Вона затулила обличчя руками, ніби на хвилину піддавшись миттєвому бажанню заплакати, коли ж опустила їх, її очі були сухі, й тільки голос ледь підвищився.

— Чому ти мені не довірив маленького Тутті? Бачиш, я вже й ім’я придумала для цього хлопчика, я вже люблю його. Ти розлучив нас… Це жорстоко!

«Вона ревнує, — подумав Валерій. — Звичайно, вона ревнує до Маргарити, й це минеться». Прагнучи вкласти в свій голос якомога більше ніжності, сказав:

— Знаєш… Я ж не був певен, що експеримент удасться: як я міг усе розрахувати? Мені було просто не до цього. Звичайно, ще в мого керівника кожен ген окремо продукував білок, та чи працюватиме вся машина, якщо її зібрати по деталях і гвинтиках? Чи притруться вони, чи не почнуть блокувати одне одного? Легко сказати — молекула ДНК У повному своєму складі! Такого ще не було, щоб її відтворили за таким давнім записом. Знаєш, я просто боявся далеко зазирати. Та й зараз ще нічого певного немає, усе тримається на волосинці. («Усе тримається на примхах Маргарити», — подумав він, холонучи). І все ж таки я вірю: вийде!

— І справді, а що як вийде, — підхопила Ірина. — Валерію, та невже тобі не страшно? Який безвідповідальний!

«Вона ревнує…»

Похитавши головою, Ірина замислено накреслила носочком своїх вузеньких туфель коло й раптом сказала:

— Валерію, ти мусиш з нею одружитись.

Він здригнувся від несподіванки. Був певен, що так воно і станеться, а проте бурхливо запротестував:

— Ти збожеволіла! Я тебе кохаю, тільки тебе!

— Зі мною ти вже не одружишся, Валерію. Ти зобов’язаний створити сім’ю для того, хто з’явиться на світ у нашому столітті. Міцну сім’ю, Валерію!

Він палко сперечався, він доводив, що її побоювання перебільшені: стільки малят виростає в дитбудинках! — що це несправедливо, зрештою, звісно, наука вимагає жертв, але ж не до такої міри!

— Наука? Жертви? Хіба я про науку? Та я про хлопчика, лише про хлопчика, бо про науку є кому подбати й без мене.

Тепер він міг і відступитися, бо виклав усі аргументи й всі емоції; розвівши руками, Валерій зітхнув:

— Коли так хочеш… Коли від мене вимагаєш… Звичайно, якщо не вдасться переконати ту жінку народити дитину, тоді… Та я не можу й не хочу тебе втрачати, ми надто розумні й сучасні люди, щоб сваритися. Яке безглуздя! Краще давай домовимось…

Очі в Ірини потемнішали, так було завжди, коли вона страждала від болю: свого, чужого — однаково!

— Вибач, Валерію, мене давно чекають.

Вона легко побігла, ледь схиливши темноволосу голову, замелькала серед молодих берізок, схожа на тихе нічне літайча; біля першого корпусу хтось зупинив її, пішов поряд, допоміг піднятися східцями.

У її відділенні лежали найтяжчі, ті, кого називали «кульбабками» — кволенькі стебельця людських життів, з яких надто сильний порив вітру міг обірвати насінинки днів, котрі ще можна прожити. Вона боротиметься з неправильними діагнозами, безліч разів зважуватиме, кому яку процедуру призначити, й шепотітиме своїм пацієнтам лагідні слова; вона вирине з прірви страждань, тривог і слабких сподівань пізно ввечері, а може, й завтра вранці, провівши біля когось безсонну ніч, не дозволивши собі залишитись віч-на-віч із власним горем. А вона ж таки кохає його…

«Може, я й справді чогось не розумію? — міркував Валерій. — Не усвідомлюю, не передбачаю… А! Емоції, емоції — чого вони варті для серйозної людини?»

До центрального входу він не повернувся. Вибравшись на вулицю через низеньку огорожу, зупинив таксі й, влаштувавшись на задньому сидінні, відчув, що в нього вже немає сил ні сумніватися, ні страждати, ні тим паче когось умовляти. «Дарма, — подумав, заплющуючи очі. — Аби тільки довести до пуття експеримент, усе інше дріб’язок. Усе змелеться, все перетреться…»

Десь на краю свідомості майнуло видиво самовпевненого, аж сп’янілого від успіху молодика, й гостра заздрість до самого себе, ще недавно такого безтурботного, пройняла Валерія.

«Нічого! — заспокоїв себе, — Все матиму, що захочу, й Ірина теж нікуди не дінеться».

— Тутті!

Смаглявий хлопчик збігає східцями, і в скісному промінні ранкового сонця навколо його голови спалахує яскравий німб. Мені здається, що довге кучеряве волосся дитини має під вітром, який вривається у розчинене вікно, однак то омана: вікно справді розчинене, але його відгороджує від світу вірусонепроникна перетинка — нас не торкнеться жоден подих.

Хлопчик підбігає до мене, я присідаю, й ми вдивляємось один в одного крізь свої шоломи; я притискаю до свого обличчя Туттіни долоньки, але моє тепло його не зігріває: між нами — два шари пластику.

Між нами — мільйоноліття пройденого людством шляху, пошесті віспи, чуми, холери й прокази; між нами — іспанка, рак, сибірська виразка, СНІД і лихоманка о’ньонг-ньонг; між нами — подолані хвороби минулого й ті, що насуваються з майбутнього. Ми не можемо торкнутись один одного. Бо ж навіть стафілокока на моїх руках досить, аби ця вирвана з мороку віків істота пішла в небуття.

Мигдалевоокий хлопчик у прозорому шоломі й синьому мікробонепроникному скафандрі схожий на пришельця з далекої планети, котрому надто незатишно в земних умовах. Так воно, власне, і є… Тільки далеку свою мандрівку Тутті здійснив у часі, а не в просторі.

— Любий ти мій, сонечко, зайчику… Як почуваєшся?

— Нормально.

— Що ти робив, коли прокинувся?

— Те, що й завжди. Дивився фільми. Там був один новий…

— Про що?

— Про червоненьку квіточку. Про палац, де справджуються всі бажання. О, я хотів би жити в такому палаці! Чому я в ньому не живу?

Я беру закуту в пластиковий панцир дитину на руки і, владною лагідністю долаючи вередливі нотки в її голосі, запитую:

— Тутті, хіба тобі тут не справджуються всі бажання?

«Зачарований палац» — краще про наше з ним життя не скажеш.

Хлопчик довго дивиться на мене й мовчки хитає головою: ні; не справджуються.

— Он як? Чого ж ти хочеш?

— Червоненької квіточки.

— Почекай, доки повернеться дядько Валентин. Я неодмінно вирощу її для тебе.

— Вона вже є. Пусти мене до неї!

— Де?

— Та он вона!

За вікном — рівненько підстрижені інститутські газони, над якими щойно прошуміла весняна злива; праворуч, біля татарських кленів, трава темніша, там дзюркотить природне джерельце, яке ми з боєм відвоювали у проектувальників, котрі прагнули будь-що перетворити природу; на його березі буйно палає великий мак… Ніби знак оклику в кінці рядка, ніби гандж у кристалі одноманітно симетричного пейзажу, той самий гандж, завдяки якому звичайний камінь стає коштовністю.

Звідки цей мак узявся? Адже садівникам було наказано не допускати ніяких подразників, нічого такого, що б відволікало Тутті від пластиково-нікельованого світу, в якому він живе. Штучні квіти вздовж східців у холі, штучні кущі й дерева біля басейну з імітацією води, де граційно ворушать плавцями штучні риби. Нічого справжнього не росте в ретельно простерилізованому, живильному середовищі, у відфільтрованому від вірусів повітрі. Дивно. Стільки боролися з вірусами, аж раптом — без, них немає життя.

Тепер двадцять сім чоловік вивчає проблему взаємодії рослин і нових мікроорганізмів, виведених методом генної інженерії; чотирнадцять — перевіряють, чи справді ці нові мікроорганізми так безпечні для людського організму, як запевняють їхні творці; вісім — прагнуть приживити на пастеризованому грунті нижчі гриби, троє — цікавляться, чи добре там почуватимуть витримані в спеціальному дезинфікаторі амеби та інфузорії, загалом непогано, та разом з ними неодмінно оселяються віруси й бактерії, для Тутті небезпечні. Але ж це тільки мізерна частка величезної проблеми, яка постала з його народженням!

«Над інфузорією ціла піраміда живих істот, — думаю я. — Над інфузорією нематоди, черви, жаби, слимаки… Метелики, колорадські жуки, ящірки, коти… ті самі, що, виловлюючи мишву, підвищують урожайність полів… старі городянки, котрі тих котів тримають… Леви й тигри. Просто люди. Дядьки й тітки, знайомі татусів і мамунь. Сусідські діти й діти з інших вулиць. Скільки ж це вчених потрібно, щоб розв’язати проблему адаптації організму до умов навколишнього середовища? І скільки років вони над нею працюватимуть? Туттіного дитинства не стачить, аби виростити в цих апартаментах одну-єдину справжню рослину… червоненьку квіточку. Всього Туттіного життя не стачить, аби дочекатися, коли можна буде вийти надвір без шолома й скафандра. Що робити?»