бра­ли, та так хо­чу пе­ред ни­ми віпро­щи­ти­си з то­бов на смерть. Мо­же, те­бе так ки­нуть у мо­ре, що я не бу­ду видіти, а мо­же, ме­не ки­нуть, що ти не меш видіти, та прос­ти ми, ста­ра, що-м ти не раз до­го­рив, що-м, мо­же, ті ко­ли скрив­див, прос­ти мені і пер­ший раз, і дру­гий раз, і третій раз.

Цілувалися. Ста­ра впа­ла Іва­нові на ру­ки, а він ка­зав:

- А то ті, не­бо­го, в да­ле­ку мо­ги­лу ве­зу…

Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіно­чо­го сто­ла надбіг плач, як вітер, що з-поміж ост­рих мечів повіяв та всі го­ло­ви му­жиків на гру­ди по­хи­лив.

- А те­пер сту­пай собі, ста­ра, ме­жи газ­дині та пильнуй, аби кож­ду своє дійшло, та на­пий­си раз, аби-м ті на віку видів п'єну.

- А вас, газ­ди, я ще маю на два га­тун­ки про­си­ти. Десь, мо­же, си­ни пус­те в се­ло на пош­ту, що нас із ста­ров уже не­ма. Та би-м про­сив вас, аби-сте за нас най­ми­ли слу­жеб­ку та й аби-сте си так, як се­годні, зійшли на обідець та віка­за­ли очи­наш за нас. Мо­же, пан бог мен­ше гріха при­пи­ше. Я гроші ли­шу Якові, бо він мо­ло­дий та й слуш­ний чо­ловік та не схо­ває дідів грейцір.

- Наймемо, най­ме­мо і очи­наш за вас віка­же­мо…

Іван за­ду­мав­ся. На йо­го тварі ма­лю­вав­ся який­сь стид.

- Ви ста­ро­му не ди­вуй­те­си та не смійте­си з діда. Мені са­мо­му гей ус­тид вам це ка­за­ти, але здає ми си, що би-м гріх мав, як­би-м це­го вам не ска­зав. Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хрес­ток камінний пок­лав. Гірко-м віз і гірко-м го на­верх вісад­жу­вав, але-м пок­лав. Та­кий тєжкий, що горб го не ски­не, му­сить го на собі три­ма­ти так, як ме­не три­мав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі ли­ши­ти.

Стулив до­лоні в тру­бу і при­тис­кав до губів.

- Так ба­ную за тим гор­бом, як ди­ти­на за циц­ков. Я на нім вік свій спен­див і окалічів-єм. Ко­би-м міг, та й би-м го в па­зу­ху схо­вав, та й взєв з со­бов у світ. Банно ми за най­мен­шов крішков у селі, за най­мен­шов ди­ти­нов, але за тим гор­бом та­ки ніко­ли не пе­ре­ба­ную.

Очі за­ми­готіли ве­ли­ким жа­лем, а ли­це зад­ро­жа­ло, як чор­на рілля під сон­цем дро­жить.

- Оцеї ночі ле­жу в сто­долі, та ду­маю, та ду­маю: гос­по­ди ми­ло­серд­ний, ба що-м так глібо­ко зогрішив, що же­неш ні за світові во­ди? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днин­ка кінчи­ла­си, а я впа­ду на ни­ву та й рев­но мо­лю­си до бо­га: гос­по­ди, не по­кинь ні ніко­ли чор­ним ка­вал­ком хліба, а я бу­ду все пра­цу­ва­ти, хіба бих не міг ні ру­ков, ні но­гов ки­ну­ти…

- Потім ме­не та­кий туск на­пав, що-м чи­ко­лон­ки гриз і чу­пер собі ми­кав, качєв-єм си по со­ломі, як ху­до­би­на. Та й не­чис­те цук­ну­ло­си до ме­не! Не знаю і як, і ко­ли вчи­нив-єм си під груш­ков з во­ло­во­дом. За ма­лу фи­лю був би-м си затєг. Але гос­подь ми­ло­серд­ний знає, що ро­бить. На­га­дав-єм собі за свій хрест та й ме­не геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За го­дин­ку вже-м сидів під хрес­том. По­сидів, по­сидів дов­генько - та й якось ми лег­ше ста­ло.

- Аді, стою пе­ред ва­ми і го­во­рю з ва­ми, а тот горб не віхо­ди­ть ми з го­ло­ви. Та­ки го вид­жу та й вид­жу, та й уми­ра­ти бу­ду та й бу­ду го видіти. Все за­бу­ду, а йо­го не за­бу­ду. Спі­ва­н­ки-м знав-та й на нім за­був-єм, си­лу-м мав - та й на нім ли­шив-єм.

Одна сльоза ко­ти­ла­ся по лиці, як пер­ла по скалі.

- Та я вас про­сю, газ­ди, аби ви, як ме­те на світу неділю по­ле світи­ти, аби ви ніко­ли мо­го гор­ба не ми­на­ли. Будь кот­рий мо­ло­дий най вібіжить та най пок­ро­пить хрест свіче­нов во­ди­цев, бо знаєте, що ксьондз на го­ру не піде. Про­сю я вас за це ду­же греш­но, аби-сьте мені мо­го хрес­та ніко­ли не ми­на­ли. Бу­ду за вас бо­га на тім світі про­си­ти, лиш зро­біть дідові єго во­лю.