Не могла вже їм нічим зашкодити Буркманка, бо стала з відьми звичайною собі бабусею. Такою вона і дожила свого віку.

Омелько Цьвик був тихим, спокійним личаківським різником. Цікаво, що й свині це чудово розуміли і не виявляли жодного страху чи паніки, а так само спокійно і тихо йшли до Омелька під ніж. А він уже їх різав, наче галушки – ні писку, ні зойку. Інші різники навіть ображалися, що господарі кличуть до себе більше Омелька, аніж їх, але ті пояснювали, що то не їхня примха, а – свиней. Виявляється, свині теж борються за право вибору і воліють Омелька.

Зате його жінку Оришку спокійною назвати тяжко. Та й чи можна бути спокійною, коли щовечора тільки те й робиш, що начиняєш ковбаси, вудиш шинки, печеш кишки, вариш сальцесони й драглі, а вранці несеш те все до славних личаківських шинків. Тільки ніч для спочинку й лишалася. Але в тому то й справа, що не кожної ночі Оришка могла поспати, бо мусила вирушати на гулянку, котра відбувалася на Лисій горі.

Ну, вже ви здогадалися, що Оришка Цьвикова була відьмою. Така вже її доля – відьомство вона перебрала від своєї мами, а та від своєї. Але от Омелько ні про що таке не здогадувався. Він взагалі важко розмірковував. Та й як могло бути інакше, коли в голові тобі весь день дзвенить свиняче рохкання, поросяче кувікання і пронизливий вереск точильного верстака.

Може б шило й не вилізло з мішка, якби Омелька не почала діймати ломота в кістках. Прокинеться, бува, серед ночі, а бабу, мов корова язиком злизала. Лише над ранок приходить і моститься спати.

– Де ти волочилася? – спитав якось чоловік.

– За хатою шинку вуджу, поки ти хропеш, – відказала ображено.

Але от якось улітку, коли роботи поменшало і в голові трохи прояснилося, Омелько надумав свою жінку вистежити. Дочекався такої ночі, коли та встала з ліжка і вийшла на кухню. Він і собі прокрався до дверей та почав підзирати.

Оришка поставила на підлозі горщика, пошептала над ним, обійшла його тричі довкола і враз у горщику заклекотіло та запарувало, наче б він стояв на вогні. Тут вона розпустила волосся, сіла на кочергу, пара її підхопила, закрутила і – фурр! – так у димар і гайнула.

Омелько вискочив з хати, задер голову та тільки і встиг побачити маленьку цятку.

Під ранок жінка повернулася геть уся розпатлана н задихана. Омелько відразу напосівся:

– А куди це ти, вража дочко, ходила?

– Та той! Шо та до мене прискіпався! Чи я ті мушу ся сповідати? Чи ти мені панотець?

– Я тобі чоловік! І мушу знати, де ти по ночах волочешся!

– А ковбаси вудила!

– Шоб ти святому Петрові так брехала, як мені брешеш! Та я тебе, кунду францувату, на кочерзі видів, як ти летіла!

Оришка враз заніміла, аж її подих перехопило. Таки її чоловік вислідив. Але навіть не думала виправдовуватися.

– Ну добре, то й шо? Я тобі ніц не кажу, шо ти до шинку ходиш з хлопами! А я си з бабами так само можу пошварготіти.

– Ага, то ти відьма!

– Ну, відьма, та й шо? Не я одна.

– Знаєш що, Оришко, як візьмеш мене з собою хоча б раз, то не буду тебе сварив.

– Чи ти бзіка дістав? І не думай, і не гадай, аби я тебе на Лису гору взяла! Ще там від роду-віку ні одна хрещена нога не ступала.

Але Омелько як учепився, то доти жінку гриз, поки врешті не згодилася з собою взяти.

Наступної ночі, коли відьми мали зібратися на Лисій горі, Оришка вбрала Омелька в жіночі лахи, посадила його позад себе на кочергу й полетіли.

Сердезі аж дух забило, так вони високо злетіли. Вітер свистав у вухах, а в очах стрибали зірки. Аж ось кочерга описала коло і опустились вони на Лисій горі. А там уже сиділо з півсотні чарівниць і раду радили, як їм цю ніч погуляти.

– Здорово була, сестрице! – привітали вони Оришку. – А кого це ти з собою привела?

– Та це моя кумася зі Самбора прителіпалася. Ну, то що ви тут нарадили?

– Думаєм на вино до пана Корнякта завітати.

Омелько аж слину заковтнув, коли почув про славну винярню пана Корнякта на площі Ринок. Чув про вина, якими там пани гостилися, але ніколи не пробував. Чого там лише в бочках не було: і славна мальвазія з Греції, і мушкатель з Македонії, і алікант з Іспанії, і лятика з Сіцілії, і розебір, настояний на рожах, і міртинок – на мірті…

Оришка мусила аж ущипнути чоловіка, бо так він загорівся.

А відьми повсідалися на мітли, коцюби, кочерги, а котра й на ослінчик і фурр! на площу Ринок. Омелько ухопив Оришку за пояс і весь тремтів од нетерплячки. Аж аг, стрімкі дахи з'явилися, всі чарівниці з розгону почали пірнати до широкого димаря Корняктової камениці. Не встиг Омелько отямитися, як опинився в просторому льосі, де уздовж стін одна на одній височіли бочки вина. Кожна мала дучку, а в дучці чопик. Відьми розбрелися з кухлями, вибираючи собі вино до смаку. Досить було тільки чопик відіткнути і запахущий трунок солодко дзюркотів і пінився. Оце був рай для Омелька!

– Дивись мені, не впийся, – штурхнула його Оришка, коли він цмулив другий кухоль.

– Оришко, я ще попробую мушкательку і досить з мене, – муркотів Омелько, стогнучи від задоволення.

Тим часом чарівниці не були аж такими великими пияками і, ликнувши собі трохи, почали збиратися в дорогу. Одна за одною випурхували в димар, і Омелько зрозумів, що не вдасться йому сьогодні спробувати решту вин. А хто зна, чи ще коли така нагода буде. Тому, коли Оришка звеліла йому сідати позад себе на кочергу, він вдав ніби сів, а щойно почали злітати, зіскочив.

Отак от і зостався сам у льосі та почав ласувати з кожної бочки потроху. А що було тих бочок без ліку, то й напричащався він без міри й знесилений упав собі на долівці й щасливо захропів.

Уранці пан Костянтин Корнякт гостинно відчинив двері винярні. Понад самими дверима вітер гойдав пишним султаном з павиних пер. Кожен знав, що тут можна почастувати славетними винами теплих країв. На столах уже стояли склянки і цинові тарілочки, наповнені сушеними абрикосами, фініками, інжиром та медівниками.

Та коли слуги спустилися в підвал, то почули дзюркіт вина, котре струмочком витікало з відкоркованої бочки, а поруч голосно хропів якийсь чолов'яга. Бідного Омелька виволокли на двір, облили холодною водою і аж тепер тільки він збагнув увесь жах свого становища. Адже Омелько перебраний був за жінку і всім відразу стало ясно, з ким справу мають, бо ж ні один злодій не міг до випарні потрапити, не пошкодивши замків чи ґрат.