— Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..

Вокульський все сміявся.

— Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам — за успіх моїх намірів.

Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:

— За успіх великих намірів…

— Великих для мене, але насправді дуже скромних.

— Хай буде й так, — сказав Ігнац. — Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного — гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…

— Так, коли настане час, будеш моїм сватом.

— Я вже був, і нещасливо…

— З удовою, сім років тому?

— П’ятнадцять.[16]

— Знову своєї, — засміявся Вокульський. — Ти завжди однаковий.

— І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер — мовчу…

Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.

— Ходімо в магазин, — сказав Ігнац. — Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.

Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.

— Ого, які товари! — вигукнув Вокульський. — І, здається, всі нові?

— Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…

— Потім… Дай мені книгу.

— Прибутків?

— Ні, боржників.

Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.

— Сто сорок карбованців, — прочитав він. — Ну, це небагато…

— Хто ж то? — запитав Ігнац. — А… Ленцький…

— Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, — бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. — Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…

— Зовсім ні, — озвався пан Ігнац, — гаманець прекрасний, я сам вибирав.

— З яких це? — байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.

— З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?

— Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…

— Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? — відповів Ігнац. — Подивилась оцього…

— Оцього?..

— А хотіла взяти отого…

— Отого? — шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.

— Але я порадив їй іншого, схожого на отой…

— А знаєш, це таки гарненька річ.

— Той, що я вибрав, був іще кращий.

— Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…

— Зажди, я знайду тобі кращого, — вигукнув Жецький.

— Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.

— Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…

— Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.

Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!

— Дуже добра звичка, — радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. — Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.

— Ну, що ж, повернемось до тебе? — сказав Вокульський.

— Не оглядатимеш магазину? — спитав Ігнац. — Ах, що це мене обхо…

— Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. — здивувався Ігнац.

— Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.

— Слушно, — сказав Жецький. — Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.

Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.

Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг — старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.

Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.

Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.

На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.

Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний. Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: «Оце одразу видно, що з панів пан».

І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.

Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події[17], а решту — подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.

Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з’являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.

Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, — як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.

Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.

Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.

Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі — купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.

Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав’язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з’ясується ситуація.