* * *
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.
Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.
Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.
І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.
1. ПОЧАТОК СВІТУ
І
До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.
І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.
Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.
Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.
І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.
Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.
А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.
Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.
II
І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.
Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.
Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! -
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.
Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.
Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.
«І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню».
І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
« А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!»
III
І зпустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю і до бездни
Тихо промовляє:
«Ти poзкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!»
І узяв; іде водою,
Жменю істискає.
Но даремная робота:
Вода все змиває!
Поки вигулькнув із моря,
Змило все подою,
І явився він до бога
З голою рукою.
«Не хитрися,- господь каже,-
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!»
Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
Наверху з'явився.
І розгнівався бог сильний:
Небо задрожало,
Море вспінилось, забилось
І заклекотало.
І в минуті він іщезнув
В морі під водою.
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.
І говорить: «Ти розкрийся.
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!»
І щаслива йому була
Дальняя дорога,
У минуті він з землею
Вийшов перед бога.
ІV
І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає.
Щоб землі у бога вкрасти,
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати.
І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся,
Хвать землі у губу!
А бог ніби і не знає:
Решту досіває.
І розсіяв, як годиться,
І благословляє:
«Рости, рости, моя земле.
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!»
І земля рости начала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устеляла.
Да і тая, що у губі,
Свого бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.
І зачав він, нечестивий,
Хоркати, плювати,
I зачали і того скали
Й гори виростати.
І земля землею стала,
Тілько посвятити.
Но І нічка наступала:
Тра було спочити.
