Він труснув мискою, сподіваючись, що синьйори докинуть туди ще щось, а коли цього не сталося, зітхнув, примусив ослицю зрушити з місця й потрюхикав, нарікаючи на свою долю.
— Хай кожен діє на власний розсуд, — сказав капітан д’Обере. — Якщо вам кортить проявити своє геройство, їдьте на via di Banchi, хоч вам і відомо, що там зараз нічого не доб’єтеся, бо банки такої пізньої години, sans doute,[118] вже зачинені, отож завтра вранці вам наново доведеться виправитись туди. Що ж до мене, то я не розумію, навіщо мені обтяжувати себе таким марним і зайвим жестом; я почекаю на вас у корчмі «Коммерчо» й замовлю для вас, коли ваша ласка, подвійну порцію paupiettes a la belle courtisane.[119]
«Я колись цього базіку вб’ю», — подумав Петр, тільки—но вони роз’їхалися в різні боки — капітан до корчми «Коммерчо», а Петр — на via di Banchi. Але він відразу ж усвідомив, що якби це справді зробив, то втратив би останнього друга, який у нього ще залишився.
Рим тих часів був найубогішим містом у всьому світі, бо ніде інде не животіло стільки бідаків, знеможених від постійного голоду; але водночас це було й місто найзаможніше, бо ніде інде не було зосереджено стільки могутніх і в усіх кінцях земної кулі впливових фінансових закладів, як на вузькій і нічим не примітній via di Banchi. Синьйор Лодовіко Паккйоне, один із найбільших фінансових магнатів Італії, володів трьома торговими домами — одним у Римі, другим у Неаполі, третім у Мілані — з п’ятдесятьма філіалами; його щупальці дотягувались аж до Малої Азії — при султановому дворі його прозивали великим християнським купцем, magnus mercator christianus, і сам султан подарував йому чарівну невільницю та двох породистих коней. Для штаб—квартири своєї комерційної діяльності він збудував на via di Banchi палац у модному, витіюватому стилі, який називали «дивним», «небувалим», по—французькому «baroque», по—італійському «barocco» і який сповістив про початок нової доби, з фасадом, повним ангелочків і драконів, з мускулястими атлантами, котрі тримають на своїх плечах балкон над головним входом.
Коли Петр наблизився до нього, в палаці ще панувало пожвавлення, більшість вікон були освітлені, а в широку браму саме в’їжджав повіз, навантажений вичиненими шкурами; бо в домі синьйора Лодовіко Паккйоне, крім контор і приватних апартаментів та кас, про вміст яких ходили фантастичні легенди, були ще й просторі склади найрізноманітніших товарів.
Служитель у строгому чорному вбранні, який вийшов Петрові назустріч, чемно запитав, що бажає синьйор, і, мимохіть глянувши на акредитив, якого йому показав Петр, ляснув пальцями й викликав слугу, щоб той потурбувався про синьйорового коня, і мармуровим коридором, освітленим позолоченими канделябрами, провів Петра до кімнати, розкішнішу й дорожчу за яку важко було собі навіть уявити: паркетну підлогу, викладену, наче мозаїка, з екзотичних пород дерева, укривали рідкісні східні килими, ліпну стелю здобили золоті написи, які спонукали до поважних роздумів на зразок «Fugit irreparabile tempus», тобто «Час минає безповоротно», або «Delenda Carthago», тобто «Карфаген треба зруйнувати», або «Gratis prт Deo», «Задармо з любові до Бога»; попід стінами у восьмигранних засклених шаховках були виставлені алебастрові статуетки, які зображували богиню Юнону в колісниці, запряженій павичами, Ромула і Рема, яких годує вовчиця, викрадення сабінянок тощо; посеред кімнати, під яскравою турецькою люстрою, на тонких позолочених ніжках стояв стіл, а довкола нього — зручні крісла, обтягнені позолоченою шкірою; на столі лежали інкунабули творів Боккаччо, Баттісти і Банделло.
Упевнений, що синьйор Лодовіко Паккйоне негайно прибіжить й особисто займеться справою клієнта, Петр сів в одне з крісел і став чекати. Та оскільки здатність чекати не належала до найбільших його талантів, йому через декілька хвилин увірвався терпець, він устав і натиснув ручку майстерно вирізьблених і позолочених дверей; але двері витримали його натиск і навіть не ворухнулися, бо були або замкнені, або, найімовірніше, — оскільки Петр після того, як пішов служитель, не почув нічого схожого на брязкіт ключа в замку, — взяті ззовні на засув, а що в цьому домі ні на чому не ощадили, то можна було собі уявити, що засув цей був міцний, засув над усі засуви.
І сталося так, що коли капітан д’Обере в корчмі «Коммерчо» саме доїдав запечені до золотистої кірочки paupiettes, запиваючи їх вогнистим тосканським вином марки к’янті, до зали ввійшов солідно вбраний чоловік статечної зовнішності і неквапливо попрямував до столу, за яким вечеряло кілька його друзів, синьйорів, усі без винятку такі ж статечні, як і він сам, і, ще не дійшовши до стільця, якого йому підсунув послужливий cameriere,[120] мовив явно схвильовано і водночас трохи весело, як це буває в людей, за вдачею не схильних до авантурництва, але які стали свідками хвилюючої події, котра їх особисто, хвалити Бога, не стосувалася, що в банку Паккйоне, де він щойно залагоджував свою торговельну справу, сталося щось жахливе, хоч і не неймовірне, бо такі речі трапляються досить часто, і все ж від цього вони не стають менше жахливими, страшними і приголомшливими. Мовляв, нецілу годину тому туди на загнаному коні примчав служитель банкірської фірми Тремацці в Страмбі, щоб заборонити виплату акредитива, котрого якийсь невідомий lazzaroni, один із тих, що в ці тяжкі часи заполонили всю Італію, наче сарана, вкрав у графа Гамбаріні, одного з найкращих клієнтів банку Тремацці. Ледве повідомивши це, службовець знепритомнів від утоми, але виявилося, що він мав слушність, поспішаючи так, бо не минуло й п’ятьох хвилин після його приїзду, — так, синьйори, ви не помилилися, — не минуло й п’ятьох хвилин, як згаданий злодій акредитива в’їхав у браму, ніби нічого й не сталося, і зажадав, щоб йому виплатили гроші. Це сталося так зненацька, що мажордом Паккйоне не знав, що робити, і, перше ніж послати по варту, зачинив злодія в приймальні для найкращих клієнтів; і це з його боку була помилка, бо кімната ця — виняткової цінності, вона так чудово обставлена, що коли там одного разу опинився якийсь іспанський ідальго, любитель жувального тютюну, він просто не знав, куди його сплюнути, бо все там було надзвичайно гарне, отож плюнув слузі в обличчя. «Даруй, — сказав він йому, — але єдине неподобне місце, яке я тут бачу, це твоя пика». Та наш lazzaroni виявився не такий спостережливий, як той іспанський ідальго, і як тільки він побачив, що з кімнати йому не вийти, почав лютувати й трощити меблі та інші предмети неабиякої художньої вартості й завдав такої шкоди, котра в багато разів перевищила вартість згаданого акредитива; а коли його прийшли арештовувати, він так запекло боронився, що поранив трьох чоловік, і його роззброїли тільки тоді, коли збігся весь персонал банку — і писарі, і комірники, і стайничі. Потім його відвели до тюрми для в’язнів, які вчинили тяжкі злочини, на лівому березі Тібру.
Петр не знав, що всі люди, які репрезентують справедливість, мають проти його скромної особи й за які провини послали по нього варту, щоб заарештувати його й кинути до в’язниці, може, тільки за те, що він зважився пред’явити до оплати акредитив, котрий, щиро кажучи, не належав йому, а може, й за те, що він, — згідно з безсоромним наклепом Джованні, — убив герцога Танкреда. Та навіть у тому разі, якщо Джованні своє злочинно—брехливе тлумачення герцогової смерті залишив для себе або обмежив його офіційну чинність територією Страмби, Петр і без цього мав аж занадто підстав боятися великих неприємностей, навіть за саму тільки крадіжку акредитива, яка посилювалась пораненням, а може, й убивством кількох стражників, його могли засудити до страти через повішення, з попереднім відтинанням руки, а то й колесуванням, бо він, чужинець, не міг довести свій дворянський стан, що дало б йому право претендувати на дещо м’якшу кару. Тож треба було боротися за свій рятунок, негайно й не вагаючись ані секунди, не даючи собі навіть короткого передиху, бо тут не було ні Фінетти, котра допомогла б йому вибратися на волю, ні доброго пана Войті, котрий прийняв би його як рідного сина й виклопотав би для нього помилування; а що порятунок, який для нього був тепер найголовнішим, був немислимий, бо з в’язниці, куди його кинули, власними зусиллями вибратись було неможливо, Петрові довелося напружити всю свою силу й енергію і довести їх до такого надприродного стану, в якому людина може творити чудеса, — для неї вже немає нічого неможливого.
