Якось Лі Чунь завітав до Прокопового мешкання в доволі бадьорому настрої й сказав:

— То, може, поговоримо?.. Ми якось згадували про помилку Ейнштейна. Готові слухати?

Прокіп усе ще не міг звикнути, що справжній академік, один із безсмертних, розмовляє з ним, як з рівним. Проте асистент завжди тримався з гідністю;

— О так! Я просто не зважувався вам нагадати.

Лі Чунь зробив екскурс у першу половину двадцятого віку, коли здобула визнання теорія відносності. Він говорив про Ейнштейна, засновника новітньої фізики й космології, — говорив захоплено, як про фундатора такого бачення світу, яке прокладає шлях до розуміння Світової Монади.

— Є три види героїзму, — продовжував Лі Чунь, зробивши невелику паузу. — Перший вид — героїзм воїнський. Це… ее-е… найпростіший героїзм, хоч тут небезпека для життя очевидна. Другий вид — героїзм громадянський. Його зрозуміти важче, бо коли людина виходить на герць із суспільними забобонами, не завжди їй доводиться важити життям. Найчастіше таку людину піддають остракізмові.

Та можна кудись виїхати, жити скромно, але все ж таки жити!.. І третій вид-’Героїзм науковий. Це найвища форма героїзму, хоч тут здебільшого… Я обминаю європейське середньовіччя. Це виняток… Здебільшого не існує іншої загрози, окрім людського нерозуміння. Але тут доводиться кидати виклик самій Природі, цілому Всесвітові. Розумієш, Прокопе?..

— Так, розумію, — захоплено прошепотів хлопець, хоч питання було суто риторичне й не вимагало відповіді.

— Третій вид героїзму властивий лише геніям. Це одиниці, які освітлюють шлях до вічності. Кеплер, Ньютон, Ейнштейн… І все ж, друже, коли ми згадуємо Ейнштейна…

На цей раз пауза тривала довше, ніби академікові належало зібратися з силами і прорвати невидимий бар’єр.

— Власне, це навіть не його особиста помилка. Так наука бачила світ до нього — однаково безконечним у бік великого і малого. В бік мегакосму він проклав межу. Навіть визначив радіус, що здатний окреслити Всесвіт. На цій основі виникла космологія. Але в бік мікрокосму жодної межі не побачив. Ось чому доцентрові сили у нього всюди безконечно великі. А чи може так бути?..

— Природніше бачити безконечність у бік мегакосму. І вона реально існує, — зауважив Прокіп.

— Існує лише просторова безконечність, але ж не силова й не енергетична. Бездуховна, безжиттєва безконечність. Або, інакше кажучи, безконечність як темрява. Ось що реально існує.. Простір, опанований світлом, безконечним бути не може.

— Чому не може?

— Тому, що швидкість світла конечна. Я кажу про фізичні реалії, а не про математичні парадокси… Це перша причина. Друга причина та, що світло з’явилося тоді, коли народилися зорі й галактики. А вони існують не вічно. Час їхнього існування конечний. Дві оці причини у своїй сукупності виставляють межу й для Всесвіту — безконечним він бути не може.

Деякий час вони мовчали. Відтак Прокіп запитав:

— Якщо Всесвіт конечний, то… Що ж далі, поза ним?..

— Я вже відповів, Прокопе. Поза ним… Поза ним — не опанований світлом простір. Простір як вакуум. Або простір як матерія. Бо тільки вакуум і є матерія — більше ніщо. Але ж сама по собі матерія мертва — ось у чому суть! Життя існує лише там, де володарює Світло. Світло з великої літери. Воно ж є синонім Монади. І синонім Бога.

— Бог, якого можна увібгати у фізичні формули? — недовірливо мовив Прокіп, але одразу пошкодував: він таки ж бачив Галактичну Монаду! І навіть визначив її діаметр: більший від діаметра Сонячної системи.

— Розумію, але нічим допомогти не можу, — вдоволено посміхнувся Лі Чунь. Йому сподобалось зауваження Про-копа: сумнівається — значить мислить! Академік продовг жував: — Не можу, бо істина виглядає саме так. З фізичного боку, звичайно. З боку духовного ми цей предмет не розглядаємо… А проте… Я переконаний, що Бог живе не понад Всесвітом, а в центрі Всесвіту. Він є Першодвигуном усього сущого. Те ж саме, що Світова Монада. Мої предки були католиками. Отже мені не чужий Фома Аквінський. Він також бачив Бога як Першодвигун… Але ми, друже, відхилилися в бік метафізики. У цій проблемі, Прокопе… В цій проблемі найважче — це вміння розрізняти грань, де кінчається фізика й починається метафізика. Бо саме тут вони стикуються. Саме тут переходять одна в одну…

Лі Чунь покинув крісло, що стояло у центрі кімнати, й почав ходити довкола нього. Точніше — якось кумедно пересуватися, майже літати. Мабуть, відчував потребу в русі. Прокіп дивився на цього огрядного, незграбного чолов’ягу й думав про те, що йому випало велике щастя — бути учнем і помічником цієї людини.

— Мені хотілося б почути саме про помилку Ейнштейна.

— А хіба я про неї не сказав?..

— Ну так, безконечні сили до центру системи… Це справді сумнівно, але… Я поки що не бачу, де тут пролягає шлях до Монади як фізичної категорії.

Лі Чунь почав писати формули — вони становили ланцюг, у якому кожна ланка тримає ціле. І виходило ось що: там, де Ейнштейн вслід за Шварцшільдом вбачав безконечність фізичних сил, космічна сила справді була грандіозна (бо тримала Всесвіт!), але ж вона виявилась конечною. Такою ж конечною, як і сам Всесвіт та його константи, що обумовлюють одна одну: швидкість світла у вакуумі (С), гравітаційна стала (G), космологічний радіус (R kosm). Саме звідси й народжувалась сила Монади як світова константа:

Монада є всюди, де є маса. Оскільки Метагалактика (тобто Всесвіт) володіє конечною масою, в її центрі належить бачити Світову Монаду. Чим більший радіус Монади, тим більша її маса і тим менша густина.

Прокіп уже встиг перечитати все, що було з цього приводу в обсерваторній бібліотеці. Щоб краще засвоїти теорію Монади, він зумисне вступив у дискусію на боці авторів гіпотези «чорних дір»:

— Але ж, учителю, астрономи двадцятого століття навчилися доволі точно зважувати ядра галактик, які можна бачити здалеку. Там усюди закладені велетенські маси в незначному об’ємі. Ось чому ядра галактик почали уявляти як «чорні діри». Один кубічний сантиметр речовини з галактичного ядра, за обрахунками деяких астрономів, важить кілька мільярдів тонн.

Лі Чунь посміхнувся самими очима:

— Це саме той випадок, коли астрофізики перевершили фантастів. — Він зупинився й одним коліном зіперся на крісло. В такій позі Лі Чунь і продовжував дискусію: — Що ж, стосовно велетенських мас у центрі галактик вони не помилялися. Це справді так. Але ж вони помилялися щодо природи самої маси… Маси як такої… Вони розуміли її на підставі земного досвіду: це, мовляв, обов’язково мусить бути щось речовинне. Але ж… Саме оцю обов’язковість, юначе, і належить заперечити. Бо це зовсім не обов’язково!.. Речовина — це продукт мікросвіту. Починаючи від Галактики, Монада — вже далеко не речовина, а доволі розріджена плазма. Плазма, Що Мислить — ось у чому істина!..

— Мені б хотілося отримати цей результат із фізико-ма-тематичного апарата, — сказав Прокіп.

Лі Чунь не без лукавства запитав:

— Хочете за допомогою фізико-математичного апарата обчислити властивості Плазми, Що Мислить?..

— Не духовні, звичайно. Тільки фізичні. Якщо це справді плазма, то… Фізичне мусить існувати.

Три підборіддя Лі Чуня на його круглому обличчі сховалися, голова підвелась. Академік випростався, став урочистим і статечним:

— А чому б ні? Можна й обчислити. З боку математичного це зробити доволі просто. Візьміть фундаментальну формулу, на якій базується загальна теорія відносності, але в чисельнику відкиньте двійку. Ця двійка — також одна із помилок Ейнштейна. Тоді формула виглядатиме так: