Сонце вже сідало за Монте Маріо, коли Петр із капітаном д’Обере й двома вояками доїхали до Рима; а тим часом у густіючих сутінках незліченні палаци, й собори, й руїни, й будинки, й хатини, які заповнювали долину між сімома історичними пагорбами, поступово зливалися в щось суцільне, схоже на величезний чорний кристал, пронизаний дрібненькими сяючими цятками — вогниками ліхтарів і смолоскипів, скіпок, воскових свічок і лампад, які мерехтіли за незавішаними вікнами; на півдні контури Альбанських гір вимальовувалися ще в рожево—пастельній півсутіні, а на півночі уже виднів зигзаг Сабінських гір на тлі бузкової заграви. Над цим чудовим видовищем римських сутінків гули, й шуміли, й перегукувалися голоси трьохсот римських дзвонів; можливо, вони благовістили на вечірню молитву, а можливо, оскільки для вечірньої молитви вже було надто пізно, вони дзвонили на честь чогось винятково радісного й слави Господньої достойного, можливо, нової звитяги військ Його святості над покірною Венецією або тимчасового перемир’я, укладеного з нею, а можливо, якоїсь іншої, для християнського світу сприятливої події.

— Une belle ville Rome,[111] — сказав капітан д’Обере, коли вони поминули важке громаддя давньоримського Колізею, схоже на скелясту кручу.

— Так, місто й справді прекрасне, — погодився з ним Петр. — Але людина почуває себе тут провінціалом.

І справді, гігантські розміри марнотратно—пишного Міста міст, — більшого за нього Петрові досі не доводилося бачити, — і крикливо—гомінке життя його мешканців, ченців, і жебраків, і розкішно вбраних іспанців, які траплялися на кожнім кроці, і вояків, і пілігримів, і блудниць — у каретах, у ношах або піших — і патлатих бандитів, і маврів, і лакеїв, які, незважаючи на близьку ніч, звідкілясь і кудись рухалися або стояли на перехрестях вулиць, або сиділи на уламках колон і великих брилах, що випали з руїн, і жваво, й гучно гомоніли, перекрикуючи невмовкаючий голос дзвонів; усе це викликало в Петра відчуття страшної самотності. «Нічого не можна сказати ковалям, — похмуро думав він, — коли вони катують наш слух гупанням своїх молотів, бо цей шум неминучий при такій корисній діяльності, але не можна змиритися з існуванням дзвонів, які було виготовлено тільки і тільки для того, щоб вони гули й тривожили людину, тримали її в покорі й страху. Через те моїм першим завданням, коли я здобуду владу, буде поскидати дзвони й заборонити ними користуватися».

Так міркував Петр. Але він не встиг доснувати свої плани до кінця, раптом усвідомивши страшну безпредметність і безглуздість своїх розмірковувань: судячи з того, як стояли справи сьогодні, він, Петр Кукань із Кукані, був повний банкрут, пропаща людина без мети й даху над головою, нуль, який блукає в мурашнику цього безмежного і байдужого міста: Ізотту втрачено, її десь заховали й стережуть, і при своїй родовитості вона для нього недосяжна, вороття до Страмби йому немає, там остаточно переміг Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, і доводиться брати до уваги жорстокі і ввічливі слова кардинала Тіначчо, якими він подякував Петрові за його службу і, поблагословивши хрестом, послав його під три чорти, отож він, Петр, просто смішний зі своїм тигельком забарвленого олова й дев’ятьма дрібками Філософського каменя, які дадуть йому змогу зафарбувати ще дев’ять таких тиглів, і римським акредитивом Джованні, якого Петр вирішив пред’явити для оплати фірмі Лодовіко Паккйоне на Банківській вулиці, де його було видано, а це справа надзвичайно делікатна, бо не виключено, ба навіть цілком імовірно, що Джованні вже послав до Рима гінця, щоб завадити виплаті, а пред’явника акредитива взяти під варту.

Петр поділився своїми побоюваннями з капітаном, але той тільки іронічно посміхнувся.

— Я дивуюсь і не розумію вас, mon fils,[112] — сказав він. — У серйозних речах ви вмієте бути мужнім, трохи не до безумства, а коли мова заходить про таку bagatelle,[113] як інкасування нікчемного акредитива, ви раптом лякаєтесь, мов баба, що торгує свічками. Нічого не бійтеся, mon petit. Ми їхали так швидко, що ніякий гонець із Страмби не міг нас випередити.

— Навіть незважаючи на ті зупинки, які ми собі дозволили? — запитав Петр.

— Pah! — вигукнув капітан по—гасконському. — Це дрібниці, які нічого не означають у порівнянні зі справою честі, бо такого підлого зрадника, як Джованні Гамбаріні, треба карати всілякими засобами.

— Як ви, гадаю, вже зрозуміли, так званий кодекс рицарської честі я вважаю жахливим забобоном, вигаданим для виправдання різних дурниць і ганебних речей, котрі панують у світі, — сказав Петр. — І в цьому випадку теж: як тільки ви перестанете прикриватися твердженням, що це справа честі, ви, на превеликий свій жаль, зразу виявите, що це звичайнісінька крадіжка. Бо хоч би що вчинив Джованні Гамбаріні, цей акредитив однаково належить йому, з не нам, і не наше діло його карати.

— Не розумію, — зітхнув капітан, — чому така похвальна scrupules[114] проявилася у вас тільки тепер, у Римі, а не тоді, в Страмбі, коли ви вкрали в Гамбаріні коня, або в Перуджі, коли ми одержали належні йому двісті скудо? Ні, сьогодні ви явно не в формі, mon chou.[115]

Пойнятий люттю, Петр замість відповіді обернувся до першого—ліпшого стрічного; ним виявився брезклий, привітний брат—служник з монастиря капуцинів, який трюхав на ослиці; Петр запитав його, як проїхати на via di Banchi, на Банківську вулицю. Відповідь ченця була втішлива, мовляв, via di Banchi недалеко, і це було цікаво й дивно, бо Рим — місто величезних відстаней, далеких доріг і довгих блукань: ось, приміром, він, кому доручено відвезти певний службовий папір із Ватікана, з головної канцелярії Його святості, в Латерано, в іншу канцелярію Його святості, вже годину в дорозі, а палацу Латерано не видно й досі. От якби синьйор запитав його, скажімо, як потрапити на piazza del Popolo,[116] що цілком могло статися, — адже багато людей прямує саме до piazza del Popolo, — це було б нелегкою справою, бо piazza del Popolo дуже далеко звідси, так далеко, що він, мовець, не зміг би навіть до ладу пояснити, як туди проїхати; або якби синьйор запитав, як дістатися до porta Latina,[117] це було б іще гірше, бо porta Latina знаходяться в протилежному від piazza del Popolo кінці міста, а Рим — місто велике—превелике. Але він, як на те, запитує про via di Banchi; на щастя, це зовсім легке й, зрештою, просте діло, тож він, синьйор, можна сказати, перебуває в завидній ситуації.

При цих словах він вийняв з—під сутани дерев’яну миску і простяг її Петрові.

— Ну, то де ж та via di Banchi? — запитав Петр, кидаючи в миску мідяка.

— Звідси до неї близенько, як рукою подати. Іти треба в бік Тібру, спершу прямо, а потім звернути у першу вулицю праворуч.

Коли чернець закінчив пояснювати, капітан д’Обере кинув у його миску ще одного мідяка й запитав, чи немає десь поблизу пристойної і чистої корчми з гарним погреб—ком і кухнею, і капу цинова відповідь і цього разу була ствердна й підбадьорлива: він може щиро й з чистим сумлінням порекомендувати синьйорові корчму під назвою «Коммерчо», — вікна її світяться на он тому перехресті, — заклад вельми солідний, місце зустрічей, про що свідчить і його назва, шанованих купців, фінансистів і спекулянтів, які підтримують зв’язки з фінансовими конторами, зосередженими на via di Banchi, котра, як уже сказано, зовсім недалеко звідсіль. А що стосується кухні, то він може повідомити синьйорові, що головний кухар корчми «Коммерчо» раніше служив у славнозвісної куртизанки, охочої пожити на широку ногу, поетеси й коханки князів та кардиналів, котру після вступу на престол нового Pater Beatissimus, себто папи, нехай його благословить Господь, було вигнано з Міста міст. А тепер з дозволу синьйорів він, капуцин, уже мусить рушати далі, до своєї, на жаль, неблизької мети.