– Дивіться, ваша милість, – сказав хтось із челяді до пана Корнякта, – в неї на спідниці сліди сажі. Відразу видно, як у льох потрапила – через димар!

– Ах ти ж клята відьмо! Чортице! – загули обурені люди. Омелько з похмілля щось невиразне мимрив, але ніхто його не слухав.

Пан Корнякт велів його відвести до в'язниці, що містилася в Ратуші. Сіли панове радники й лавники, поміркували і вирішили допитати відьму.

Коли став перед їхні очі Омелько, то почав клястися та божитися, що він ніяка не відьма, а Омелько Цьвик з Личакова, і в магістраті мусили куштувати сальцесони його жінки.

– Зачекайте, – спитий його розмову радники. – Нас не цікавлять сальцесони, а те, як ви опинилися в льосі пана Корнякта. І чому на вас жіноча одіж.

– То видите, ясні пануньці, я перебрався в жіночу одіж, аби вислідити, куди відьми літають.

Омелько ані словом не промовився про свою жінку і переповів усю історію так, ніби сам прокрався на Лису гору й прикинувся відьмою.

Але радники були люди мудрі і просто не могли в таке повірити, щоби християнин сам потрапив на Лису гору. Отже, це ніхто інший, як відьмак і чаклун. А на таких типів є цілком ясний припис – палити на вогні. Так вони Омелькові і пояснили.

– Але, ясні пануньці! Та йой! Та шо ви таке пашталакаєте! Та я є щирий християнин! Ше-м нігде перед Великоднем кавалка м'яса не з'їв! Правда, шо до Лисого Манька ходжу частіше, як до Петра і Павла, але як лягаю спати, то ся хрещу.

– Ну, то перехрестіться ще перед смертю, бо нині вас спалять, – відказали йому радники.

Пополудні Омелька вивели на площу і він побачив стовп, обкладений хмизом та сіном. Людей зібралося стільки, що й на дахах сиділи, і на деревах висіли.

Омелька прив'язали до стовпа і перед усіма людьми зачитали присуд. Кат кивнув своїм підмайстрам, і ті з запаленими смолоскипами почали наближатися до багаття.

Тим часом Оришка теж не дрімала. Прилетівши додому, вона хутко зметикувала, що чоловік її у винарні лишився. Що було робити?

Оришка подалася на Ринок і дізналася всі останні новини. Часу лишалося мало, а чоловіка треба рятувати. І тоді вона, вернувшись додому, знайшла на стриху стару чаклунську книгу, з якої чарувала ще її бабця, здмухнула з неї цілу куряву пороху і почала шукати вихід.

Чорна книга відьом для таких випадків була якраз неоціненним скарбом. Але більшість порад, які вона давала, потребували часу. Зоставалося одне: викликати дідька. Оришка хутенько прочитала заклинання і за кілька хвилин у комині посипалася сажа. Піч затрусилася, і на підлогу вискочив панок у картатому костюмі.

– Як ся маєш, голубонько? – поліз він цілуватися до Оришки, але та замахала руками.

– Куди до мене в сажі! Не для того я тебе покликала. Мусиш мого чоловіка рятувати.

– Чоловіка? Тьху! Нехай йому янголи тішаться. Нащо він тобі?

– І о вже моя справа. А ти давай мені хутко на Ринок метнися й врятуй Омелька.

– Чекай, то це його мають спалити?

– А кого ж? Та не тягни часу! Я зараз накличу зливу і густий туман, а ти його вхопи на плечі. сюди неси. Чи тебе вчити, як малого?

– Не любиш ти мене. Оришко! – зітхнув чорт. – Чоловіка любиш. Але для тебе я хоч на край світу полечу.

З тими словами чорт фуркнув у комин. І якраз вчасно, бо коли прилетів на Ринок, то побачив, що багаття вже запалили, й воно поволі починає підбиратися до переляканого Омелька. Та у цю мить зненацька небо розкололося з жахливим тріскотом і на місто впали неймовірні потоки води. Злива загасила вогонь і водночас Ринок заволокла густа імла. Чогось подібного не пам'ятали найстаріші мешканці Львова.

Злива й імла як раптово з'явилися, так само раптово й зникли. І коли люди глянули на місце страти, то побачили голий стовп. Тепер уже ніхто не мав сумніву, що то був відьмак.

– Шкода! Треба було освяченими ланцюгами до стовпа прикувати, – зітхав пан Корнякт.

Отака то пригода трапилася з Омельком Цьвиком, і будьте певні, що більше ніколи вже йому не спадало на думку веселитися з відьмами. Ну їх к бісу.

Коли засновувався Львів, замок стояв спочатку на Княжій горі. Але там стояли такі вітри, що король Лев перебув у тім замку лише одну зиму і змушений був збудувати Низький замок на горбі, що понад церквою св. Миколая, де тепер Замкова вулиця.

Коли під час нападу ляхів на Львів у 1340 році замок на Княжій горі погорів, його вже не відбудовували. Довгі часи гора стояла пуста, без лісу, і почали називати її Лисою.

Лиса гора стала улюбленим місцем забав відьом, чарівниць і чортів, які мешкали в околицях Львова.

Відьми, злетівши опівночі на гору, сідали в коло і, хльоскаючи лозами, гукали:

– Ой біла крейда, чорна труна! Стань перед нами, пане Сатана!

Після третього разу з неба падала зоря, вдарялася в землю і перед відьмами з'являвся Сатана. Він вишкірював білі кінські зуби й гукав:

– Хуга, злива, мряка, хляпа! Принесіть ми чорного цапа!

Тоді йому кидали під нога зв'язаного чорного цапа і Сатана, розшарпавши його, миттю з'їдав. І знову гукав:

– Хто вночі не спить, блукає, Сатана його чекає!

І відьми розлітались по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями, приносили чортові, а той шпурляв нещасних у різні сторони – в нетрі, болота й мочари. Сатана командував:

– Не жалійтеся на втому. Принесіть ключі від дому!

І відьми знову літали над містом, шукаючи, хто забув ключа у дверях. Вони ключі викрадали і приносили своєму панові. А в тому будинку, де вкрадено було ключа, вже ніколи спокою не було. Відьми діставали владу над господарями і змушували їх гризтися між собою, товктися і жити в постійних чварах.

Тому, коли в якійсь родині не було ладу, то казали, що видно, з їхньої хати ключа відьми вкрали.

На Личакові у затишному будиночку, оточенім кущами й квітами, мешкала чарівниця з донькою. Хоч вони обидві вміли чарувати, але хлопа в хаті все одно бракувало. От і найняли парубка.

Донька у чарівниці була страшна, як війна татарська, але заміж їй кортіло. Вже б віддалася і за цигана, та ніхто не брав. Наймит до неї і приглядуватися не став, а вона за наймитом так і шпирала очима. Мати з донькою поміркували собі, що можна чарами хлопця задурити, та так, що ввижатися йому буде ангельська панна.