— Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…

— Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п’єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… «Гей! — кричиш. — Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…» пане Жецький, — прошепотів, нахиляючись, управитель.

— Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? — перебив я його.

— Йшли ми з кірасирами, — оповідав далі управитель. — Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів — сто сонць…

— Важка то кіннота, — зауважив я. — Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…

— Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше — з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.

— Розумію, — сказав я. — Коли супротивник недалеко…

— Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей — ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах — жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.

Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: «Eviva Italia[94]», впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!

Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.

— Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, — вигукнув я, — коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!

— А я доплачую сто вісімдесят карбованців, — схлипував управитель.

Ми обидва втерли очі.

— Пане управителю, — сказав я, — Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?

— Ходімо, — відповів управитель, підхоплюючись з крісла, — ходімо, я покажу вам найцікавіших.

Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.

— Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!

— Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? — відповів хлопчина.

— Пробачте йому, — попросив я управителя.

— Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.

Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула б з ніг у черевики, а потім по сходах аж до воріт, якби в цю мить не озвався зсередини голос:

— Прошу!

Ми увійшли.

В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.

Далі я мало не зомлів: коло шахівниці лежали два людські черепи: в одному був насипаний тютюн, в другому — цукор.

— Чого треба? — спитав чорноволосий юнак, не встаючи з постелі.

— Це пан Жецький, уповноважений хазяїна будинку, — пояснив управитель, показуючи на мене.

Юнак сперся на лікоть і, пильно подивившись на мене, сказав:

— Хазяїна?.. В цю хвилину я тут хазяїн і зовсім ие пам’ятаю, щоб призначав цього пана уповноваженим…

Відповідь була така несподівано проста, що ми з Вірським остовпіли. Тим часом юнак ліниво підвівся з ліжка і без зайвого поспіху став застібати штани й жилетку.

І хоч він робив це дуже старанно, але я певен, що принаймні половина гудзиків на його вбранні залишилась незастебнута.

— Aaaa! — позіхнув чорноволосий юнак. — Сідайте, панове, — промовив він і зробив рукою такий жест, що я не зрозумів, де він пропонує нам сідати, в чемодані чи на підлозі. — Душно, пане Вірський, правда ж?.. Aaaa! — До речі, сусід з квартири навпроти скаржиться на вас, панове… — з усмішкою повідомив управитель. © http://kompas.co.ua

— За що ж це?

— За те, що ви ходите… голі по кімнаті…

Юнак обурився.

— Здурів старий, чи що?.. Може, він хотів би, щоб ми в таку спеку одягалися в шуби?! Нахабство, слово честі…

— Але ж, панове, ви повинні взяти до уваги, що у нього доросла дочка. — пояснював управитель.

— А мені яке діло?.. Я ж їй не батько! Старий йолоп, слово честі. А до того ж він бреше, бо голі ми не ходимо.

— Я сам бачив… — озвався управитель.

— Слово честі, брехня! — закричав юнак, червоніючи від гніву. — Правда, Малеський ходить без сорочки, але п кальсонах, а Паткевич без Кальсон, зате в сорочці. Отже, панна Леокадія бачить повний комплект.

— Так, бачить, і через те мусить запинати всі вікна, — зауважив управитель.

— То старий запинає, а не вона, — пояснив студент, махаючи рукою. — А вона виглядає в шпари поміж фіранкою і вікном. А втім, пробачте: якщо панні Леокадії можна верещати на весь двір, то чому ІІашкевич і Малеський не мають права ходити по своїй кімнаті, як їм подобається?

Кажучи це, студент ходив широкими кроками по кімнаті. Як тільки він повертався до нас спиною, управитель підморгував мені і розводив руками: мовляв, нічого не вдієш. Нарешті він сказав:

— Панове винні нам за чотири місяці…

— О, ви знову своєї! — вигукнув юнак, засовуючи руки в кишені. — Скільки разів я ще маю вам повторювати, щоб ви про ці дурниці говорили не зі мною, а з Пашкевичем або Малеським? Адже це так легко запам’ятати: Малеський платить за паристі місяці: лютий, квітень, червень, а Паткевич за непаристі: березень, травень, липень…

— Але ж ніхто з вас ніколи не платить! — розсердившись, вигукнув управитель.

— А хто ж винен, що ви не приходите вчасно? — крикнув студент, вимахуючи руками. — Вам сто разів говорилось, що Малеський платить в паристі місяці, а Паткевич в непаристі…

— А ви, шановний, в які місяці платите?

— А я, вельмишановний, ні в які не плачу, — горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, — бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..

Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.

Мені нарешті урвався терпець.

— Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, — сказав я, — що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…

— Хто це дає мені квартиру? — скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. — Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п’ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги — три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, — роздратовано кричав він, — нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…