…Прокіп і Мотря, хапаючись за галуззя невисоких дерев, поволі видираються на скелясте узгір’я. Перед ними, скільки сягає зір, зеленіють тропічні ліси. І лишень десь там, на самісінькому видноколі, синіє ледь помітна смужка океану, що зливається з небом.

— Коли я прокинулась, мені було так страшно, — говорить Мотря. — Жодної знайомої людини. Все якісь триокі та гарбузоголові… Лише потім прийшов наш, українець…

— Максим, — уточнив Прокіп. — А знаєш, скільки ти проспала?

— Скільки?

— Майже пятсот років.

— Не може бути! — враз заціпенівши, вигукнула Мотря.

— Так і є… Це те, що Максим зробив на моє прохання. Власне, не тільки Максим… Тебе зберігали в тому вигляді, в якому… Ну, розумієш?.. Зберігали в окремій камері. Воскресили вже тоді, коли Академія наближалася до Леми.

Мотря закохано дивиться на брата. Міцна, кругловида, рожевощока. Від її хворобливості не лишилося й сліду. І в той же час у рисах її обличчя з’явилася витонченість, на яку не сподівався Прокіп. Схоже, крижаний сон був їй на користь.

— А ти пригадуєш, що казала наша матуся?..

— Пригадую, Мотре.

— Повтори!..

— Ти будеш мені вірною дружиною. Дівчина обвила руками його шию, вуста злилися в поцілунку. Та вже за мить Мотря ніби зів’яла — відвернулася, задивилася на власні ноги. Вона взута у міцні черевички зі шкіри місцевого звіра, м’ясо якого було їстівне. Зодягнена в плаття з доволі простенької тканини, яку колоністи навчилися виготовляти на Лемі. Тут є щось схоже на льон.

Мотря звела очі до неба, намагаючись відшукати астероїд, у надрах якого містилася Космічна Академія. Але ж його видно лише вночі. Він став супутником Леми і, може, витоком її цивілізації. Там лишилися вчені, Прокіп також доволі часто навідується туди.

— На Лемі інші закони, братику. Тут не можна без дітей…

Прокіп промовчав. Як довго він плекав мрію, підігріту материнським заповітом! їхній шлюб здавався йому самозрозумілим. Але ж те, що зараз висловила Мотря, несло в собі іншу мораль — вона відповідала умовам безлюдної Леми. Так, жінка тут не має права вбивати дітей іще до їхнього народження — це було б злочином проти людства. І саме йому, Президентові, належало формувати новітню мораль серед поселенців. Отже, подякуй сестричці за те, що вона тебе своєчасно напоумила.

…Аж ось новий сюжет на екрані. Але… Але як це розуміти? На високому пагорбі стоїть гранітний обеліск. На його полірованій поверхні різко проступають відлиті з металу обличчя Лі Чуня й Кривошеєва. Перед обеліском, схиливши голови, стоять Мотря і якийсь незнайомий чоловік з білявим волоссям. Мотря промовляє до нього:

— Яне, навіщо вони це зробили? Чоловік відповідає польською мовою:

— Це зрозуміло. Ментальна вичерпаність.

Прокіп намагається зрозуміти: хто ж він є — цей невисокий, широкоплечий чоловік? ї якось сама собою надходить відповідь: посланець Землі, що наздогнав Космічну Академію. Суджений твоєї сестрички. Твій майбутній друг…

Коли екран згас, Прокіп знічено звернувся до господаря:

— Яка міра ймовірності, що це неминуче має статися?.. І саме в такій конкретності…

— Прошу пам’ятати, — відповів фіолетовий Геракл, — що це не технізована хіромантія, а виведене на екран генетичне резюме. Те ж саме, що медичний діагноз. Без втручання лікаря — один результат, а коли ви попросите зробити операцію — зовсім інший… Тут фактично відбувається те ж саме. Людина, маючи перед очима ще не реалізовану програму власного життя… Мабуть, це не точно… Радше сказати так: варіант програми, розроблений самою природою… Маючи це перед очима, самостійно зважує, як належить діяти далі. Свобода волі полягає в тім, щоб свідомо формувати власне життя. А як його формувати, коли ми не знаємо, що нам пропонує природа?.. Ви зараз бачили тільки матеріал, із якого маєте право ліпити самих себе.

— Дякую, — ледь чутно мовив Прокіп, схвильований незвичайним видінням.

Сільвія була жінкою, що завжди дивилася на світ очима чоловіка, з яким кохалася. Коли їй випадало провести ніч з Президентом, вона кожне його рішення вважала божественно справедливим. Прийняла на себе навіть роль вівці, що веде отару на бійню. Бо це ж він сам наказав супроводжувати вибракуваних до катапульти, котра викине їх у відкритий космос.

Та коли в палаці з’явилася Гелена, Макаров почав ставитися до Сільвії зневажливо. Вона поки що мала окреме мешкання, але ж його мали всі наложниці Президента — розмір палацу дозволяв утримувати гарем.

Кривошеєву було наказано видалити з її мешкання екран і телекамеру, за допомогою яких Президент спілкувався з Сільвією тоді, коли вони спали окремо. Шеф поліції побоювався викликати гнів Сільвії: вона вельми довго була примадонною у гаремі — бозна-що станеться завтра. Макаров, був примхливим коханцем — він міг несподівано посваритися з Геленою і знову покликати Сільвію. Отож Герд задоволений, що Президент віддав наказ безпосередньо Кривошеєву — це знімало відповідальність з нього. Перевірити виконання Герд міг лише з власної ініціативи, а він у цьому разі не бажав її виявляти. Щодо Кривошеєва, то йому зараз було не до президентського гарему.

Так чи так, але Сільвія мала змогу стежити, що діялося в тій частині палацу, де жив і урядував Макаров. У свій час він не мав таємниць від Сільвії. Саме тому склалося так, що їх не було й зараз.

Вона каралася ночами, споглядаючи любощі Макарова з новою примадонною. Стогнала, плакала від ревнощів, але не знаходила сил, щоб покласти край непристойному підгля-дуванню. Власне, цим непристойностям її навчив сам Макаров, який любив підігрівати себе картинками сексу. Він мав змогу підглядати, що діється навіть у спальнях академіків, отож таких картинок їм не бракувало. А тепер Макаров сам опинився під окуляром. І так само не знав про це, як не знали й ті, хто був об’єктом його власних підглядувань.

Сільвію не цікавили години, коли Степан урядував. Це було так само нудно, як і тоді, коли вона його масажувала, а він тим часом обговорював якісь проблеми з віце-президентом чи з кимось із академіків. Вона була жінка й тільки жінка. її цікавило лишень жіноче — й нічого поза цим.

Та якось вона знічев’я увімкнула екран — і опинилася в залі, де Макаров приймав підлеглих. Звісно, не завжди він приймав їх разом з сеансами масажу. А тепер Степан взагалі не послуговувався її мистецтвом — отож був не в халаті, а у світло-сірому костюмі з краваткою.

На цей раз Президент розпікав Герда, що, втягнувши лискучу, мов ліхтарна куля, голову в безформні від надміру сала плечі, по-волячому цілився лобом у свого володаря. Налите кров’ю обличчя пересмикувалося від страху й прихованої ненависті.

Так, Герд справді ненавидів Макарова й давно плекав потаємну мрію, що колись обійме його академічну посаду. Не вічно ж йому бути шефом поліції! Але спливали роки, Герд старів — і поволі його мрія згорталася у терпкий, пекучий клубочок. Тим часом розросталася його ненависть, бо Макаров, попри свої обіцянки, ще й досі не зробив його академіком.

— Куди подівся Кривошеєв? Чому не вмикається апаратура зовнішнього огляду планети? — грізно кричав Президент, який ніколи не вживав слово «астероїд», а завжди називав його планетою. Мабуть, це поважне слово підносило Макарова у власних очах.

— Ви ж самі насварили мене за те, що я стежу за академіками.

— Не за те, що стежите, а за те, що бездарно стежите. Академіки помічають ваші шпигунські вправи — і це їх нервує. Розкажіть, що там діється?

— Де?..

— Слухайте, йолопе, ви довго будете випробовувати моє терпіння?

Тим часом за Гердовим «де» ховалося бажання виграти час, аби зміркувати, як належить триматися далі. Нарешті він зміркував: найліпший захист — це атака на психіку Президента. Макаров, безумовно, знає, що Гелена не байдужа до молодого астронома — саме сюди й треба спрямувати удар.