Третій:

- Здурів чоловік, та й решта! Таже він рано відв'єзав її та й казав, аби файно вбраласи, бо підуть на храм. Та й поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але, вповідали лю­ди, що на храму вона скинула кіптар, а сорочка кер­ва­віська! Обступили її жінки та питали, що то ї таке? А вона, бідна, в плач! Всі храмові іззираютьси як на чудо. А Тимо­фій, бачу, встав із-єа стола та й: жінко, каже, марш додому! Та так вони по-храмували. Як вертали додому, то лиш один бог знає!

Перший:

- Геть люди падуть удолину так, якби їх хто трутив у бульбону.

Другий:

- Таки небіщик Максим щось знав до себе. Аді, нори знорили і єго маєство, і невістці нори по плечах просікають...

Третій:

- Таке знав, як і ми. А ніби так не пішли усі господарства? Лиш Максимове? Аді, ваш тато ще мав грунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.

Другий:

- Та мав, але де тому кра-ай? Де, де, де-е?

- От якось ми добилиси до села. Рот ба сеї, ба тої - балу та балу, а ноги, сараки, йдуть. А ви завтра де йдете?

Перший:

- Та до двора!

Другий:

- А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях трафив. Ще від літа винен.

Третій:

- А я до ксьондза.

Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і без упину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.

- А хоть би-м продавси, то топлива нівідки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імуть. Сидіть на печі, обтулюй­те­си в лахмітя, як можете, та й тепла чекайте. У мене малі ді­ти, та в'єнуть, сарачєта, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб, та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіть собі свєта по-божому. А може, ще люди вам що внесуть. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб'єте.

- Коли ж бо я, сину, кількому морозові і такі студені не го­дна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А голо­вов я в стіну б'ю, бо би-м на місці задеревіла, якби-м не била.

- А ноги ніц не стухають?

- Ноги, синку, як коновки, набриніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.

Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.

- Я не годна ночі зночувати, такі ночі довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатися не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім стуленім вертепі.

- Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.

- Ой синку, я так тої смерті, як мами рідної, чекаю. Вночі то в кождий кут пролуплюю очі, ци де з кута не привиди­ть­си, бо як привидитьси, та й незабавки таки приходить. Але не привиджуєси.

- Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте не­пранку, та най на вас сорочку натягну.

- Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, що-м цу на собі загріла, та й, як якийсь казав, своїм нендзі рада, що-м заплодила, бо все вкусить, то от як теплі­ше в шкіру.

- Ви вже розум вістаріли, таже не мете на різдво у такі нендзі сидіти!

Натягав на маму сорочку.

- Не далекі ваші гони, кості, як мечі, із шкіри вілазє,- коби борше.

- Та й я того, синку, кажу, коби борше.

- Та свєткуйте здорові.

- Йди, йди, бо то панцька служба.

Дрожала на печі зі студені і головою в стіну била.

- Тото добру дитину маю, тото ходить коло мене та й не за­буває. Ніколи не встидавси, що мама з торбов ходить. Благослов'ю ті, синку, на все добре.

І рукою благословила.

Легонечко ковтала головою в стіну, як би з радості, що си­на доброго має.

- Славайсу.

- Навіки слава.

- Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.

- Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.

Хрестилася синіми руками.

- Славайсу.

- Навіки слава.

- Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіть.

- Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.

Шепотіла молитви.

- Славайсу.

- Навіки слава.

- Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свєто, а в нас як би тіло ще на лаві ле­жєло, так плачемо. Ще того свєт-вечера вони нам вечерю ла­годили.

- Я, сирітки, віб'ю поклони за вашу маму. Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох із печі та цілувала землю і поклони била. Дуже богато мисочок люди поназносили. Вечір ловив за очі, і баби вже не було видко, лише її молитви розходилися з печі по хаті.

Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки зделенько­тіли.

- Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цего вече­ра не заколідує, такого великого вечера, лиш ти бабі ко­лі­дуєш.

В руках держала плящину з горівкою.

- Я буду горівочку попивати, а ти мені файну колєдочку ко­лідуй та й мому синові, бо свої мами не скидаєси.

Пила.

- Як би не він, та й би ні аж навесні найшли, якби сопуха з печі аж на дорогу вдарила.

Пила.

- Аді, оцеї, грушечко, жіноцької, що каже:

Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.

- Тепер увесь мир, увесь рід колідує і веселитьси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавньої, мому Митрові:

Верещала, як би з неї хто паси дер.

- Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я со­бі без тебе п'ю, та гуляю, та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже з тобов ні, ой ні! Я не твоя вже ґаздиня...

Пила.

- Ой, не твоя! Я собі без тебе раду дала, я собі торби поши­ла та й межи люди пішла. Як-єм з торбов за твій поріг переступила, та й я вже не твоя ґаздиня, нема рихту.

Пила.

- Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз з торбов на до­рогу, та й чула-м, що-с у гробі перевернувси, а мені від сонечка свєтого сором стало, та й вернула-м си до хати. Мо­литви старецькі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с ґаздиню лишив післі себе.

Пила.

- А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знають, а я їх тво­єв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на пле­чі натєгне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою ґаздиню ти ласки в бога не доступиш.

Напилася.

- Але-м, старий, п'яна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів, та й душа би ти си зрадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна - та й в'єзи на­двоє. Бий жебрачку, та вона твою памнєть з торбов сві­тами рознесла! Бий, як суку, бий, най вона тобі д' хаті ді­ді­в­сь­ких куснів не волочить!

Випила решту.

- А припри ж собі, мой, ґаздиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу...

Гатила головою в стіну, як скажена.

- Лиш таки отак, най креперує торба громацька.

Поклав граблі ко­ло се­бе, сів потім на ме­жу, за­ку­рив лю­ль­ку, та й гад­ка гад­ку по­ши­ба­ла. А далі го­во­рив на чет­веро гонів за­го­лос­но.

- Най я трош­ки спо­чи­ну су­по­коєм, бо лиш до­ма вка­жу­си, та й за­раз дідові ро­бо­ту най­дуть. Та­ки невістка, ко­би здо­ро­ва, круть, верть та за­раз запіво­рить: «Та-бо ви не сиді­ть…»

- А то гос­подь, що над на­ми, ви­дить, що я лиш но­га­ми пе­ре­би­раю. А ру­ки, аді, як згреб­ло, а вже-м місіць не­го­ле­ний, а до церк­ви вже-м до­ро­гу за­гу­бив. У чім піду, ко­ли все з пле­чей заб­ра­ли?