— Ви щасливий, пане Станіславе… — підхопив пан Ленцький. — Ви цього року виїжджаєте за кордон?

— Хочу поїхати в Париж на виставку.

— Заздрю вам, — озвалась панна Ізабелла. — Я вже два місяці тільки про паризьку виставку і мрію, але папа щось не виявляє такої охоти.

— Наш виїзд цілком залежить від пана Вокульського, — відповів батько. — Раджу тобі якнайчастіше запрошувати його на обід і пригощати смачними стравами, щоб у нього був хороший настрій.

— Обіцяю щоразу, коли ви захочете нас відвідати, сама заглядати на кухню. Але чи досить в таких випадках добрих намірів?

— З вдячністю приймаю обіцянку, — промовив Вокульський. — Але це не вплине на термін вашого виїзду в Париж, бо він залежить тільки від вашої волі.

— Merci, — прошепотіла панна Ізабелла.

Вокульський схилив голову. «Знаю я, чого варте цеє «merci», — подумав він. — За нього розплачуються кулями».

— Можна запросити панство до столу?.. — промовила панна Флорентіна.

Вони перейшли до їдальні, посеред якої стояв круглий стіл, накритий на чотири персони. Вокульського посадили поміж панною Ізабеллою та її батьком, навпроти панни Флорентіни. Він уже був цілком спокійний, настільки спокійний, що це його аж лякало. У нього десь подівся любовний запал, і він питав сам себе: «Чи справді я кохаю цю жінку? Чи можливо любити так шалено, сидіти поруч з предметом своєї безумної пристрасті й відчувати в душі таку тишу, таку незмірну тишу?..» Думки його були такі спокійні, що він не тільки бачив найменший порух на обличчях своїх співбесідників, а навіть (що вже було просто смішно), дивлячись на панну Ізабеллу, в думці зробив такий підрахунок: «Сукня. П’ятнадцять ліктів сурового шовку по карбованцеві — п’ятнадцять карбованців… Мережива — карбованців на десять, робота — п’ятнадцять… Разом — сорок карбованців сукня, карбованців сто п’ятдесят сережки і десять грошів троянда…»

Миколай став подавати страви. Вокульський без ніякого апетиту з’їв кілька ложок холодника, запив портвейном, потім скуштував печені й запив пивом. Усміхнувся, сам не знаючи чому, і в нападі якоїсь легковажності вирішив робити помилки проти етикету за столом. Насамперед він, скуштувавши печені, поклав ножа й виделку на підставку поруч з тарілкою. Панна Флорентіна аж здригнулась, а пан Томаш з великим запалом почав оповідати, як одного разу на балу в Тюільрі він, на прохання імператриці Євгенії, танцював менует з дружиною якогось маршала.

Подали судака, якого Вокульський атакував ножем і виделкою. Панна Флорентіна мало не зомліла, панна Ізабелла подивилась на сусіда з поблажливою жалістю, а пан Томаш… також почав їсти судака ножем і виделкою. «Які ж ви дурні!» — думав Вокульський, відчуваючи, що в ньому прокидається щось схоже на погорду. До цього всього панна Ізабелла звернулася до батька — правда, без тіні ущипливості:

— Папа, ти мусиш колись і мене навчити їсти рибу ножем.

Це вже Вокульському здалося просто нетактовним. «Мабуть, до кінця обіду від мого кохання нічого не залишиться…» — подумав він.

— Моя дорога, — відповів пан Томаш дочці, — звичай не їсти риби ножем — це просто забобон… Правда ж, пане Вокульський?

— Забобон?.. Не скажу, — заперечив той. — Це тільки звичай, перенесений з відповідних у невідповідні умови.

Пан Томаш аж засовався на стільці.

— Англійці вважають це майже за образу… — промимрила панна Флорентіна.

— Англійці вживають морську рибу, яку можна їсти лише виделкою, а нашу кістляву рибу вони їли б, мабуть, інакшим способом…

— О, англійці ніколи не порушують усталених правил, — боронилась панна Флорентіна.

— Це правда, — погодився Вокульський, — вони не порушують правил у звичайних умовах, але в незвичайних діють за правилом: роби, як тобі зручніше. Мені самому доводилось бачити аристократів-лордів, які баранину з рисом їли пальцями, а бульйон пили просто з каструлі.

Зауваження було гостре. Проте пан Томаш вислухав його з задоволенням, а панна Ізабелла — із здивуванням. Цей купець, що їв баранину з лордами і так сміливо виголошував теорію, ніби рибу треба їсти з допомогою ножа, одразу виріс в її очах. Хто його знає, чи ця теорія не здалася їй важливішою за дуель із Кшешовським.

— Отже, ви ворог етикету? — спитала вона.

— Ні, я тільки не хочу бути його рабом.

— Але в певних колах завжди додержують етикету.

— Не знаю. Але я зустрічав людей найвищого кола, які в певних умовах забували про етикет.

Пан Томаш злегка похилив голову, панна Флорентіна посиніла, а панна Ізабелла подивилась на Вокульського майже ласкаво. Навіть більше, ніж майже… На мить їй здалося, що він — якийсь Гарун-аль-Рашід[81], переодягнений купцем. В серці її росло захоплення, навіть симпатія до нього. Цей чоловік, безумовно, міг бути її повірником, з ним вона зможе розмовляти про Россі.

Після морозива зовсім збентежена панна Флорентіна залишилась у їдальні, а господарі й гість перейшли в кабінет пана Томаша пити каву.

Вокульський саме випив свою чашку, коли Миколай приніс панові Томашеві листа на підносі і промовив:

— Чекає на відповідь, вельможний пане.

— Ага, від графині… — сказав пан Томаш, глянувши на адресу. — Ви дозволите?

— Якщо ви не маєте нічого проти, — перебила панна Ізабелла, усміхаючись до Вокульського, — то перейдемо в вітальню, а батько тим часом одпише.

Вона знала, що цього листа написав сам до себе пан Томаш, бо йому неодмінно треба було хоч півгодини подрімати після обіду.

— Ви не образитесь? — спитав пан Томаш, стискаючи гостеві руку.

Вокульський з панною Ізабеллою перейшли з кабінету в вітальню. Вона з властивою їй грацією сіла в крісло, показавши йому на друге, недалеко від себе.

Коли Вокульський залишився з нею наодинці, йому шугнула в голову кров. Хвилювання його ще більш посилилось, коли він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього, немов бажаючи проникнути в саму глибину душі і прикути його до себе. Це вже була не та панна Ізабелла, яку він бачив у костьолі, й не та, з якою говорив на скачках, тепер це була жінка розумна і здатна відчувати — вона хотіла про щось його запитати і щось йому сказати.

Вокульському так цікаво було, що вона йому скаже, і так він втратив самовладання, що, мабуть, готовий був убити людину, яка б їй в цю мить перешкодила. Він дивився на панну Ізабеллу й мовчав.

Панна Ізабелла давно вже не відчувала такого збентеження. В голові їй проносились уривки фраз: «купив сервіз…», «навмисне програвав батькові в карти…», «зневажив мене…», а потім: «любить мене…», «купив скакового коня…», «бився на дуелі…», «їв баранину з лордами в найвищих колах…». Погорда, гнів, захоплення, симпатія падали в її душу, немов краплі рясного дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» — думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, — думав він, — то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».

Мовчання тривало так довго, що здавалося вже непристойним. Панна Ізабелла опам’яталася перша.

— У вас було непорозуміння з паном Кшешовським… — мовила вона.

— Через скачки… — швидко пояснив Вокульський. — Барон не міг мені пробачити, що я купив його коня…