– І даремно, – сказала жінка і кінчиками ніжних пальчиків поправила собі чуба на лобі. – А що це за огризок у тебе на тумбочці?

Ілона побачила, що мати кивнула в бік орхідеї і вже була потяглася до неї рукою.

– Не чіпай! – скрикнула Ілона так, що її мати, злякавшись, різко відсмикнула руку. – Йди! Я не хочу тебе бачити! Не хочу!

– Та що це з нею? – подивилася на Дашу жінка з-під нарощених довгих вій. – Психіатра, чи що, їй викликати?

– Вам краще зараз піти, – сказала Даринка.

– Візьміть, – жінка простягла Даші пакет. – Там овочі та фрукти для Ілони. Простежте, щоб вона добре харчувалася.

Голос матері Ілони прозвучав глухо і зовсім сухо. Вона повернулась і вийшла, граціозно вихляючи вузькими стегнами, одягненими в дорогі джинсові штани.

Даша виклала продукти в тумбочку і, дочекавшись, поки Ілона заспокоїться, запитала:

– Навіщо ти з нею так?

– Я скажу тобі, навіщо, – тихо мовила Ілона голосом, повним смутку. – Тому що я досі не знаю, які у моєї матері руки. М’які? Тверді? Грубі? Ніжні? Я тільки могла споглядати, які вони гарні. Мати жодного разу до мене не торкалася. У нас у будинку були домробітниці, няньки, кухарки – хто завгодно. Вони піднімали мене вранці, розчісували моє волосся, заплітали кіски і гладили по голівці на ніч. А мені, як дурепі, до цих пір хочеться, щоб саме її руки торкнулися мого волосся, моєї руки… Я думала, що прийде мама, побачить моє строкате волосся, поправить мій чубчик рукою і скаже: «Ну, і смішна ти, Ілонко».

– Ось побачиш, у вас із мамою налагодяться стосунки – і все буде добре, – сказала Даша і потріпала строкатий чубчик Ілони. – Напевно, твоя мама просто не розуміє, чого тобі не вистачає.

– Вона вже ніколи не зрозуміє, якщо досі не зрозуміла. У нашому будинку культ грошей. Я не здивувалася б, якби в хаті замість ікони святих у позолоченій рамочці повісили долар і на нього молилися, – з гіркою іронією в голосі відказала Ілона і криво посміхнулася.

– А я тобі кажу, що настане такий момент, коли прийде до тебе мама і погладить по руці, як маленьку дівчинку перед сном…

– Уже не погладить. Тепер вона побоїться навіть пальчиком доторкнутися до мене. Хіба я не бачу, як швидко моя шкіра почала вкриватися незагойними ерозіями та виразками? Ні, моя матуся до таких гнійників не доторкнеться. Це можуть зробити медсестри, санітарки, лікарі, якщо їм, на її думку, заплатять гроші.

– Сподіваюся, що ти помиляєшся, – сказала Даша.

– І чому мені так далися її руки?! Сама не знаю. Ночами не сплю не тому, що палить вогнем усе тіло і моторошно свербить, а від того, що не можу уявити, які у мами руки на дотик… Дурна я, так?

– Ти найкласніша дівчина, – підморгнула їй Даринка і додала: – І найкрасивіша!

– Чесно?

– Чесніше не буває.

– Про що знову задумався? – голос Елі повернув Сергія на землю. – Усе думаєш про щось своє, замислився, а про мене зовсім забув.

Еля награно вередливо надула свої чуттєві пишні губи, збільшені за допомогою ін’єкцій біополімерного гелю.

– Та так, ні про що, – посміхнувся Сергій і потягнувся у кишеню за пачкою цигарок.

– Мені здається, що французька кухня набагато вишуканіша і різноманітніша, ніж японська, – сказала Еля, відпиваючи ковток коктейлю з льодом.

– Згоден. Повністю з тобою згоден, – неуважно сказав Сергій, абсолютно не бажаючи вступати в суперечки про переваги тієї чи тієї кухні.

Він завжди вирізнявся своєю невибагливістю у їжі й задовольнявся тим, що було на столі: чи то смажена картопля на солоному салі або місо-суп з водоростями.

Він подивився на свою подругу, у якої була гарна фігура Моніки Белуччі та обличчя розпещеної ляльки Барбі. З Елею він познайомився на відпочинку в Римі кілька тижнів тому. Кокетливе личко, пишні гарні груди, примхливі вуста привернули його увагу до цієї живої ляльки, втім, як і багатьох чоловіків. Сергій не хотів залишатися наодинці із самим собою і сумними думками. Дім, де все ще відчувалася невидима присутність Віталіни, залишився десь далеко, і Сергій розумів, що йому треба просто відволіктися, добре відпочити, щоб набратися нових сил для роботи. Кандидатура Елі, яка нав’язалася в супутниці, йому підходила якомога краще, і він запропонував їй подорожувати по Європі разом. Вони безцільно проводили цілі дні, ходили і їздили на екскурсії, відвідували бари, нічні клуби, гуляли вулицями незнайомих міст і просто байдикували. Ніяких взаємних зобов’язань, просто приємне спільне проведення часу.

Еля не вирізнялася ні особливим розумом, ані тонкою душею. Та й навіщо їй це все, якщо є довгі стрункі ноги, оксамитова шкіра, гарні груди та округлі сідниці?

– Гей! Ти де знову? – Еля торкнула пальчиком кінчик його носа. – Куди ми зараз підемо?

– Куди хочеш, – байдужим голосом сказав Сергій.

– Хочу… в Париж! Хочу на Ейфелеву вежу!

– У Париж? – перепитав Сергій. – Зараз?

– Хочу просто зараз! – промуркотіла Еля і притулилася своєї оксамитовою щокою до бороди Сергія.

– Значить, полетимо до Парижа, – мовив Сергій і додав: – Якщо ти хочеш.

– Хочу! Дуже хочу! Ти просто чудо! Душка, – вона чмокнула його в щоку. – І я тебе люблю! А ти мене любиш?

– Люблю, – відповів Сергій, не надаючи цьому слову жодного значення. Еля хоче почути це слово – нехай чує…

Коли над Парижем опустився тихий вечір і місто заблищало мільйонами різнокольорових вогнів, Сергій залишив у ліжку сплячу Елю і вийшов покурити на балкон. Він дістав з пачки сигарету, чиркнув запальничкою і, не поспішаючи, із задоволенням, затягнувся димом. Він згадав таку незнайому і водночас близьку дівчину Дарину. У пам’яті спливло її зізнання про те, що вона ніде не була й навіть не бачила море в нічний час. «Майже ніде», – відповіла вона йому одного разу. А він був майже скрізь. Сергій затягнувся димом знову, намагаючись прогнати думки про Дашу. Він був дорослим, зрілим чоловіком і явно розумів, що по Інтернету неможливо впізнати людину і він, звичайно ж, не може мати ніяких почуттів. Одна справа – писати одне одному листи, довірити щось сокровенне, а побачити живу людину, спілкуватися з нею – це зовсім інше. «Неможливо сумувати за тим, кого ти не бачив жодного разу в житті», – повторював він собі щодня і щогодини. Твердив і не відпускав від себе Елю. Іноді йому було соромно від того, що свою подругу він сприймав як річ, котра не потрібна, але і викинути начебто шкода.

Сергій навмисне перервав листування з Дашею на два місяці, вирішивши, що їм обом потрібен час, щоб відвикнути одне від одного, щоб листи не стали невід’ємною частиною їхнього життя. Поруч була Еля – вишукано красива, схожа на супермодель, але така штучна, неприродна, награна. Нею можна було просто милуватися, щоб не дати можливості думкам повертатися до тієї дівчини на фотографії.

Сергій швидко загасив цигарку, безжально розчавив її пальцями в попільничці та швидко побіг до кімнати готелю, де спала у своєму розкішному рожевому пеньюарі Еля. Він навшпиньках пройшов повз неї і витяг з кишені піджака портмоне. Повернувшись на балкон, він дістав з гаманця складену вчетверо світлину і розгорнув її. На нього весело дивилися сині, як вода глибоких озер, очі Даші. Сергій довго вдивлявся у відверте, щире, без шару гриму, обличчя Даринки, потім різким рухом склав світлину і знову сховав у портмоне.

– Маячня, – сказав він. – Повна маячня. Такого не може бути.

Сергій дістав чергову цигарку і нервово закурив, думаючи про щось своє…

– Дашо, є пропозиція, – сказав Даші Андрій, коли дівчина прийшла вилити з баночки рідину, яку відкашлював і спльовував Андрій. У Андрія був рак легенів, і Даша, виплескуючи вміст баночки в унітаз, помітила, що з кожним разом крові стає все більше. Вона ретельно сполоснула баночку, обробила її розчином хлораміну і, повернувшись до палати, запитала:

– І яка ж, Андрію, в тебе є до мене пропозиція? Якщо збираєшся запропонувати мені руку й серце, то скажу відразу: мені ще рано, я хочу побути молодою і вільною.