— Батьку, — сказав Чакт, — Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії ощасливив тебе своїм особистим листом.

Купхейп схопився.

Хичист, ставши наввипинки і ледве не торкнувшись головою невисокої стелі, вигукнув офіційне привітання.

Все швидше й швидше ворушачи губами, Купхейп читав послання, і кругле його опецькувате обличчя все більше й більше витягувалось. Лист, очевидячки, був не з приємних.

— Ваша схильність, — чемно запитав хичист, — відповідь зачекати, чи пошлете поштою?

— Пошлю поштою… Пошлю, пошлю… — пробелькотав горбань.

Хичист знизав плечима, повернувся, вийшов.

Ніколи ще не бачив Іван свого патрона в такому невеселому настрої. Що ж так стурбувало старого знавця спіритики?

Іван знав уже: тільки особливо важливі листи пересилаються у Щактиф через посланців-хичистів. Для звичайної кореспонденції існує автоматична пошта.

Чакт взяв у засмученого Купхейпа лист і прочитав його вголос.

Це було ввічливе і велемовне прохання дозволити йому, Великому Перукареві Щактиф, чемно запросити Хетат Ааф на Свято Пітьми, що має відбутися незабаром.

Всі троє мовчки вийшли.

Довго Бідило роздумував. Було ясно, що це зовні невинне послання мало якийсь другий, прихований від Івана зміст. Але який?

Думав, думав, так нічого і не придумав. Повечеряв — кат його розбере, чи воно вечір, чи ще день надворі! — ліг. Незчувся, як і заснув.

Несподівана сповідь. Друге, офіційне запрошення Великого Перукаря. Генерал Хипіц задоволений.

Прокинувся раптово: низько, просто над Івановим обличчям, схилилося блякле лице Хет. Зіниці розширені. Зелені, пофарбоівані вії тремтять. Що це? Химерний сон? Ні, це вже наяву.

— Я прийшла до вас, — знервовано шепоче Хет. — Тільки до вас. Більше зараз нема до кого. Великий Перукар запрошує мене на Свято Пітьми. Я не хочу, та знаю — все одно скорюсь…

Іван заплющив очі, відвернувся. Хет відсунулась.

— Вперше в житті, — продовжувала вона, — я хочу бути відвертою. Відвертою до краю! Тільки ви, незнаний, з іншого світу, зможете зрозуміти мене. Я така самотня, трагічно самотня! Одна в цілому космосі! Мені страшно… — І, підвівши очі до жовтого, волохатого сонця, що, як і завжди, сяяло в самому центрі туманної стелі, прошепотіла: — Витончене, тендітне створіння, я приречена вічно гаснуть у примарній пітьмі… Але я не люблю, — блиснула зеленими очицями, — ненавиджу цього банального, пропахлого одеколоном перукаря! — І раптом знову, низько схилившись над Іваном, заговорила поривчасто, скоромовкою:— Я ненавиджу наш уряд! Ненавиджу Хича Мислячого! Він сам колишній перукар і потурає Великому Перукареві. Навіть цензором поезії його зробив. Ганьба! Гине вишукана культура. Ні, ви послухайте, — болісно скривилася Хет, — до чого договорився цей перукар-цензор: «Парфуми освіжають лице, сатира освіжає серце». І от з таким самовпевненим і примітивним я зустріну своє перше Свято Пітьми, свято любові й зачаття!

Іван хоче підвестись, спирається на лікті, Хет знову відсувається. Вона не на жарт екзальтована, оця щактифська Аеліта!

— Ах, філологія… Це не тільки мій фах, — продовжувала Хет, — це моя пристрасть. Я з побожним хвилюванням прочитала вашу велику книгу!

«Що за дивина, — подумав Іван, — яка книга?»

— Я теж не така, як всі, — натхненно шепотіла Хет, — я теж пливу в нікуди. Дивні, химерні почуття бентежать мене з самого дитинства: мені здається, я двічі існую. Дві Хет, чужі, не схожі одна на одну, живуть в одному моєму тілі. І якщо перша захоплюється, друга саркастично регоче, одна радіє любові, друга прагне небуття. Дві душі… О, я теж розумію солодке горе роздвоєння! У вашій книзі обірвана палітурка, немає титульної сторінки. Та я у вас не питаю, хто автор цієї вишуканої поезії, так могли написати тільки ви…

«Що вона верзе? Яка моя книга?» — дивувався Іван. Крім мініатюрного видання Кобзаря і томика Маяковського, жодної поетичної збірки не було на борту «В-18». Навряд чи така, як Хет, захопиться творами цих двох дуже не щактифських поетів.

— Дивні звуки тривожать мене у снах, — майже декламувала Хет. — Якесь шипіння і скрегіт… Уявіть: шипіння і скрегіт… Я знаю, то шум іншого світу! Шерех крил незримих потойбічних створінь. Уві сні вони часом видяться мені — товсті, сірі, волохаті, кружляють, кружляють навколо ложа, все ближче, ближче… 0, я вже не можу терпіти вишукану, співучу муку! — Хет аж тремтіла. — Я хочу бути жертвою вічності! Я хочу стати «розгубленою», як ота — приречена, заворожена із сто сімнадцятої сторінки твоєї святої книги! Ось ці незрівнянні рядки, я вивчила їх напам’ять. — І в трепетному молитовному екстазі Хет проспівала:

Ах, солодко все, що не велено!..

Я різний, я гострий і ступлений….

А постіль була вже розстелена,

І ти роздягалась, розгублена…

Я хочу бути твоєю жертвою!! — несамовито вигукнула Хет і кинулася Іванові на груди.

— Досить, — Бідило рішуче встав, але тут же стримався: ця аматорка щактифської філології як-не-як особа другого кола. — Шановна Хет, — сказав він ввічливо. — Я не хочу залишатись перед вами в боргу і на відвертість відповім відвертістю. Ви тут про якусь книгу мою розповідали, дуже вдячний, хоч і не зовсім зрозумів, про яку саме. Що ж до жертви, вибачте, не приймаю. Занадто висока честь. Якщо дозволите — ось вам рука дружби.— І Бідило простягнув притихлій Хет свою мускулясту правицю.

Аматорка філології довго кліпала очима, напружуючи, очевидно, весь свій витончений інтелект, і все-таки, мабуть, вирішила, що це громоголосе створіння в основному позитивно поставилося до її почуттів. А вирішивши так і знаючи уже земний звичай на знак згоди бити один одного по руках, легенько стукнула своєю тендітною ручкою широчезну Іванову долоню.

— Ну от і добре, так воно краще буде, — всміхнувся Іван. — От взяли б ви, Хет, та й розповіли мені, темному, яку мою велику книгу ви прочитали. Щось такої не пригадую.

— О, то дійсно велика книга, я зараз її досліджую. Це буде друга моя наукова праця, мій скромний вклад у скарбницю філології Щактиф. Перша моя робота — наукова розвідка «З історії Троїстого закону Хича Одинадцятого Приємного». Благословенна давнина!.. Як весело колись жилося жінкам еліти!

За цим законом кожна аристократка отримувала Три Святі Привілеї, а саме: МОДА, ЛОЖЕ, ІНТИМНА ЛІРИКА. Такі привілеї! Ні, ви тільки подумайте, це ж все! Все, що потрібне жінці еліти!

Та наш Хич Мислячий мислив інакше. Як тільки прийняв владу, одразу ж, першим своїм вердиктом, заборонив для жінок Привілей Третій. Після цієї заборони інтимну лірику пишуть лише старенькі продавці галантереї. І тільки дочка генерала Хипіца — найближча знайома Хича — порядком винятку має право займатися цим жанром. Яка несправедливість! Та це ще не все…

Другим своїм вердиктом Хич заборонив Привілей Перший. Модний одяг відтоді дозволено носити жінкам еліти тільки в своїй кімнаті. На вулиці і в офіційних установах всі аристократки носять, як і чоловіки, форму свого кола. Ви розумієте, як це трагічно?! З усіх прав тільки й лишився Привілей Другий, що й було узаконено Хичем Мислячим у спеціальному вердикті під назвою «Закон ложа». Ні, це жахливо! Уявляєте, в якому ми становищі?

— Не уявляю… — зітхнув Іван. — Ложе аристократки — і раптом без моди і лірики…

Це «співчуття» зворушило Хет. У голосі її забринів смуток:

— Ах, минув золотий вік класичної щактифської філології!.. Кілька поколінь тому, під час блаженного правління Хича Приємного, філологія особливо розквітла.

Цей Хич, як відомо, був покровителем чоловіків, що, досконало оволодівши майстерністю кохання, взяли собі за життєву мету всіляко догоджати жінкам похилого віку. Хич Приємний часто приймав у своєму палаці цих схильників любові. Навіть орден відповідний наказав заснувати і нагрудний знак викарбувати: металевий дванадцятикутник, на лицьовому боці рельєфний напис: «ЗДАТНОМУ», на зворотному — «ЗА ОСОБЛИВУ ПРИЄМНІСТЬ».