Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.

Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…

На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: «Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!», «Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф», «Їж і ні про що не думай!», «Іменем Безсмертного, їж!»

Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками. Гнітюче, напружене мовчання панувало в залі. Шхуфи думали…

За столиком у кутку сидів Анб, Бідило і Чакт — біля нього. Чакт ні-ні та й погляне на Івана, погляне й опустить очі. Іван же навіть глянути не може — і не винен, а все одно соромно якось… Нарешті Анб підводиться, за ним Бідило і Чакт.

— Ходімте, друзі, покажу вам ваші спальні.

І знову довгий, тьмяно освітлений коридор, точнісінько такий, як в учбовому комбінаті. Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився.

— Оце ваша спальня, — сказав він Чакту. — А це твоя, — і показав Іванові на сусідню панель з номером 34148.

«До Чакта на ви, до мене на ти — як це все-таки образливо для Чакта», — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга.

— Зараз — спати, — м’яко наказав Анб. — Завтра вставати рано. За дві тоци до початку пори малого спокою я зайду за вами. Спать!

Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги.

— Чакте, — нарешті не витримав Іван, — ну за що ти на мене гніваєшся? Вірю я тобі, в усьому вірю! Та не міг же я порушувати наказ.

Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. Іван кинувся за ним, але панель засунулась.

Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм’ятину, а в ній сіру пляму.

Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з’їдає весь бруд. Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере.

Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд?

Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Вм’ятина від голови, сіра пляма — просто шхуф, який спав на цій подушці, видно, завжди лягав щокою на одне й те ж місце і тканина витерлась. Та чи один шхуф?

На стінах спальні — плакати: «Іменем Безсмертного — спи»! «Думки перешкоджають сну», «Хочеш бути щасливим? Спи і не думай!»

Але Іван думав: скільки ж поколінь металося в тривожному безсонні на цьому білосніжному, вічно свіжому ложі?.. Скільки неприкаяних шхуфських голів, гарячих од бунтарських думок, терлося об цю подушку, поки не з’явилася на ній сіра пляма…

Роздягнувся, ліг і теж поклав свою неспокійну голову прямо у темну вм’ятину.

«Штучне око» пильнує. Червоний Вогонь. «Вставайте, вамби!»

Чакт розбудив Івана за кілька цот до того, як мав прийти Анб. Розбудив, міцно обняв.

— Іване, прости, вибач!.. — заговорив він гаряче, скоромовкою. — Такий уже я… Аж самому гидко тепер. Служительська пиха заговорила: як же так, мені — й не довіряють!.. Ти можеш вибачити? Ну чого ти мовчиш? Ну хоч вилай… Іван схопився, згріб Чакта в обійми, підняв високо над головою:

— Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.

Увійшов Анб.

— О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.

Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. «Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?»

На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.

Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.

— Для чого це? — здивувався Іван.

— Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.

На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.

— Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.

— І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!

— Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.

В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.

— Для чого кабіни? — запитав Іван.

— Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.

Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: «Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!» Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.

Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…

Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.

Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…

Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.

— Ходім.

— Куди?

Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:

— Сьогодні наші збори. Іван підвівся:

— А Чакт?

— За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.

На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:

Зоряний шхуф — енборра…

Велетень наш — енборра…

— Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.

— Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.

…Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?

Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.

— Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.