З того часу він зовсім змінив спосіб життя. Свою повітряну кулю закинув у куток, де її незабаром заснувало павутиння; бутель для вироблення газів віддав сторожеві на воду, а до книжок навіть не заглядав. Так вони й лежали, ті скарбниці людської мудрості, — одні на полиці, другі на столі, одні закриті, другі розкриті, а він…

Траплялося, що по кілька днів не бував удома, навіть не приходив ночувати; то іноді з’являвся ввечері і, не роздягаючись, лягав на непостелене ліжко. Інколи замість нього приходило кілька душ якихось не знайомих мені людей, що спали на канапі, 'на Стаховому ліжку й на моєму власному, і не тільки не дякували за нічліг, а навіть і te казали, де вони працюють і як їх звати. Часом Стах приходив один, кілька днів сидів у кімнаті без діла й нікуди не виходив, нервував і все прислухався, немов коханець, який прийшов на побачення з чужою жінкою і боїться, коли б замість неї не з’явився її чоловік.

Не думаю, щоб цією жінкою була Малгожата Мінцельова, бо вона ментрежилась, наче її гедзь укусив. З ранку вона облітала зо три костьоли, немов вирішила атакувати милосердного бога з кількох боків. Після обіду у неї відбувались якісь засідання дам, котрі, дожидаючи важливих подій, залишали чоловіків і дітей напризволяще, а самі займалися плітками. А надвечір до неї сходились мужчини, але ці без зайвих балачок відсилали її в кухню.

Отже, не дивно, що при такому розгардіяші в домі у мене також почало каламутитись у голові. Мені здавалося, що в Варшаві стало якось тісно, а всі люди немов потуманіли. Щогодини ми чекали якоїсь несподіваної переміни, проте настрій у всіх був піднесений, а в головах повно було планів.

Тим часом Ян Мінцель, щоб утекти від жінчиного гдирання, з самого ранку йшов на пиво й повертався аж увечері. Він навіть згадав прислів’я: «Раз козі смерть!», яке повторював до кінця свого життя.

Нарешті одного дня Стах Вокульський десь зовсім зник. Аж через два роки я одержав від нього з Іркутськії листа, в якому він просив, щоб я прислав його книжки.

Восени 1870 року (я якраз повернувся від Яся Мінцеля, що лежав уже хворий в ліжку) сиджу я в своїй кім наті після вечірнього чаю, коли хтось стукає в двері.

— Herein![89]— кажу.

Рипнули двері… Дивлюсь, стоїть на порозі якась бородата потвора в тюленячому пальті шерстю наверх.

— Ну, — кажу я, — хай мене чорти візьмуть, коли ти не Вокульський!

— Він самий, — відповідає добродій в тюленячій шкурі.

— Во ім’я отця й сина!.. — кажу. — Ти, мабуть, жартуєш? Бо відкіля б ти тут узявся?.. Може, це тільки твоя душа?..

— Та ні, я живий, — каже він, — мені навіть їсти хочеться.

Сказавши це, він скинув шапку, роздягнувся й сів коло свічки. Їй-богу, Вокульський! Борода, як у розбійника, морда, як у Лонгина, котрий проколов нашому господу Ісусу Христу бока, але ж це таки був Вокульський…

— Ти зовсім повернувся, — питаю його, — чи на деякий час?

— Зовсім.

— Як же там, у тих краях?

— Байдуже.

— Еге! А люди? — питаю.

— Байдуже.

— Еге! А з чого ж ти жив?

— З приватних уроків, — каже. — Ще й з собою привіз карбованців з шістсот.

— Еге! Еге! А що ти думаєш робити?

— Ну, до Гопфера, звичайно, не повернусь, — відповів він, ударивши кулаком по столі. — Ти, мабуть, не знаєш, що я став ученим, маю навіть кілька подяк від петербурзьких наукових товариств. «Продавець Гопферового магазину став ученим!.. Стах Вокульський має подяки від петербурзьких наукових товариств… Оце так штука!» — подумав я.

Що там довго розказувати! Оселився хлопець десь на Старому Місті й півроку жив на свої гроші, купував на них багато книжок, але мало їжі. Проживши гроші, почав шукати роботи, і тоді сталася дивна річ: купці не давали йому роботи, бо був ученим, а вчені не давали ходу, бо він колись був продавцем. Отож він, як Твардовський[90] завис між небом і землею. І коли б я йому вряди-годи не допомагав, він, можливо, розбив би собі голову десь на Новому З’їзді.

Страх, яке тяжке було його життя! Він змарнів, спохмурнів, здичавів. Але не скаржився. Тільки раз, коли йому сказали, що для таких, як він, тут нема місця, прошепотів:

— Ошукали мене…

В цей час помер Ясь Мінцель. Вдова поховала його по-християнському, тиждень не виходила з дому, а потім покликала мене на пораду.

Я гадав, що ми говоритимемо про торговельні справи, тим більше, що на столі стояла пляшка доброго угорського вина. Але пані Малгожата навіть не спитала про магазин. Побачивши мене, вона заплакала, немов я пригадав їй тиждень тому похованого небіжчика, і, наливши мені величенький келех вина, жалібним голосом заговорила:

— Коли упокоївся мій ангел, я думала, що тільки я така нещасна..;

— Це хто ангел? — перебив я її. — Чи не Ясь Мінцель?.. Пробачте, добродійко, бо я був щирим другом покійного і не можу називати ангелом чоловіка, який навіть по смерті важив фунтів з двісті.

— А за життя він важив триста… чуєте? — озвалася невтішна вдова. Потім знову прикрила обличчя хустинкою і говорила далі: — Пане Жецький, ви ніколи не навчитесь бути тактовним… Ах, яке нещастя! Правда, мій покійний чоловік ніколи не був ангелом, а надто останнім часом, проте для мене це все-таки страшна втрата…

Жахлива, неповоротна!..

— Ну, скажімо, останні півроку…

— Та що там півроку!.. — вигукнула вона. — Мій нещасний Ясь уже три роки хворів, а років з вісім як… Ах, пане Жецький! Скільки нещасть у сімейному житті постає від того жахливого пива… Років з вісім я жила мовби й незаміжня. Але яка це була людина, пане Жецький!..

Аж тепер я відчуваю весь тягар мого нещастя.

— Буває й більше, — наважився я сказати.

— Авжеж, буває! — схлипнула бідна вдова. — Правду ви кажете. Взяти хоч би того Вокульського, який нібито повернувся… Чи то правда, що він і досі не знайшов ніякої роботи?

— Ніякісінької.

— Де ж він харчується? Де живе?

— Де харчується?.. Не знаю, чи він взагалі що-небудь їсть. А де живе?.. Ніде.

— Який жах! — заплакала пані Малгожата. — Мені здається, — додала вона, трохи помовчавши, — що я виконаю останню волю мого коханого — небіжчика, коли попрошу вас, щоб ви…

— Я вас слухаю.

— Щоб ви пустили його до себе, а я присилатиму вам по два сніданки, по два обіди…

— Вокульський на це не погодиться, — зауважив я.

Пані Малгожата знов гірко заплакала. Мабуть, з горя за покійним чоловіком вона так розпасіювалась, що разів зо три назвала мене розтелепою, незнайладом, потворою…

Нарешті сказала мені, що я можу забиратися геть, що вона, сама собі дасть ради з магазином. Потім перепросила мене й закляла всім для мене святим, щоб я не ображався на її слова, сказані з розпачу та з горя.

З того дня я рідко коли бачив свою хазяйку. А через півроку Стах сказав мені… що одружується з Малгожатою Мінцель.

Я подивився на нього… Він махнув рукою.

— Знаю, — сказав він, — що я свиня. Але… все ж таки не така, як ті, котрі користуються тут у вас пошаною.

Після гучного весілля, на яке (не знаю навіть відкіля) насходилось безліч приятелів Вокульського (а вже їли, чортяки!., а пили за здоров’я молодих цілими квартами!..).

Стах пішов жити нагору до своєї жінки. Скільки я пам’ятаю, весь скарб його складали чотири паки книжок та наукових приладів, а меблі — хіба тільки цибух та коробка з-під капелюха.

Продавці сміялися (звичайно, по кутках) з нового хазяїна, а мені було прикро, що Стах так легко розпрощався з своїм героїчним минулим та своїми злиднями. Дивна річ — людська натура: чим менше нахилу маємо ми до мучеництва, тим напрасливіше жадаємо його від інших.

— Бачите, який наш Брут![91] — говорили між собою його знайомі. — Продався старій бабі!.. Вчився, будоражив суспільство, і от — на тобі!..

Серед найсуворіших суддів було два претенденти на руку пані Малгожати, яким вона піднесла гарбуза.