— Юначе, ви збожеволіли! Що ви верзете! Та я давно одружений і в мене три дорослі дочки. Знати не знаю вашої Маргарити! Що? Є свідки, вони бачили, як я водив її до ресторанів? Та мало з ким я вечеряв чи обідав! Може, ті свідки тримали свічки, коли та Маргарита стелила мені ліжко? Що? Вона вагітна? А я при чім, де це написано, що людина мого становища й віку зобов’язана одружуватися на всіх дівчатах занадто розкутої поведінки? Що? Вона з відчаю збирається накласти на себе руки? Ох, не смішіть мене… Що вчинить? Те ж саме, що чинять на її місці інші, не городячи дурниць. Мої батьківські почуття, проблема спадкоємця? Та мені тиждень тому старша дочка подарувала онука, прошу, за безсмертя мого роду не хвилюйтеся… Що? Е, ні, пора кінчати! Євгене Максимі лі анови» чу, чи хто там! А подзвоніть-но хутенько, куди належить, — ви мене зрозуміли, так?

Завіса.

Сам незчуваєшся, як опиняєшся на вулиці. Та все ще сповнений благородного гніву, але гнів твій такий самий безплідний, як і банальний, був він безплідний і банальний навіть тоді, коли дівочі ручки брали оправлений в телячу шкіру молитовник, ідучи до причастя. Найрозумніше — якомога швидше заспокоїтись. Тобі це вдалося? Вперед, завойовнику!

Акт другий.

Тихий садок за монастирською стіною, порослою мохом і кущиками дерези. Аромат жимолості й пташині співи у верховітті. Покинута Гретхен страждає від зрадженого кохання й свідомості свого гріха; на тобі ж сутана з пелеринкою і білий комірчнк францисканця, ти — мудрий і просвітлений у своїх думках, ти прагнеш навертати заблуклі душі на шлях солодкої істини. Проси милості, нещасна діво! Тебе з прірви піднесе велична місія, яку ти явиш світові, й сльози твої — лише незначний викуп за те, що високо піднесешся над усіма…

Маргарита дмухає на розчепірені пальці, бо щойно вкрила нігті яскраво-червоним лаком, тре долоню об долоню.

— Ну?

— Забудь про нього.

— Конкретніше…

— Він тебе не гідний!

Маргарита ледь зводить вищипану брову й дістає з сумочки маленьке люстерко.

— Його покарає саме небо.

— Ну, насамперед його каратиме профком, бо я туди вже написала, — спокійно каже Маргарита. — Кар’єру я своєму товстунові зіпсую, це вже напевне. Але й ти знахідка! Хто тебе просив втручатися? Мої інтереси він, бачте, захищає… Дурниці! Рибка не клюнула, пішла на глибину: панею міністровою мені не стати. Що ж, пошукаємо інший варіант, ще дякувати богові, час маємо. Бувай, голубчику!

— Стривай, куди ти?

— Туди, куди й належить звернутися жінці в, моєму становищі, коли їй треба відновити нормальний статус.

У тебе тьохкає серце, й від того ти зразу потрапляєш на грішну землю, у чисто виметений скверик за бетонованою інститутською стіною, де й мікроскопічний грибок не проросте. Вивільга кричить, мов кішка, якій наступили на хвіст, а жимолость всихає від вихлопних газів і обробленого хімікатами піску, яким узимку посипали асфальт, аби не брався кригою. І драма твоя середньовічна невмолимо наближається до розв’язки, яку їй приготував наш прагматичний вік.

Але ж цього не можна допустити! Нізащо! Ні!

Ти заступаєш шлях заклятій грішниці й заламуєш перед нею руки:

— Маргарито, подумай добре, на що ти зважилась, яке страшне душевне спустошення чекає тебе. Адже дітей у тебе не буде, й відчуття провини за содіяне гризтиме тебе до скону, ти прирікаєш себе на самотність у старості й гіркі жалі.

Маргарита знову сідає на лавочку, вона забула запудрити прищик біля носа, ця операція поглинула всю її увагу: чи ж чула хоч слово з твого палкого монологу?

— Маргошо!

— Що?

— Це складна та марудна справа, за нею — колосальна праця, й не тільки моя.

— Ту працю я оплатила, чи вам не все одно, якими будуть її наслідки? Колись бездітні люди брали з притулку малюка на виховання, а коли в них погіршувалися життєві обставини, вони його спокійнісінько вертали назад. За те в них ніхто не кидав камінням. Так то ж — ціла тобі дитина! А тут — кілька якихось клітин, що інтенсивно діляться: подумаєш! Ще невідомо, чи вони в мені приживуться. Ось зараз прийду додому й вип’ю чого-небудь, сам знаєш, якої грамоти тепер жінки набралися, лікарі й половини того не відають, що вони.

— Мар-га-ри-то!

— Двадцять два роки Маргарита.

Тобі хочеться упасти перед нею на коліна, ридати, простягати руки до неба, благаючи звідти на підтримку громів та блискавок, але сутана святого патера вже впала з тебе й розсипалась на порох: вона була у вжитку не одне століття. І що твої музейні аргументи проти залізної логіки бувалої в бувальцях сучасної дівиці?

Ти сідаєш біля Маргарити, лагідно береш її руки й зазираєш у вічі.

— Мила Рито, я відкрию тобі велику таємницю. Звичайно, я хотів зберегти її, та коли ти така… коли ти така розсудлива… то я зроблю тебе співавтором грандіозного експерименту.

Таємниця — то вже цікаво: Маргарита поблажливо відхиляється на бильце лавочки.

Ти переводиш подих і кишкаєш на голубів, що циганять крихти.

— Ну-ну, то що за таємниця?

— Дитина, яку ти носиш під серцем, — незвичайна. Це маленький престолонаслідник фараонів, який народився й трагічно загинув на восьмому році десь у сімнадцятому столітті до нової ери.

— Що? — Очі в Маргарити округлюються, й вона заходжується хрипкуватим сміхом. — Ну ти даєш! Мастак на вигадки! Але не вмовиш.

— Рито, я кажу правду.

Але Маргарита відкидає його руку й стрімко встає.

— Пожартували — й досить! Ніколи мені з тобою… Ти ледь не силоміць затримуєш її й сиплеш скоромовкою:

— Рито, згадай, хто я. Цитогенетик, кандидат наук і дуже перспективний вчений. Усі це знають.

— Ну, чула, що молодий, та ранній.

— Я працюю над відродженням організмів за древніми генетичними програмами. Формально спеціалізуюсь по комахах, які щезли або щезають з лиця землі, насправді ж…

— А я при чім?

— Я вживив тобі генотип майбутнього Тутмоса V.

— А не Людовіка XVIII?

— Рито, свої слова я можу підтвердити науковим щоденником та різною документацією, вона ж у мене оформлена як належить. По роках. Усе розписане по роках, по місяцях і навіть по годинах. Це, коли хочеш, моя майбутня слава, мої високі звання, матеріальні блага, моє… усе! Рито, разом з майбутньою дитиною ти вб’єш мене!

Очі в Маргарити нарешті втрачають свою святу безхмарність: вона починає вірити в те, що каже Валерій.

— Ти вживив у мене мумію, яка пролежала в єгипетському саркофазі скількість там тисячоліть? Який жах! І ти хочеш, щоб я ту дитину народила? Ти збожеволів! Тебе треба негайно показати психіатру. Та я боюсь тебе!

— Рито, при чому тут мумія? Я розшифрував генетичний код того маленького Тутмоса, а потім цілих чотири роки реконструйовував його за нуклеотидними парами, збираючи їх у гени — функціональні й запасні, домінантні й рецесивні…

— Я на цьому не розуміюся й розумітися не хочу!

— Але ж це дуже цікаво, Рито! Це навіть цікавіше, ніж реставрація старовинних манускриптів, написаних забутою мовою. Манускрипти легко тиражувати… А от генетична книга може існувати лише в єдиному примірнику, і його — один-єдиний! — ти носиш у собі. Рито! Тепер ти зрозуміла? Це моє відкриття, можливо, переверне світ, і тепер усе залежить від тебе. Рито! Невже і після того, що я тобі сказав, ти наважишся здійснити задумане? Ні, ні! Це буде надто великий злочин проти науки. Послухай, як звучить древньоегипетський гімн Сонцю…

Слухати гімн Сонцю Маргарита категорично відмовляється, але вона таки ж приголомшена. Ковтає заспокійливу таблетку, потім якийсь час відсторонено сидить і ніби дослухається до самої себе. Її невинно-блакитні очі, що так чудово поєднуються з розмаяними по плечах золотавими косами, зведені до небес. Гретхен, Ізольда, героїня середньовічного романсу…

…Що тебе спонукало брати на таку відповідальну місію завершену дурепу? Чи не ця вітражна зовнішність, оманлива чистота, якою, здавалося, дихало все її єство? Авжеж, ти мрійник і романтик, ти ж не такий нудотно-прагматичний, як твої колеги, ти ж, бачте, жрець гармонії й краси. Йолоп! Ушелепався, як той лев, що одружився на лисиці.