Вокульський мусив визнати, що ясно. Якби всі знайомства кінчалися шлюбом, кожна жінка мусила б мати по кілька десятків чоловіків, кожен мужчина — по кілька десятків жінок, ксьондзи не встигали б вінчати, а весь світ перетворився б на суцільний дім божевільних. А Вокульський же навіть не був по-справжньому знайомий з панною Ізабеллою, він мав лише завтра познайомитися з нею. «Отже, чого я досяг ціною небезпек в Болгарії та після тутешніх скачок і дуелі?..» «Твої шанси збільшились, — пояснював розум;— Рік тому була одна стомільйонна або одна двадцятимільйонна частка ймовірності, що ти з нею одружишся, а через рік, можливо, буде одна двадцятитисячна…» «Через рік?.. — повторив Вокульський, і його пройняв гострий холод. Але він переміг себе й запитав: — А якщо панна Ізабелла полюбить мене, а може, вже й любить?..» «Насамперед треба було б знати, чи панна Ізабелла взагалі здатна будь-кого любити…» «Хіба ж вона не жінка?» «Бувають жінки, а також і чоловіки, нездатні любити нікого й нічого, крім власних примх. Це така сама вада, як глухота, сліпота або параліч, тільки менш помітна». «Припустімо…» «Гаразд, — вів далі внутрішній голос, який нагадував Вокульському в’їдливе бурчання доктора Шумана. — Якщо ця пані взагалі здатна кого-небудь любити, то виникає друге питання: чи полюбить вона саме тебе?» «Не такий же я противний!» «Звичайно, ні, але їй ти можеш здатися противним, як красень лев корові або орел гусці. Бачиш, я навіть говорю тобі компліменти, порівнюючи тебе з левом та орлом, які, незважаючи на всі свої якості, викликають огиду у самиць іншої породи. Отож уникай самиць іншої, ніж твоя, породи…»

Вокульський ніби прокинувся й поглянув на всі боки.

Він був уже коло Вісли, поруч з дерев’яними складами.

Тут їхала валка возів, що обсипали його пилом. Він швидко повернув до міста й по дорозі почав міркувати: «В мені живе дві людини: одна цілком розсудлива, друга — божевільна. Котра ж з них переможе?.. Та хіба не однаково! Але що я робитиму, коли переможе ота, розумна? Який це жах, мати величезний запас почуттів і віддати їх самиці іншої породи: корові, гусці або чомусь ще гіршому?.. Яке це приниження — глузувати з перемог якогось бика або гусака і в той же час плакати над власним серцем, так болісно розтерзаним, так ганебно розтоптаним!.. Чи варто ж далі так жити?»

На думку про це йому захотілося вмерти, зникнути, щоб від нього на землі не залишилось навіть жмені попелу.

Поступово він заспокоївся і, повернувшись додому, почав уже цілком спокійно обмірковувати, що одягти на завтрашній обід — фрак чи сюртук? І чи не виникне до завтра якоїсь непередбаченої перешкоди, яка знову не дасть йому можливості наблизитись до панни Ізабелли?.. Потім він підбив підсумок торговельних оборотів за останній час, надіслав кілька телеграм до Москви й Петербурга і, нарешті, написав старому Шлангбаумові листа, пропонуючи йому купити на своє ім’я будинок Ленцьких. «Адвокат має рацію, — думав він. — Краще купити будинок на чуже ім’я, а то вони можуть подумати, що я хочу їхнім коштом нажитись або, ще гірше, — таким способом допомогти!..»

Проте під покровом буденних справ у ньому бушувала буря. Розум голосно казав, що завтрашній обід нічого не означає й нічого не обіцяє. А падія… тихенько нашіптувала, що, може, він любимий або буде любимий.

Але цей шепіт був такий тихий, що Вокульському, аби його почути, довелося вкрай напружувати увагу.

Наступний день, що так багато важив для Вокульського, нічим особливим не відзначався ні в Варшаві, ні в природі.

То в одному, то в другому місці двірники здіймали мітлами хмарки куряви, візницькі екіпажі або мчали, мов навіжені, або несподівано спинялись, а нескінченні потоки пішоходів сунули один проти одного ніби для того, щоб у місті не припинився рух. Часом попід стінами будинків повільно плентались якісь обдерті люди, позасувавши руки в рукава, наче зараз був не червень, а січень. Інколи посеред вулиці проїжджав селянський віз з бляшаними бідонами, яким правувала хвацька молодиця в синьому кубраку і червоній хустці.

Все це кишіло між двома довгими рядами будинків різноманітного забарвлення, над якими підносились велично куполи храмів. По обидва кіпці вулиці, немов два вартових, що охороняли місто, височіли два пам’ятники. З одного боку на величезному постаменті-свічці. стояв король Сигізмунд, похилившись до. Бернардинського костьолу, немов хотів щось сказати прохожим. З другого — сидів нерухомий Копернік з нерухомим глобусом в руках, обернувшись спиною до сонця, що вранці сходило з-за дому Карася, опівдні стояло над палацом товариства друзів науки й заходило за будинок Замойських, немов наперекір афоризмові: «Він спинив сонце і зрушив землю». Вокульський подивився з свого балкона в той бік, мимоволі зітхнув, подумавши, що єдиними друзями великого астронома були вантажники та пильщики, котрі, як відомо, не дуже-то знали, в чому полягала заслуга Коперніка. «Чи багато йому радості з того, що в кількох книжках його називають гордістю нашого народу!.. — думав Вокульський. — Працювати задля свого щастя — це я розумію, але працювати для фікції, яка називається громадським добробутом і славою, — на це я вже не здатний. Нехай громадськість сама про себе думає, а слава… Що мені заважає думати, що слава про мене гримить, припустімо, на Сіріусі? А становище ж Коперніка зараз нічим не краще, і статуя в Варшаві тішить його нітрохи не більше, аніж мене піраміда на якійсь зорі Везі. Три віки слави я віддам за хвилину щастя, і мені тільки дивно зараз, як я міг думати колись інакше».

Немов у відповідь на ці думки по другий бік вулиці з’явився Охоцький; талановитий маніяк повільно йшов, схиливши голову й заклавши руки в кишені. Цей несподіваний збіг глибоко вразив Вокульського; на якусь хвилину він навіть повірив у передчуття і з радісним здивуванням подумав: «Чи не означає це, що він здобув славу Коперніка, а я — щастя?.. То й винаходь собі літаючі машини, а мені залиши свою кузину!.: Знов забобони!.. — опам’ятався він незабаром. — Я — і забобони!..»

В усякому разі, йому сподобалась думка про те, що Охоцький здобуде невмирущу славу, а він — живу панну Ізабеллу. В серці його ожила надія. Він трохи кепкував сам із себе, проте почував себе спокійніше і впевненіше. «Отже, припустімо, — думав він, — що, незважаючи на всі мої домагання, вона мене не схоче… Ну й що? Слово честі, одразу знайду утриманку, ходитиму з нею в театр і сідатиму поруч з ложею Ленцьких. Шановна пані Мелітон, а може, й той… Марушевич знайдуть мені схожу на неї ланку (за кільканадцять тисяч карбованців можна знайти й таке). Я вберу її з голови до ніг у мережива, обсиплю самоцвітами, а потім побачимо, чи не зблякне поруч з нею панна Ізабелла. І тоді нехай собі виходить заміж хоч би й за маршалка чи за барона…

Але на думку про одруження панни Ізабелли його охопили лють і розпач. В що хвилину він готовий був начинити весь світ динамітом і висадити в повітря. Проте він знов опанував себе. «А що я вдію, коли їй захочеться вийти заміж?.. Навіть коли захочеться мати коханців — хоч би мого продавця, якогось офіцера, кучера або лакея… Що б я тоді міг зробити?..»

Пошана Вокульського до людської свободи була така велика, що перед нею вщухло навіть його божевілля. «Що я зроблю?.. Що зроблю?..» — повторював він, стискаючи руками гарячу голову.

Вокульський на годину зайшов у магазин, залагодив деякі справи й повернувся додому; о четвертій годині слуга дістав йому з комода білизну, прийшов перукар — поголити його і причесати.

— Що чувати, пане Фітульський? — спитав він перукаря.

— Поки що нічого, але буде гірше: берлінський конгрес думає, як би задушити —Європу, Бісмарк — як би задушити конгрес, а євреї — як би остригти нас до решти… — відповів молодий маестро, гарненький, як херувим, і прибраний, немов зійшов зі сторінки модного журналу.

Він зав’язав Вокульському на шиї серветку і, блискавично намилюючи йому щоки, говорив далі:

— В місті, пане добродію, поки що тихо, а взагалі байдуже. Вчора я був з компанією на Саській Кемпі. Ну й молодь, скажу я вам, тепер!.. Посварилися на танцях і — прошу пана уявити собі… Голівку трохи вище, s’il vous plait…[77]