Як ко­ли би хотів ряд­ном прос­те­ли­ти­ся, як ко­ли би доб­ри­ми, си­ви­ми очи­ма хотів навіки за­ко­па­ти в сер­цях гос­тей свою просьбу.

- Іване, ку­ме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відки­ньте. Ми вас усе бу­де­мо на­га­ду­ва­ти, раз на­зав­ше. Бу­ли-сте порєдний чо­ловік, не лізли-сте на­та­ра­пом на ніко­го, ніко­му-сте не пе­ре­ора­ли, ані пе­ресіяли, чу­жо­го зе­рен­ця-сте не по­рун­та­ли. Ой, ні! Муть вас лю­ди на­га­ду­ва­ти та й хрес­та ва­шо­го на світу неділю не ми­нуть.

Отак Ми­хай­ло роз­во­див Іва­на.

- Вже-м вам, па­но­ве газ­ди, все ска­зав, а те­пер хто ні лю­бить, та тот бу­де пи­ти зо мнов. Со­неч­ко вже над мо­ги­лов, а ви ще порцію горівки зо мнов не віпи­ли. Заки-м ще в свої хаті і маю гості за своїм сто­лом, то бу­ду з ни­ми пи­ти, а хто ні на­ви­дить, то бу­де та­кож.

Почалася пи­яти­ка, та пи­яти­ка, що ро­бить із му­жиків по­дурілих хлопців. Не­за­бав­ки п'яний уже Іван ка­зав зак­ли­ка­ти му­зи­ку, аби грав мо­лодіжі, що зас­ту­пи­ла ціле подвір'я.

- Мой, маєте так дан­цу­ва­ти, аби зем­ля дудніла, аби од­ної тра­вич­ки на то­ку не ли­ши­ло­си!

В хаті всі пи­ли, всі го­во­ри­ли, а ніхто не слу­хав. Бесіда йшла са­ма для се­бе, бо тре­ба її бу­ло кон­че ска­за­ти, му­си­ли ска­за­ти, хоч би на вітер.

- Як-єм го віпу­цу­вав, то був віпу­цо­ва­ний, кот­ре чор­ний, то як сріблом по­си­пав по чор­ну, а кот­ре білий, то як мас­лом сніг по­мас­тив. Коні бу­ли в ме­не в ор­дун­ку, цісар міг сіда­ти! Але-м гро­ший мав, ой, мав, мав!

- Коби-м учи­нив­ся се­ред та­ко пус­тині - лиш я та бог аби був! Аби-м ходів, як ди­ка звір, лиш ко­бих не видів ні тих жидів, ні панів, ні ксьондзів. Отог­ди би на­зи­ва­ло­си, що-м пан! А ца зем­ля най за­па­даєси, най си і за­раз за­па­де, то-м не згорів. За чим? Би­ли та ка­ту­ва­ли на­ших татів, та в ярем запрєга­ли, а нам уже кус­ня хліба не да­ють про­жер­ти… Е, ко­би­то так по-мо­му…

- Ще не на­хо­див­ся та­кий сек­вер­тант, аби що з не­го стєг за по­да­ток, он, ні! Був чех, був німець, був по­ляк - г.., про­бачєйте, взєли. Але як нас­тав мад­зур, та й най­шов ко­жу­ши­ну аж під виш­нев. Ка­жу вам, мад­зур біда, очі пе­чи та й гріху за не­го не­ма…

Всякої бесіди бу­ло бо­га­то, але во­на розліта­ла­ся в най­рі­жніші сто­ро­ни, як надг­нилі де­ре­ва в старім лісі.

В шум, гамір, і зой­ки, і в жалісну ве­селість скрип­ки врізу­вав­ся спів Іва­на і ста­ро­го Ми­хай­ла. Той спів, що йо­го не раз чу­ти на весіллях, як старі хло­пи до­бе­руть охо­ти і за­ве­дуть ста­ро­давніх співа­нок. Сло­ва співу йдуть че­рез ста­ре гор­ло з пе­реш­ко­да­ми, як ко­ли би не лиш на ру­ках у них, але і в горлі мо­зилі по­на­рос­та­ли. Ідуть сло­ва тих співа­нок, як жов­те осіннє лис­тя, що ним вітер го­нить по за­мерлій землі, а во­но раз на раз зу­пи­няється на кожнім яроч­ку і дро­жить по­дер­ти­ми бе­ре­га­ми, як пе­ред смер­тю.

Іван та й Ми­хай­ло отак співа­ли за мо­лодії літа, що їх на кед­ровім мості здо­го­ни­ли, а во­ни вже не хотіли на­зад вер­ну­ти­ся до них навіть у гості.

Як де підтя­га­ли вго­ру яку но­ту, то стис­ка­ли­ся за ру­ки, але так кріпко, аж сус­та­ви хру­потіли, а як по­ди­бу­ва­ли ду­же жалісли­ве місце, то на­хи­лю­ва­ли­ся до се­бе і ту­ли­ли чо­ло до чо­ла і су­му­ва­ли. Ло­ви­ли­ся за шию, цілу­ва­ли­ся, би­ли ку­ла­ка­ми в гру­ди і в стіл і та­кої собі своїм зар­жавілим го­ло­сом ту­ги зав­да­ва­ли, що врешті не мог­ли жад­но­го сло­ва ви­мо­ви­ти, лиш: «Ой Іван­ку, бра­те!», «Ой Міхай­ле, при­яте­лю!»

- Дєдю, чуєте, то вже чєс віхо­ди­ти до колії, а ви розспіва­ли­си як за­доб­ро-ми­ру.

Іван витріщив очі, але так див­но, що син побілів і по­дав­ся на­зад, та й пок­лав го­ло­ву в до­лоні і дов­го щось собі на­га­ду­вав. Ус­тав із-за сто­ла, підійшов до жінки і взяв її за ру­кав.

- Стара, гай, машір - інц, цвай, драй! Хо­ди, убе­ре­мо­си по-панцьки та й піде­мо па­ну­ва­ти.

Вийшли обоє.

Як ухо­ди­ли на­зад до ха­ти, то ціла ха­та за­ри­да­ла. Як би хма­ра пла­чу, що на­вис­ла над се­лом, прірва­ла­ся, як би го­ре людське ду­най­ську за­га­ту розірва­ло - та­кий був плач. Жінки за­ло­ми­ли ру­ки і так спле­тені дер­жа­ли над ста­рою Іва­ни­хою, аби щось ізго­ри не впа­ло і її на місці не роз­да­ви­ло. А Ми­хай­ло ймив Іва­на за бар­ки, і ша­ле­но тер­мо­сив ним, і ве­ре­щав як стек­лий.

- Мой, як-єс газ­да, то фур­ни то­то кат­ранє з се­бе, бо ті віпо­лич­кую як кур­ву!

Але Іван не ди­вив­ся в той бік. Ймив ста­ру за шию і пус­тив­ся з нею в та­нець.

- Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

Люди за­де­ревіли, а Іван тер­мо­сив жінкою, як би не мав уже гад­ки пус­ти­ти її жи­ву з рук.

Вбігли си­ни і си­ломіць ви­нес­ли обоїх із ха­ти.

На подвір'ю Іван тан­цю­вав дальше якоїсь польки, а Іва­ни­ха об­че­пи­ла­ся ру­ка­ми по­ро­га і при­повіда­ла:

- Ото-мси ті віхо­ди­ла, ото-мси ті вігриз­ла оци­ми но­га­ми!

І все ру­кою по­ка­зу­ва­ла в повітрю, як гли­бо­ко во­на той поріг ви­хо­ди­ла.

Плоти поп­ри до­ро­ги тріща­ли і па­да­ли - всі лю­ди вип­ро­вад­жу­ва­ли Іва­на. Він ішов зі ста­рою, згорб­ле­ний, в цай­говім, сивім одінню і щох­ви­ля тан­цю­вав польки.

Аж як усі зу­пи­ни­ли­ся пе­ред хрес­том, що Іван йо­го пок­лав на горбі, то він тро­хи про­чу­няв і по­ка­зу­вав старій хрест:

- Видиш, ста­ра, наш хрес­тик? Там є відби­то і твоє на­ме­но. Не біси, є і моє, і твоє…

Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і далонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. «Славайсу». - «Навіки слава», - та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них - чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:

- Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах - та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!

Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: «Але-бо паскудно смердить!» Ті, що були у війську, говорили, що, певно, лікар робив «реперацію» і обме­р­твлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він усе дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:

- Павло мнєгкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохтореві сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.

Павло не боронився, лише глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді «намість дурного» - та й всі з нього смі­ялися.

Тепер радні сиділи на лаві та й балакали - поволі, ліниво. Кожний сидів, як йому було ліпше і як навик.

Іван Павлюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх між коліна та й плював, покручуючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок:

- Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає - жид, а хто купує - пан! А люди десь-не-десь що грубшу яку штуку прода­ють. Телєтко, корозку - то ще, ще, але волів вже мало.