— Ну, я-то, не загину!.. — пробурмотів він із злістю.

І вперше у нього виразно постав план — не повертатись на батьківщину. «Продам магазин, — думав він, — звільню з обігу свій капітал і оселюся в Парижі. Не заважатиму тим, хто мене не хоче… Ходитиму тут по музеях, може, візьмуся до якоїсь цікавої науки, і життя моє пройде коли не в щасті, то принаймні без страждання…»

Повернутись на батьківщину могла змусити його тільки одна подія, тільки одна людина… Але та подія не наставала, натомість траплялись інші, які все більше віддаляли його від Варшави і все дужче приковували до Парижа.

Одного дня, як звичайно, Вокульський приймав у салоні відвідувачів. Він уже випровадив одного добродія, котрий пропонував битися за нього на дуелях, другого, черевомовця, який прагнув використати цю свою здатність в дипломатії, і третього, який обіцяв показати йому, де наполеонівський штаб закопав скарби поблизу Березіни, коли увійшов лакей у блакитному фраку і доповів:

— Професор Гейст.

— Гейст? — повторив Вокульський з якимось особливим почуттям. Йому спало на думку, що щось подібне діється з залізом, коли до нього наближається магніт. — Проси!

За хвилину в салон увійшов маленький, миршавий чоловічок з жовтим, як віск, обличчям, але без жодної сивої волосини. «Скільки йому може бути років?» — подумав Вокульський.

Тим часом гість пильно придивлявся до нього. Так вони просиділи хвилин зо дві, взаємно оцінюючи один одного.

Вокульський хотів визначити, скільки гостеві років, а той, здавалося, вивчав його.

— Що, добродію, накажете? — спитав нарешті Вокульський.

Гість ворухнувся на стільці.

— Що там я можу наказувати! — відповів він, знизавши плечима. — Я прийшов жебрати, а не наказувати.

— Чим же я можу вам служити? — спитав Вокульський гостя, обличчя якого здалося йому дуже симпатичним.

Гейст провій долонею по голові.

— Я прийшов сюди в одній справі, а говоритиму про щось інше. Хотів би вам продати нову вибухову речовину…

— Я її не куплю, — перебив його Вокульський.

— Ні? — спитав Гейст. — А мені казали, що ви, панове, шукаєте щось подібне для флоту. Ну, то байдуже… А от для вас особисто у мене є щось інше…

— Для мене? — спитав Вокульський, здивований не так словами Гейста, як його поглядом.

— Ви позавчора літали на прив’язній повітряній кулі? — спитав гість.

— Літав.

— Ви багата людина і розумієтесь на природничих науках.

— Так, — відповів Вокульський.

— І була мить, коли ви хотіли скочити вниз? — спитав Гейст.

Вокульський аж подався назад із стільцем.

— Не дивуйтеся, — мовив гість. — В своєму житті я бачив близько тисячі природознавців, а в моїй лабораторії працювало аж чотири самогубці, так що я добре знаю обидві категорії цих людей… Надто часто ви поглядали на барометр, аби я не вгадав, що ви природознавець, ну, а людину, яка думає про самогубство, впізнає навіть інститутка.

— Чим можу служити? — спитав іще раз Вокульський, витираючи з обличчя піт.

— Я говоритиму стисло. Ви знаєте, що таке органічна хімія?

— Це хімія вуглецевих сполук…

— А що ви думаєте про хімію водневих сполук?

— Думаю, що її нема.

— Навпаки, вона є! — заперечив Гейст. — Тільки замість різноманітних ефірів, жирів та ароматичних тіл вона дає нові сполуки… Нові сполуки, мсьє Сюзен, з дуже цікавими властивостями…

— А яке мені до всього цього діло? — глухо відповів Вокульський. — Я купець.

— Ви не купець, а людина в останній стадії розпачу, — сказав Гейст. — Купці не думають про те, щоб скочити з повітряної кулі. Я тільки-по побачив вас, одразу подумав: «Ось кого мені треба!» Але ви зникли з моїх очей.

А сьогодні випадок звів нас вдруге. Мсьє Сюзен, якщо ви багаті, ми повинні поговорити про водневі сполуки…

— Насамперед я не Сюзен…

— Це мені байдуже, бо я потребую тільки багатої людини в останній стадії розпачу, — сказав Гейст.

Вокульський дивився на Гейста майже злякано; в голові його одне по одному поставали питання: пройдисвіт чи таємний агент, божевільний чи, може, справді якийсь дух?[110] Хто його знає, чи сатана не легенда і чи не з’являється він в певні хвилини людям? Проте факт залишається фактом, що цей старик непевного віку розгадав найпотаємніші наміри Вокульського, який у той час марив про самогубство, але ще так несміливо, що й сам собі не міг признатися в цьому.

Гість не зводив з нього очей і лагідно та іронічно посміхався, а коли Вокульський розкрив рота, аби про щось запитати, він перебив його:

— Не турбуйтесь, добродію… Я з стількома вже людьми говорив про їхню вдачу та про мої винаходи, що наперед відповім на ваше запитання. Я — професор Гейст, старий божевільний, як кажуть в усіх кафе поблизу університету та політехнічного інституту… Колись мене називали великим хіміком, поки… поки я, не переступив межі поглядів, загальноприйнятих в сучасній хімії. Я писав наукові праці, робив відкриття — під своїм ім’ям або під ім’ям своїх співробітників, які, власне, сумлінно ділилися зі мною своїми доходами. Але відтоді, коли я відкрив явища, неймовірні порівняно з тими, про які повідомляється в щорічниках академії, мене називають не тільки божевільним, а навіть єретиком і зрадником.

— Тут, у Парижі? — прошепотів Вокульський.

— Авжеж! — засміявся Гейст. — Тут, у Парижі. Де-небудь в Альтдорфі або в Нейштадті відступником і зрадником вважається той, хто не вірить в пасторів, Бісмарка, десять заповідей і прусську конституцію. А тут з Бісмарка й конституції можна глузувати, зате під загрозою відлучення треба вірити в таблицю множення, теорію хвилевого руху, в сталість питомої ваги і таке інше. Назвіть мені хоч одне місто, де б люди не стискали собі мозку якими-небудь догмами, — і я зроблю його столицею світу й батьківщиною майбутнього людства.

Вокульський трохи заспокоївся; він певний був, що має діло з маніяком.

А Гейст дивився на нього і все посміхався.

— Я кінчаю, мсьє Сюзен, — казав він далі. — Я зробив великі відкриття в хімії, створив нову науку, винайшов не відомі досі промислові матеріали, про які навіть мріяти не сміли до мене. Але… мені бракує ще кілька надзвичайно важливих даних, а грошей у мене вже нема. На мої дослідження я чотири рази витратив усе своє майно, використав кільканадцять чоловік… А тепер мені потрібне нове майно і нові люди.

— Відкіля ж у вас до мене таке довір’я? — вже спокійно спитав Вокульський.

— Дуже просто, — відповів Гейст. — Про самогубство думає божевільний, негідник або людина, якій тісно на світі.

— А відкіля вам відомо, що я не мерзотник?

— А відкіля вам відомо, що кінь — не корова? — відповів Гейст. — Під час моїх вимушених канікул, які, на жаль, тривають по кілька років, я займаюсь зоологією і спеціально вивчаю гатунки людини. В одній цій дворукій породі я відкрив десятки видів тварин: від устриці і глиста до сови й тигра. Скажу більше, відкрив покручів цих типів: крилатих тигрів, змій з собачими головами, соколів у черепашачих панцерах, до чого, правда, вже сягнула фантазія геніальних поетів. І в усьому цьому стовпищі тварюк і потвор я лише зрідка знаходжу справжню людину, істоту з розумом, серцем і енергією.

Ви, пане Сюзен, безперечно, маєте людські властивості, через те я так одверто з вами й говорю; ви — один такий на десять, а може, й на сто тисяч…

Вокульський скривився; Гейст розсердився:

— Що? Може, ви гадаєте, що я підлабузнююсь до вас, щоб вициганити кілька франків?.. Завтра я знову прийду до вас, і ви впевнитесь, які несправедливі й дурні ваші підозріння…

Він підхопився з стільця, але Вокульський затримав його.

— Не ссрдьтеся, професоре, — сказав він, — я не хотів вас образити. Але мені майже щодня доводиться приймати тут всіляких світоплутів…