— Я збожеволів! — буркнув Вокульський, прямуючи до місць на трибуні. Він вирішив, що коли не знайде там панни Ізабелли, то одразу повернеться додому.
Його пойняв сум. Жінки здавались йому бридкими, їхні барвисті убори безглуздими, їх кокетування гидким. Чоловіки були дурні, юрба — вульгарна, музика — вересклива.
Виходячи на трибуну рипучими сходами, він з огидою дивився на її старі стіни, поплямовані дощовими патьоками.
Знайомі кланялись йому, жінки усміхались до нього, то тут, то там перешіптувались: «Дивись!.. Дивись!..» Та Вокульський нічого не помічав. Ставши на верхній лаві трибуни, він у бінокль поверх строкатої юрби розглядав дорогу аж до застави, але бачив тільки клуби жовтої куряви. «Що тут цілий рік робиться, на цій галереї?» — подумав він. І йому привиділось, що на спорохнявілих лавах щоночі збираються всі померлі банкрути, покаянні кокотки, всілякого гатунку нероби й марнотрати, вигнані навіть з пекла, і при смутному світлі зірок дивляться на змагання кістяків коней, які згинули на цій доріжці. Йому здавалося, що навіть зараз він бачить перед собою зотлілі убори й чує носом дух мертвеччини.
Збудив його від забуття гомін юрби, дзвінок і оплески…
Це закінчився перший заїзд. Раптом він глянув на доріжку й побачив екіпаж графині, що в’їжджав за ограду.
В екіпажі сиділи графиня з старою Заславською, а спереду пан Ленцький з дочкою. Вокульський сам не пам’ятав, як збіг з трибуни і пройшов на коло. Він когось штовхнув, хтось питав, чи є у нього квиток… Він прямував уперед і незабаром опинився коло самого екіпажа. Лакей графині уклонився йому з передка, а пан Ленцький гукнув:
— А от і пан Вокульський!..
Вокульський привітався з дамами, причому Заславська значливо потиснула йому руку, а пан Ленцький спитав:
— Ви справді, пане Станіславе, купили коня у барона Кшешовського?
— Так.
— Ну, знаєте, це ви його добре підчепили, а моїй дочці зробили приємний сюрприз…
Панна Ізабелла з усмішкою звернулась до нього:
— Я заклалася з тіткою, — заговорила вона, — що барон не втримає свого коня до скачок, і виграла, а другий раз заклалася з пані Заславською, що кінь візьме перший приз…
Вокульський обійшов екіпаж і став коло панни Ізабелли, вона говорила далі:
— Ми приїхали тільки на цей забіг. Тітуся удає, ніби не любить скачок… Ах, пане Вокульський, ви неодмінно повинні виграти…
— Якщо ви хочете, то я виграю, — відповів Вокульський, дивлячись на неї здивовано… Ніколи вона не здавалась йому такою гарною, як зараз, у запалі нетерплячки. Ніколи він і не мріяв, щоб вона так ласкаво з ним говорила.
Він подивився на присутніх. Удова Заславська була весела, графиня усміхалася, пан Ленцький аж сяяв. На передку лакей графині заклався з кучером, що кінь Вокульського виграє. Навколо них кипів сміх і радість. Раділа юрба, раділи люди на трибунах і в екіпажах; жінки в барвистих уборах були гарні, як квіти, і жваві, як птахи. Оркестр грав фальшиво, але бадьоро; коні іржали, спортсмени закладалися, рознощики вихваляли пиво, апельсини та медяники. Раділи сонце, небо і земля, і Вокульського охопив такий дивний настрій, що йому захотілося всіх обняти.
Скінчився другий заїзд, музика знов заграла. Вокульський побіг до трибуни і, побачивши Юнга, який з сідлом в руках повертався з ваги, шепнув йому:
— Пане Юнг, ми мусимо виграти… Сто карбованців понад умовлені… Можете хоч загнати коня…
— Оу!.. — простогнав жокей, подивившись на нього з холодним захопленням.
Вокульський сказав своєму кучерові під’їхати ближче до екіпажа графині і повернувся до дам. Його здивувало те, що коло них нікого немає. Правда, барон і маршалок підійшли були до їхнього екіпажа, але молоді люди кланялися здалека, видно, уникали її. «Зрозуміло, — думав Вокульський. — Їх охолодила чутка про те, що продаватиметься з торгів будинок. А тепер, — додав він в думці, дивлячись на панну Ізабеллу, — можеш переконатися, хто любить тебе, а не твій посаг».
Пролунав дзвінок, що сповіщав про третій заїзд. Панна Ізабелла стала на сидінні; обличчя її зашарілося. За кілька кроків від неї проїхав з нудьгуючим виглядом Юнг.
— Гляди ж не підведи, конику!.. — вигукнула панна Ізабелла.
Вокульський вскочив у свій екіпаж і навів бінокля. Він так захопився змаганням, що на хвилину забув навіть за панну Ізабеллу. Секунди тяглися, як години; йому здавалося, що він прив’язаний до тих трьох коней і що кожен їх рух болісно відгукується в його тілі. Він вважав, що його коневі бракує вогню і що Юнг занадто байдужий.
Мимоволі він чув балачки навколо себе:
— Юнг переможе…
— Хто його знає!.. Ви подивіться на того гнідого…
— Дав би десять карбованців, аби Вокульський виграв… Нехай би втер носа графам…
— Кшешовський сказився б…
Дзвінок. Троє коней з копита рушили галопом.
— Юнг попереду…
— А це якраз і нерозумно…
— Вже поминули поворот…
— Перший поворот, а гнідий зараз за ним.
— Другий… Знову вирвався…
— Але гнідий не відстає…
— Малинова куртка ззаду…
— Третій поворот…
Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…
— Гнідий доганяє…
— Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…
— Гнідий позаду…. Програли, добродію…
— Малиновий доганяє Юнга…
— Не дожене, він уже підганяє коня…
— Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..
— Браво!.. Браво!..
Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:
— Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім…
— Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. — галасувала юрба.
— Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.
Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.
Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.
Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.
В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.
— Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші.
Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…
Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.
— Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..
Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.
Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:
— Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…
Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській.
Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:
— Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…
— Пане бароне… — втрутилась Заславська.
— Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…
Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:
— На одне слово, пане бароне.
— А, це ви, — відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.
Вони одійшли вбік.
— Пане бароне, ви мене штовхнули…
— Прошу пробачення.
— Мені цього мало.
— Ви хочете сатисфакції? — спитав барон.
— Так.
— В такому разі до ваших послуг, — сказав барон, шукаючи візитної картки. — Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?
Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.
— Мені буде приємно, — додав він, кланяючись Вокульському, — поквитатися з вами за мого Султана.
— Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.
Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.
