ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
«Було тут кілька темниць», — сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат чи винарень —
«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —
«Татарня», де очі вмирали найперше,
і світло ховалось під пахви,
в роти без’язикі!
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
меморіал. І не річку загнано в труби.
Хоч кожен з нас міг би сказати:
«Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть.
Повні трамваї дівчат».

(Річка)

Зійшовши до річки, ми воду
торкнули руками.
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців.
Сто млинів було там, сто млинових
коліс і зелені застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття —
усе було річка.
Теплі схови в піску
залишалися наші й не наші,
хололи до ранку.
Скільки нас не збулось,
переходячи міст понад Полтвою,
скільки
перейшло через міст і назавше
пропало в гущавині правого берега?

(Цвяхарня)

Хтось казав: «Ми не ті.
Ми присутні в тунелях і вікнах,
але нам не дійти до старої цвяхарні
за рогом».
Зостається сідати на сходах,
співати.
Може, так подолаємо стіни, припнемо
голоси до камінних цурпалків
і витремо очі?
Може, так і почують нас ті,
що чекають за рогом?
Зостається шукати себе,
і останній сірник, що в найдальшій
кишені,
колючий, як цвях.

(Пиво)

Ми терпляче прожили годину
липневої спеки.
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
лишились позаду.
Золота незасвічена Роза[1]. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.
Пиво, рятуй нас! Купання
для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!
Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.

(Дух)

Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун[2], я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.
Ані разу не вигнав мене Макольондра[3],
я завше мав гроші і розум.
Покажи своє місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.
Я хочу дзвонити
з оцих телефонних кабін.
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути,
як вона скаже:
«Дозволь мені кружляти над тобою».

(Забуття)

Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але
брам немає, сторожа зітерлась
на порох. Сім вітрів розкошують
на площах і в залах.
Навсібіч передмістя відкрито, сторожа
виростає зелена й пругка.
«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить.

(Ребро)

Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку.
Ані слова про інші витвори.
Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього —
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
ґінкго.

(Замок)

Прогулянка кіньми — велика приємність.
Та нам зостаються лиш кухні
в задвірках сецесій —
просторі прокурені гнізда,
де гори немитого посуду й чаші
з піщаними квітами, де
у кранах сухих ледь пульсує
волога зелених боліт.
Посіймо попіл на стіл
і пролиймо невипиті краплі.
Брате, намацай отам на стіні вимикач —
я не бачу тебе,
бо до ранку ще триста хвилин.
А панство і челядь поснули,
і коні поснули,
і нам не ввійти в ці кімнати.
Вони не покличуть.
вернуться

1

З о л о т а   Р о з а   — найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну.

вернуться

2

Й о с и ф а   К у н   — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка німецькомовної збірки «Прегарні околиці Львова».

вернуться

3

М а к о л ь о н д р а   — леґендарний власник корчми на Замарстинівському передмісті Львова.