— Емоції шкідливі, коли вони лихі. А добрі?

— Емоції в принципі зайві — будь-які. Їх треба відкидати при самому зародженні.

«Ну й ну, — подумав я. — На дідька мені таке пісне життя? І взагалі, на дідька вся ця теорія?» Вголос сказав:

— Вважайте, що ви прочитали теоретичний курс свого факультативу. Черга за практикою. Як це здійснити в нашому шаленому житті, коли щодня тебе такий циклон підхоплює…

— Атож, — погодився Валерій. — Саме циклон, це добре сказано. Але ж у центрі циклону — тиша. Треба робити все, що від тебе вимагає життя, й робити добре. Але жити… — жити треба в центрі циклону. В постійній тиші.

— Невже так може кожен?

— Якщо добре потренуватися — кожен.

— Не певний, що це завжди корисно.

— Як знаєте.

Ввічливо попрощавшись, ми розійшлися.

Буря почалась одразу. Підстрибнули й рвонулися, ніби з ланцюгів, кущі спіреї, що росли перед нашими вікнами, в повітрі закружляли пелюстки квітів, перші краплини води важко вдарили об скло відчинених вікон.

Вітер поздував зі столу папери, й усі кинулись їх ловити, зразу перетворившись на янголів, — поли білих халатів маяли, мов крила.

Люся видерлася на підвіконня, щоб притягти до себе віконні стулки, та не встигла повернути шпінгалет, як їх знову розчахнуло, і в кімнату ринув потік води. Приборкували його всі разом.

Злива була густа, зелена, пружно й ритмічно била у віконне скло, здавалося, нескінченний табун крихітних коней кресав і кресав копитами об шибку, а за ним вигиналися в шаленому танку пірамідальні тополі, вистрибували каштани.

Було не до роботи: всі поставали біля вікон, пойняті хвилюванням, яке завжди пробуджують химерні витівки природи.

— Валерій… — сказала Люся. — Що там у нього робиться? Він хоч на місці?

— Та він завжди на місці, — байдуже мовив наш лаборант, явно не бажаючи рушати з місця.

До Валерія вирішив піти я, ще й вельми охоче, бо до того ніхто не зважувався переступати поріг його персональних володінь. Турботу про ближнього проявляти завжди приємно, а крім того… Та що там кривити душею, крім того, мене вела звичайнісінька цікавість: надто вже непроста була ця людина, щоб можна було до неї лишатись байдужим. Валерій мене інтригував…

У Валерієвій кімнаті пахло озоном і мокрим листям, тими пахощами, що в нас залишились за шибкою; нараз я зрозумів, що вікно не зачинене — глуха штора зливи висіла за ним, і раз у раз її шматували блискавки. Жодної краплини не впало на підвіконня, вітер не скинув жодного папірця, не поламав крильця метеликам, які містились в незаскленій рамі на стіні.

Валерій щось писав. Відчувши, що я за спиною, звів голову й усміхнувся.

— Вибач, я закінчу хвилин за десять. Не можу відірватись… Дорогою поговоримо, гаразд?

Я постояв, пойнятий лагідною тишею надвечір’я, що застигла в його кабінеті, потім причинив двері.

До Валерія більше не заходив і про те, як почувався в нього під час грози, нікому не сказав, бо й хто б повірив? Втім, я й сам не був певен, що то мені не здалося.

Розповідають, що та дівчина не один день крутилася біля нашого інституту, ніби до чогось придивлялась або ж когось чекала. І от вона зважилася зайти, це, вочевидь, далось їй нелегко, бо голос дівчини звучав так непевно, що ми не зразу й розчули, кого вона шукає.

— А-а, Вівсюка? Валерія? Дозвольте, я вам покажу.

Нас провела не одна пара очей: ще б пак, стоїк Валерій і раптом — знічена дівчина.

Я допровадив гостю до «келії» Валерія й галантно розчинив двері.

— До вас!

Нескромна цікавість скоріше вада, ніж чеснота, але я не зміг відмовити собі в спокусі затриматись біля дверей, роблячи вигляд, що поправляю шнурівку.

— Ніно?

— Авжеж, Валерію. Я стільки тебе шукала… Відходячи, ще встиг почути:

— Ніно, ми згодом поговоримо, зараз їдь до мене. Ось тобі ключ.

Голос Валерія трохи здригнувся, і я не без зловтіхи подумав: «Ага! Щось тут є… Здається, і ти, голубчику, спіймався на емоціях. Атож!»

А в лабораторії вже нуртував шквал пристрастей! за якісь п’ять хвилин вирвалися на волю всі думки й здогади, що їх три місяці тримали на вустах мої делікатні колеги. Люся підсумувала їх:

— Сухар! Бездушний робот! Що вона, бідненька, від нього дочекається? А таки ж гарна дівчина, ге, хлопці?

Те, що сталося за годину, було аж надто несподівано. Хтось скрикнув у коридорі, гукнув: «Сюди, сюди!» За кілька хвилин повз нашу спантеличену групку, що висипала в коридор, санітари пронесли ноші, й на них лежав Валерій.

Зі східців лікар обернувся:

— Треба, щоб хтось провів.

І от я сиджу в кабінеті головного лікаря й чекаю, доки він скінчить розмовляти по телефону — говорить він нетерпляче, щораз стараючись урвати явно порожню розмову, й нарешті це йому вдається. Наші запитання звучать одночасно:

— Що сталося?

Ми безтямно дивимось одне на одного, потім лікар питає:

— Валерій розхвилювався. Чому?

— Ви його добре знаєте? — відповідаю я запитанням, і лікар нетерпляче знизує плечима.

— Та він у нас під контролем. Чому все ж таки Валерій розхвилювався? Для нас це дуже важливо — знати чому…

— До нього приїхала знайома. Інших причин, здається, і не було. Може, вона?..

— Шкода, — зітхає лікар. — Ой, як шкода…

Він опановує собою й починає мені пояснювати ситуацію з такою самою нетерплячою квапливістю, з якою щойно розмовляв по телефону.

— П’ять років тому, коли ще жив у іншому місті, Валерій дістав майже смертельну дозу радіації. Він фізик, то вже згодом перекваліфікувався на біолога… До нас потрапив у безнадійному стані, але чомусь був певен, що не помре, казав про поле спокою навколо свого біополя, про силу волі як цілком матеріальний фактор… Знаєте, все те надто гіпотетичне, щоб можна було в нього повірити. Але він справді жив! Цілий рік приходив на обстеження, і ніяких змін ні в крові, ні в кістковому мозку ми не знаходили. Приходив, як запевняв, уже не задля себе — хотів на ділі переконати нас в існуванні того поля спокою. Але казав, що мусив відмовитись від коханої дівчини, щоб почуття не заважали йому концентрувати волю. Щось там у них не клеїлось, стосунки були якісь виснажливі, психологічна несумісність, чи що?.. Вона приїхала? Шкода. Хвороба підтяла його зразу. І… не знаю вже, що нам вдасться зробити. Та будемо… Зайдіть до нього, але на дві хвилини. Не більше.

Валерій лежав із розплющеними очима, серйозний, як завжди, лиш ледь блідий. Я мовчки всміхнувся йому, сів поруч.

— Прошу вас, навідайтесь до мене додому… там Ніна. Заспокойте її, щоб не подумала чогось, скажіть, що дуже радий їй.

Помовчавши, Валерій додав:

— А знаєте, я їй і справді радий. І не жалкую ні за чим. Жити, як я жив останні роки, мені вже й не хочеться. То було не життя, а якийсь гіркий і нудний експеримент. Втомився я від нього.

І, ледь усміхнувшись, він тріумфально звів руку»

— Хвала емоціям! Усяким.

На вулиці мене вразив шум великого міста. Гуркотіли машини, сичали, мов змії, тролейбуси й нестерпно галасували двоє добродіїв, стоячи біля дверей лікарні. Для чогось я купив собі морозива, однак їсти його не зміг.