— Що ж робити, — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Міхаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніше? Немає умов? Хіба для доброти вони потрібні? І чого варта така доброта?

За два дні я їду, і, порушивши залізну заборону, Міхай тікає з дому провести мене.

Дме сильний вітер. В одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого літньою спекою, відполірованого осінніми вітрами степу тоненьку постать хлопчика. Вона — як кульбабка: от-от відірветься від землі й полетить, полетить, щоб щезнути в сірому мареві над морем. У мене стискається серце.

Тобка намагається лизнути мене в обличчя. В сто перший раз обіцяю відповідати на Міхаєві листи… Автобус рушає, кульбабку ніби відносить вітром, вона маліє на очах і тане.

Все одно вони біля мене, всі втрьох — Міхай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться уберегти, затуливши долонею, ніби вогнищ свічки. Від чого? Від материнської любові? Від сумлінності експертів, які дбають про чистоту науки?

Від сліпоти…

Але захистити я можу тільки Тобку, тож і вмощую його в себе на колінах.

Повернувшись з відрядження, Арсен насамперед зайшов до тітки Тані забрати ключі й розпитатися про новини. Тітка сказала, що квіти вона поливала й годувала кота Антона — нівроку став, ширший, як довший, а от ночувала в квартирі тільки раз, бо домовик її не злюбив. І подушку з-під голови тяг, і по підлозі чалапав, немов гусак, і вранці вона знайшла свої панчохи під кухонним столиком — хто їх туди закинув? «Я Антона випроваджувала на балкон, боялася, щоб домовик чого йому не поробив».

Неуважно вислухавши тітку, Арсен сказав, що ніякий домовик не впорається з такою нахабною тварюкою, як кіт Антон, і пішов.

Вночі він прокинувся від того, що під головою в нього не було подушки, а на груди тиснуло. Мацнувши поперед себе руками, вперся в щось м’яке й ніби оксамитове, повернувшись на бік, скинув його на підлогу — шерхнуло, як газета чи книга, й полопотіло кудись.

Холодний піт обілляв Арсена. Кілька хвилин лежав, охоплений якимось первісним страхом, — страхом, котрого й зовсім не зазнав, коли в глухому місці відстав від експедиції. Перехиливши себе, намацав і смикнув шнурок лампи, що стояла на тумбочці.

«Може, котяра на мене стрибонув?»— майнула думка.

Але Антона вдома не було, він традиційно подався шукати нічних пригод — униз з балкона по виноградних лозах.

Схопившись, Арсен дістав з нерозпакованої валізи вітар — прилад, що, на великих відстанях вловлюючи теплові випромінювання, давав знати про появу живої істоти і допомагав їм в експедиції стерегтися отруйних змій та рисей. Стрілка не те щоб дуже, але помітно відхилилася.

Арсенові здалося, що чиєсь дихання торкається його рук, чиїсь очі зирять на нього з кутка, де письмовий стіл; міг достеменно сказати, які ті очі — невеликі, глибоко посаджені й густо-сині.

«Нерви у тебе, хлопче, нерви».

Запалюючи цигарку, Арсен помітив, що в нього тремтять руки, й перейнявся до себе зневагою: це ж треба, щоб він, досвідчений геолог, котрий не раз просто неба ночував у тайзі чи пустелі, злякався тітчиної вигадки, сонного марення, галюцинації!

«Так, але ж прилад…»

Прилад засвідчував присутність живої істоти.

Арсен дістав фотоапарат і, навівши різкість, зробив кілька знімків кімнати в інфрачервоних променях. Після цього зразу заспокоївся й заснув — міцно, до самого ранку.

Вранці він через силу пригадав нічну пригоду, але плівки проявив. На останніх кадрах проступали контури якоїсь дивовижної істоти.

Скулившись, вона сиділа на підлозі, ніжки крісла трохи затуляли безформне тлусте тіло, зате чітко вирізнялися круглі, як в іграшкового ведмежати, вушка й очі — невеличкі, глибоко посаджені, вони дивилися осмисленим людським поглядом. Тим самим, який він відчув уночі.

«Ось тобі й вигадка тітки Тані!»

Якесь гарячкове нетерпіння охопило Арсена; спочатку він хотів випрасувати костюм, потім махнув рукою й натягнув запилюжені дорожні джинси. Викликав таксі.

За півгодини Арсен сидів у кабінеті голови секції біологічних випромінювань, давнього приятеля свого батька. Привітавшись, він навіть не завважив рук, готових по-дружньому його обійняти, а зразу дістав фотографію.

— Ну як це розуміти? Це ж ніби щось із казки, а тут ось маєш… Я зовсім спантеличений.

Склавши розведені руки човником, Іван Максиміліанович наліг грудьми на свій великий, завалений паперами та книжками стіл.

— Ану, ану… Дуж-же цікаво. Це ви зробили в своїй кімнаті? І різкість навели як слід?

— Та ніби… Зрештою, фотографую з п’яти років, всі дії вже доведені до автоматизму.

— Так, так… Це створіння здається напівпрозорим.

— Тим часом я торкнувся його руками: воно цілком матеріальне, кошлате й м’яке.

— Ви тут нічого не переплутали?

Розпитуючи про деталі, Іван Максиміліанович перейшов на різкий тон, і це почало дратувати Арсена: самого його досліджують, чи як? І що більше він дратувався, то більше переконувався: авжеж, так було, було, не примарилось, і він не збожеволів, ніхто ніколи не помічав за ним нервових розладів. Спить добре!

— От завелася, поки мене не було, у домі якась тварюка — і що тепер з нею робити? Як її викишкать?

— А чим вона вам, власне, заважає? — раптом обурився Іван Максиміліанович.

— Як чим? Непрогнозованістю своєї поведінки. Ще, може статися, почне мене вночі душити…

— Ага, наслухались… — Іван Максиміліанович засміявся: — Та ні ж бо, вони не шкодять. І вдачі не агресивної, та й сили мають небагато.

Тепер уже Арсен здивувався:

— Хто це «вони»?

— Домовики. Ельфи. Лішаки. Усе, що прийнято називати в народі нечистою силою, — зробив невинні очі завідуючий секцією біологічних випромінювань.

— Ну знаєте! Та ж досі це ніби мали за породження уяви…

— А ваші фотографії?

Зрозумівши, що він сам собі суперечить, Арсен засміявся:

— Справді… Як же глибоко в нас сидить страх впасти в оману та видатися смішним… І все ж таки що це може бути?

— Домовичок. Справжнісінький домовичок. Той самий, що з казок.

Іван Максиміліанович підійшов до вікна і, не без зусиль підтягнувши на руках своє вже добряче обважніле тіло, сів на підвіконня, його очі під пишним білим чубом, що спадав на чоло, вразили Арсена своєю синявою.

— Бачите, елементарний склад так званої живої речовини не відповідає елементарному складу земної кори. Ми тільки на один відсоток складаємося з важких елементів, земна ж кора — навпаки. Чому? Є така думка — її висловив Ціолковський — що колись наш світ був легким, ущільнився ж у процесі еволюції. Але той ефірний світ породив своїх живих істот, і деякі з них вдосконалились, набувши чогось подібного до розуму. Це було задовго-задовго до появи першого коацервату в світовому океані, до появи самого океану».

— Я знаю, що за атомним складом ми ближчі до зірок, ніж матінка-земля, — сказав Арсен. — Мені це завжди здавалося дуже поетичним. І трохи невірогідним.

— А як на мене, то немає нічого прекраснішого від невірогідності. Від очевидної невірогідності. Такої, як ваші фотографії… Та повернуся до своєї думки.

Іван Максиміліанович постукав пальцями по підвіконню і, ніби щось пригадавши, промовив:

— Все, що ми бачимо, — породження ущільненої матерії. Але подекуди могли зберегтися и ефірні істоти — так само, як збереглися з прадавніх віків гатерії чи кистепері риби. Ефірні істоти іншої, ніж ми, структури, з ними контактувати важко, однак відчувати можна. Люди остерігалися домовиків та ельфів, як і всього, чого не розуміли, наділяли їх невластивою їм силою. Коли ж ми доросли до того, щоб пошукати раціонального зерна в прадавніх марновїрствах, то ефірних істот лишилося на землі аж надто мало. Тепер рідко почуєш про зустріч з домовиком, і не тому, що люди почали тверезіше дивитися на світ… Домовики справді вимерли, бо їхня пора давно минула.