— Ось він стоїть тут зараз перед нами, — на повне горло кричав герцог, явно впавши в екстаз, — живий і здоровий, він, хто, за розумом, який не знає таємних помислів Божих, уже й не мав знаходитись серед нас, — а він таки стоїть тут, символ невинності й чистоти, щоб прийняти не лише своє майно, але й посаду, котру посідав його блаженної пам’яті батько — посаду головного хоронителя наших художніх колекцій. А поруч із ним ми бачимо того, хто з успіхом виконав роль вершителя констеляції зірок, — героїчного П’єтро Кукана да Кукан, юнака, обдарованого стількома блискучими властивостями, що ми можемо його призначити й таки призначимо на кілька важливих посад відразу: чудовий латиніст — віднині він називатиметься агbiter linguae latinae,[54] вишуканий промовець — віднині він називатиметься arbiter rhetoricae…[55]

У цю мить герцогиня Діана, яка стояла праворуч від чоловіка, кінчиками пальців торкнулася його ліктя, немовби бажаючи зупинити золотий потік його великодушності, і з руху її губ можна було вичитати, що вона каже: «Годі вже», але герцог нетерпляче смикнув плечем, що не пройшло повз увагу юрби, яка пильно за ним стежила й винагородила добросердечним сміхом, котрий прошелестів майданом.

— Та це ще не все, не все, дорогі мої підданці! — горлав герцог. — Головне ще попереду, бо для нас головне — справедливість, справедливість передусім, і про неї треба подбати якнайретельніше. Я йменую геройського П’єтро Кукана да Кукан почесним громадянином Страмби і як такого призначаю на посаду golfonniere di giustizia — хорунжого справедливості, що дозволяє йому під час великих урочистостей, зокрема під час процесій на свято Божого тіла, власноручно нести найвищий символ того, що для всіх нас найдорожче — хоругву з зображенням терезів і меча.

Ласкавим жестом стримуючи вияви вдячності й вигуки «слава!», якими його осипали вірнопіддані, герцог нарешті змовк і, всміхнувшись, обернувся до дружини, визнаної першою красунею Страмби, якою вона була й насправді, бо ніхто не зміг би дорівнятись їй струнким станом і чудовою шкірою, запашною й пещеною, що вдало зм’якшувало певну різкість живих і енергійних рис її обличчя. Крім того, що це була перша красуня, вона була ще й найзабобонніша жінка Страмби, бо кожна коштовність, кожен дорогоцінний камінь, який оздоблював її шати й зачіску русявого волосся, мав своє приховане, магічне, сприятливе для неї значення. Магічне призначення мала й та дивна обставина, що її першою і найулюбленішою двірською дамою була юродива, так звана Bianca matta, нещасне створіння жіночої статі, яке вміло лише недоречно і невчасно сміятись гортанним сміхом і без причини плескати незграбними ручками; ця бридка потвора викликала тільки огиду й співчуття, але герцогиня обдаровувала її своєю ласкою і прихильністю, вбираючи в найгарніші свої вбрання, які сама вже не носила і які перешивала для потвори її найкраща кравчиня; гуляючи з нею в парку, герцогиня пильно стежила, щоб ніхто з неї не глузував і не ображав її — і все це тільки тому, що, за віщуванням магів та ясновидців, життєвий шлях герцогині Діани доти буде ясним і недоступним для темних, несприятливих впливів долі, поки вона віддаватиметься перманентній — так звучав terminus technicus[56] — доброчинності, la beneficenza permanente; ну, a безперестанку тримати поблизу своєї герцогської особи, й охороняти, й осипати ласками створіння, таке відразливе, яким була Bianca matta, — це була не лише перманентна доброчинність, але й безперервне випробування для герцогининого шлунка та терплячості.

Усе це про неї було добре відомо, і через те, коли, променисто всміхаючись на знак згоди з ораторським мистецтвом та державною мудрістю свого чоловіка і повелителя, герцогиня відшпилила невелику брошку, оздоблену най—рідкіснішим з усіх каменів, так званим pietra dell aquilla, тобто каменем орла, бо його знаходять лише в орлиних гніздах, а камінь цей наділяє свого володаря могутнім злетом і широким кругозором, і приколола цю коштовність герцогові на берет — навряд чи можна було знайти когось такого в Страмбі, хто не розчулився б, споглядаючи цю сцену.

А тим часом Джербіно, мудрий аптекар, заносив назад до своєї крамнички ящики з невикористаними петардами.

— Що я про це думаю? — відповів він на запитання своїх сусідів. — Та нічого особливого, бо це ж не кінець, а тільки початок. Герцог викрутився із цієї ситуації, як змія, але дарма — дні його влади й слави вже полічено.

Юний граф Джованні Гамбаріні, вчора ще бліда мавпа, паршива гнида й жалюгідна купка нещастя, як його назвав добрий дядечко Танкред у запалі своєї пишномовності, спричиненої щедрим вживанням червоного феррарського вина, а нині — за словами того ж таки дядечка — символ невинності і чистоти, прийняв свій страмбський маєток, примножений готівкою, яку залишив після себе мерзенний capitano di giustizia, і перше, що він зробив, то це звелів найкращому в місті майстрові—каменяреві прикрасити фасад його будинку новим знаком срібної ноги в наголіннику між двома зірками, як ми уже пам’ятаємо, гербом роду Гамбаріні; а його рятівник і друг Петр Кукань із Кукані, переселившись із своїм убогим скарбом, передусім з чудовою рушницею Броккардо, що якось сама собою перейшла у його власність, оскільки Джованні не виявляв до неї зацікавленості, тим часом як він, Петр, уже здійснив з її допомогою диво з див — так от, найперше, що він вчинив, переселившись з покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» до пишних апартаментів у південному крилі герцогського палацу, які йому приділив герцог, то це закохався в герцогову дочку — принцесу Ізотту. І сталося це ось як.

Петрові покої — їх було три: салон, кабінет і спальня, один розкішніший за інший — виходили в залу, яка називалася Рицарською, де, згорбившись, мовчки стояли, трохи схожі на шибеників, рицарські обладунки; чільне місце серед них займали своєрідний, міланської роботи панцер маркграфа Вітторіно, прозваного «Володарем міцного пупця» або «Оприскливим пердуном», його меч і щит. Нічим не зайнятий, почуваючи себе всіма покинутим і чужим у цій величезній старовинній резиденції, куди він потрапив завдяки складній грі долі, Петр саме оглядав ці пам’ятні реліквії, як раптом у холодній тиші мертвих предметів і віковічних стін почулася хода, яка дедалі ближчала і яку супроводжував серйозний, повчальний чоловічий голос, котрий розповідав щось про зірки, — одне слово, про щось далеке й нецікаве, що не обходило Петра й про що він не мав аніякісінького уявлення. Але, тверезо розміркувавши, він вирішив, що не пропустить навіть найменшої нагоди зав’язати контакт з мешканцями палацу, і, вийшовши на середину зали, зайняв поважну й чемну позу, чекаючи тих, хто наближався, як це він з успіхом робив уже безліч разів, ще коли був пажем при празькому дворі. І, чекаючи отак, хто ж вирине з коридора, що вів до Рицарської зали, він почув таке, від чого його пройняв легенький і приємний дрож, бо незнайомець назвав особу, яку навчав астрономії, принцесою, а точніше — моя принцесочко, principessina mia.

— Так, достеменно так, а не інакше, principessina mia: якби ми могли піднестись над землею і поступово втрачали б з очей наш теперішній обрій, то настав би момент, коли земля видалася б нам зіркою.

— І ця зірка сяяла б? — запитав дівочий голос.

— Атож, principessina mia, сяяла б так, як Венера, і Марс, і сотні тисяч інших зірок, які сяють у нескінченних далечах і тільки здаються нам навислими над нашим півостровом.

— А хто б її засвітив?

«Похвально, principessina mia, — подумав Петр. — Оце слушне й простодушне запитання, гідне людини, яка керується своїм власним розумом і дотримується власної думки; я, признаюся тобі, запитав би точнісінько так само». І поки явно засмучений учитель намагався втовкмачити своїй великородній учениці, що її, себто земну кулю, ніхто не став би засвічувати, бо вона сама вже світиться світлом, яке їй посилає сонце, тільки нам це світло, поки ми сидимо на землі, здається інакшим, слабшим і розсіянішим, у порівнянні з тим, яке випромінюють тіла далеких зірок, вони ввійшли до зали.