До Даринки підійшли колеги. Вони вручали квіти, тисли руки і цілували в гарячу щоку. Коли камера була вже вимкнена і люди в білих халатах почали потихеньку розбрідатися по своїх робочих місцях, Даша пошукала очима молоду пару. Їй хотілося поговорити з ними наодинці й дізнатися, як зараз почуває себе малюк. А ще вона хотіла повернути ланцюжок, вважаючи, що не заслужила такого дорогого подарунку.

– Веніаміне Павловичу, а де батьки малюка? – запитала вона завідувача, не побачивши батьків дитини.

– Вони вже поїхали. Ділові люди – що вдієш.

У Даші залишився на серці неприємний осад. Понад усе вона хотіла побачити батьків малюка і поспілкуватися з ними, але вони чомусь вручили їй подарунок перед камерою і зникли.

«Якось усе нещиро з їхнього боку», – з образою в душі подумала Даринка. Але потім, поміркувавши, вирішила, що, можливо, у багатих не заведено виставляти свої почуття напоказ. «Або у мене вже почалася манія величі», – припустила вона і, заспокоївшись, пішла приймати зміну.

Останні кілька днів Даринка почувала себе втомленою, хоча до цього вона рідко стомлювалася. Народившись і вирісши в селі, де з раннього дитинства привчають до праці, вона вважала себе фізично міцною. Даша, як і всі її однолітки, не чула від батьків «сходи, будь ласка» або «зроби, будь ласка, якщо тобі не важко». Сільські змалечку знають слова «треба», «зроби».

«Тобі сьогодні пасти корову», – говорила їй мати, і це означало, що її треба пасти, незважаючи на будь-яку погоду: дощ, сніг або каміння з неба. Або ж казали: «Треба сьогодні терміново прополоти грядку цибулі». І Даша йшла і полола, сприймаючи це як необхідність. Ніхто не питав, устигла вона зробити уроки чи ні, треба їй готуватися до контрольної роботи або прочитати кілька розділів нудного роману. Заперечень не приймали, образ не було. Діти в селі росли, вчилися й допомагали у всьому батькам. Вони мало хворіли, і якщо хтось застуджувався, то батьки, зайняті з ранку до ночі важкою фізичною працею, не бігли до своїх чад галопом з роботи, щоб укласти в ліжко і зробити компрес на розпечене чоло. Вони просто говорили: «Сходи до фельдшерки, нехай випише тобі пігулки». І що найцікавіше, хвороба швидко відступала. Як і всі діти села, Даринка з дитинства була привчена до великих фізичних навантажень і навчилася не нарікати на втому. Але зараз вона дійсно почала сильно виснажуватися.

– Свєтику, ти не могла б сьогодні приготувати зелений борщ? – запитала Даша подругу, яка щойно влетіла до кімнати.

– Ти ж цілий день удома просиділа, а я приходжу з роботи і бачу порожню каструлю, – весело, без зла, сказала Світлана, знімаючи чорні блискучі босоніжки.

– Ти не повіриш: я цілий день провалялася в ліжку, але почуваю себе так, наче три зміни відпрацювала, – сказала Даринка, кутаючись у плед.

– А чому три, а не дві? – засміялася Світлана.

– Після двох змін я взагалі не відчуваю втоми.

– Може, ти переспала? Боки відлежала?

– Не знаю.

– Значить, дорога моя подруго, я можу тобі замість лікаря поставити точний діагноз. Це називається – лінощі.

– Свєто, ну, чесне слово, не можу. Зваргань борщик, а я за тебе потім два рази готувати буду. Ти ж мене знаєш, я ніколи не пропускаю свою чергу готувати.

– Ходімо вдвох, – сказала Світлана, переодягнувшись у легкий ситцевий халатик, – а то мені нудно самій. Тоді ніхто нікому не буде винен чергування по кухні. Мир – дружба – любов!

– Умовила, – сказала, зітхнувши, Даринка і підвелася з ліжка, загортаючись у теплий махровий халат.

– Ти що?! З глузду з’їхала?! – засміялася Свєтка. – На вулиці спека, а ти в теплому халаті й під пледом!

– Щось мене морозить, – зіщулилася Даша.

– Може, застуду підхопила? Температуру міряла?

– Ага, міряла. Називається «ні туди – ні сюди» – 37 градусів. А лихоманить так, ніби всі сорок.

– Ну, ти хоч посидь поруч зі мною, – пом’якшала Свєтка, – я все сама зроблю.

Дівчата пішли на маленьку кухню, і Даша сіла на стільчику за столом. Світлана швидкими рухами виклала з невеличкого холодильника, який торохтів удень і вночі, овочі на стіл і, набравши в каструльку води, почала чистити картоплю.

– А що це ти так сяєш? – запитала Даринка.

– Та так. Просто, – відповіла Свєта й загадково посміхнулася.

– Не хочеш говорити – не треба. Але ж я бачу, що ти світишся від щастя.

– То вгадай з трьох разів.

– Невже… Веніамін запропонував тобі?…

– Не зовсім. Для цього він іще не дозрів, але вже на підході.

– Закохалася у високого та багатого блондина?

– Ще чого! У тебе залишилась одна, остання спроба.

– Якщо не ти, значить, у тебе хтось закохався.

– В одну шкуру: закохався, любов. Любов, дорога моя, – сказала Світлана з виглядом бувалого знавця і кинула останню очищену картоплину у воду, – на хліб не намастиш і борщ із нею не звариш.

– Отримала премію?

– Вже близько. Премію за свою завзятість. Веніамін запросив поїхати з ним на море! Удвох! – тріумфально повідомила Свєтка й аж підстрибнула від радості.

– Та невже?!

– Уяви собі. У мене за графіком відпустка в липні. Ось ми й поїдемо з ним удвох у першу нашу подорож. Але це ще не все! – Свєта подивилася на подругу сяйливими від щастя очима. – Море теж буває різним! І ми поїдемо в таке місце!

Свєтка закотила очі вгору.

– До Криму?

– Слабо, Дашулю, береш! До Туреччини! Уяви собі!

– Це здорово! Я ніколи не була за кордоном.

– Піднатуж свого, нехай організує тобі весільну подорож.

– Ага, організує. Подорож у його село картоплю копати.

– Фу! Як гидко! – Свєтка грайливо наморщила свій маленький носик. – Ніякої тобі романтики!

– А що робити? Треба ж батькам допомогти.

– Я б не поїхала.

– А якщо вони самі не можуть упоратися?

– Можна дати їм грошей, хай наймуть алкашів, щоб вирили картоплю.

– Ми й самі швиденько впораємося.

– Слухай, Дашо, а у нас зелений борщ не вийде, – сказала Світлана, спритно шаткуючи щавель. – Про сметану ми й не подумали. Якби вчасно згадали, то я б купила по дорозі додому.

– І що будемо робити?

– Я, як ти бачиш, роботу собі знайшла. А тобі не завадить розім’яти боки, які за день відлежала, та сходити до крамниці. Правильно я кажу?

– Куди мені подітися? Може, і правда я залежалася? Піду, пройдуся.

Даринка натягнула на себе свій улюблений сарафан – рожевий з яскраво-червоними маками, і по тілу пробігли мурашки. Одяг їй здався занадто холодним. Причесавши волосся, вона поправила чубчик і, переконавшись, що шрам на лобі ретельно замасковано, вийшла на вулицю.

Яскраво світило сонце, чітко даючи зрозуміти людям, що літо не за горами. Йшли люди, одягнені легко, зовсім по-літньому, але Даринку все ще проймала незрозуміла остуда. Вона прискорила крок і вже за кілька хвилин зайшла в невеличкий продуктовий магазинчик. Від кондиціонерів линула свіжість і прохолода, що здалася Даші справжнім морозом.

«Напевно, я застудилася», – подумала Даринка і попросила продавця дати їй сметану.

Вона похапцем дістала гроші, тремтячими пальцями поклала їх на монетницю і швидко вийшла на вулицю, де гріло рятівне сонце.

Коли Даша увійшла до квартири, у неї вже цокотіли від лихоманки зуби. Вона мовчки поставила на стіл півлітровий пластиковий стаканчик сметани і, не переодягаючись, пірнула під плед.

– Та-ак, – протягнула Свєтка. – Схоже, нам час на лікарняний.

– Пусте. Скоро це минеться, – трусячись від холоду, сказала Даринка. – Кинь на мене зверху яку-небудь ковдру.

Світлана вкрила подругу ковдрою, сунула їй під пахви холодний термометр.

– Тридцять сім і один, – повідомила Світлана, глипнувши на термометр. – Приписую тобі, хвора подруго, постільний режим і тарілку борщу.

Даринка прикрила очі й закуталася в ковдри, збудувавши собі з них барліг. Коли Свєта принесла їй пахучий борщ, Даша з’їла кілька ложок, намагаючись зігрітися його теплом, але не відчула смаку.