Часом вони довго засиджувалися на березі. Біля ніг шумів прибій. Миготіли зорі. Розмова змовкала. Іхтіандр був щасливий.

— Час уже додому, — казала дівчина.

Іхтіандр неохоче підводився, проводжав її до передмістя, потім швидко повертався, скидав одежу і плив додому.

Вранці, поснідавши, він брав велику білу хлібину і рушав у затоку. Сидячи на піщаному дні, він годував хлібом рибок. Вони підпливали до нього, зграйкою оточували його, шастали між руками і жадібно хапали розмоклий хліб прямо з рук. Іноді великі риби запливали в що зграйку і ганялися за дрібнотою. Іхтіандр підводився і відганяв хижаків руками, а маленькі рибки ховалися за його спиною.

Він почав збирати перлини і складав їх у підводному гроті. Він працював задоволено і незабаром зібрав цілу купу добірних перлин.

Сам того не знаючи, він ставав найбагатшою людиною Аргентіни, а може, й усієї Південної Америки. Досить було захотіти, і він став би найбагатшою людиною світу. Але він не думав про багатство.

Так минали спокійні дні. Іхтіандр шкодував тільки за тим, що Гуттієре живе в курному, душному, гомінкому місті. От якби й вона могла жити під водою, далеко від гамору й людей! Як це було б добре! Він показав би їй новий, невідомий світ, чудові квіти підводних полів. Та Гуттієре не може жити під водою. А він не може жити на землі. Він і так надто багато буває на повітрі. І це не минає даремно, дедалі частіше і дужче починають боліти боки, коли він сидить з дівчиною на березі моря. Але навіть тоді, коли біль стає нестерпним, він не залишає дівчини раніше, ніж вона піде сама. І ще одне турбувало Іхтіандра: про що говорила Гуттієре з білявим велетнем? Іхтіандр щоразу збирався спитати Гуттієре, але боявся образити її.

Якось увечері дівчина сказала Іхтіандрові, що завтра вона не прийде.

— Чому? — запитав він, насупившись.

— Я зайнята.

— Чим?

— Не можна бути таким цікавим. — відповіла дівчина усміхаючись. — Не проводжайте мене! — додала вона і пішла.

Іхтіандр пірнув у море. Всю ніч пролежав вій на замшілому камінні. Невесело було йому. Вдосвіта він поплив додому.

Недалеко від затоки він побачив, як рибалки з човнів стріляли дельфінів. Великий дельфін, поранений кулею, високо підстрибнув над водою і важко пірнув.

— Лідінг! — з жахом прошепотів Іхтіандр.

Один рибалка вже сплигнув з човна в море і очікував, коли поранена тварина спливе на поверхню. Однак дельфін виринув майже за сто метрів від ловця і, важко відсапавшись, знову пірнув у воду.

Рибалка швидко плив до дельфіна. Іхтіандр поспішав на допомогу другові. Ось дельфін ще раз виринув, і в ту ж мить рибалка вхопив його за плавець і потяг знесилену тварину до човна.

Іхтіандр, пливучи під водою, наздогнав рибалку, вкусив його своїми зубами за ногу. Думаючи, що його вхопила акула, рибалка почав несамовито дриґати ногами. Захищаючись, рибалка навмання полоснув ворога ножем, якого тримав у другій руці. Удар ножа улучив Іхтіандрові у шию, не прикриту лускою. Іхтіандр випустив ногу рибалки, і той швидко поплив до човна. Поранені дельфін і Іхтіандр попрямували до затоки. Юнак наказав дельфінові плисти слідом за ним і пірнув у підводну печеру. Вода наповнювала печеру лише до половини. Крізь розколини сюди проникало повітря. Тут дельфінові не загрожувала небезпека, і він міг віддихатись. Іхтіандр оглянув його рану. Вона була не страшна. Куля попала під шкіру і засіла в салі. Іхтіандрові пощастило витягти її пальцями. Дельфін терпляче переніс це.

— Загоїться, — сказав Іхтіандр, ніжно поплескуючи свого друга по спині.

Тепер треба було подбати й про себе. Іхтіандр швидко проплив підводним тунелем, піднявся в сад і увійшов у білий будиночок.

Крісто злякався, побачивши свого вихованця закривавленим.

— Що з тобою?

— Мене поранили рибалки, коли я захищав дельфіна, — сказав Іхтіандр. Але Крісто не повірив йому.

— Знову був без мене у місті? — підозріливо запитав він, перев’язуючи рану. Іхтіандр мовчав.

— Підніми трохи свою луску, — сказав Крісто і оголив Іхтіандрові плече. На плечі індіанець помітив червонясту пляму. Вигляд цієї плями злякав Крісто.

— Ударили веслом? — запитав він, обмацуючи плече. Але пухлини не було. Очевидно, це була родимка.

— Ні, — відповів Іхтіандр.

Юнак пішов до своєї кімнати відпочити, а старий індіанець підпер голову руками і замислився. Він довго сидів, потім підвівся і вийшов з кімнати.

Крісто швидко попрямував до міста, захекавшись, увійшов у крамницю Бальтазара і, підозріливо глянувши на Гуттієре, що сиділа біля прилавка, спитав:

— Батько вдома?

— Там, — відповіла дівчина, кивнувши головою на двері другої кімнати.

Крісто увійшов у лабораторію і зачинив за собою двері.

Брат сидів біля колб, перемиваючи перлини. Бальтазар був роздратований, як і минулого разу.

— Збожеволієш з вами, — почав бурчати Бальтазар. — Зуріта злиться, що ти й досі не приводиш морського диявола, Гуттієре йде кудись з дому на цілий день. Про Зуріту вона й чути не хоче. Торочить своє: “Ні! Ні!” А Зуріта каже: “Набридло ждати! Візьму, каже, та й одвезу її силоміць. Поплаче, та й квит”. Від нього всього можна сподіватися.

Крісто вислухав братові нарікання і потім сказав:

— Слухай, я не міг привести морського диявола, бо він, як і Гуттієре, часто йде без мене з дому на цілий день. А зі мною йти до міста не хоче. Зовсім перестав мене слухатися. Лікар лаятиме мене за те, що я погано наглядаю за Іхтіандром…

— Отже, треба якнайшвидше захопити або викрасти Іхтіандра, ти підеш від Сальватора раніше, ніж він повернеться, і…

— Стривай-но, Бальтазаре. Не перебивай мене, брате. З Іхтіандром нам не треба поспішати.

— Чому не треба поспішати?

Крісто зітхнув, ніби не наважуючись розкрити свій план.

— Бачиш-но… — почав він.

Та в що мить до крамниці хтось увійшов, і вони почули гучний голос Зуріти.

— Ну от, — пробурмотів Бальтазар, кидаючи перлини у ванну, — знову він!

А Зуріта, грюкнувши дверима, увійшов у лабораторію.

— Обидва браточки тут! Ви довго ще будете морочити мені голову? — спитав він, зиркаючи то на Бальтазара, то на Крісто.

Крісто підвівся і, люб’язно усміхаючись, сказав:

— Роблю все, що можу. Терпіння. Морський диявол — не просто собі рибчина. Його з виру одразу не витягнеш. Один раз пощастило привести його сюди, — вас не було; побачив диявол місто, не сподобалось йому, і тепер він не хоче йти сюди.

— Не хоче — не треба. Мені набридло ждати. На цьому тижні я вирішив одразу двох зайців убити. Сальватор ще не приїхав?

— Цими днями чекають.

— Отже, треба поспішати. Чекайте гостей. Я підібрав надійних людей. Ти нам відчиниш двері, Крісто, а далі я впораюся й сам. Коли все буде готово, я повідомлю Бальтазара. — І, повернувшись до Бальтазара, він сказав: — А з тобою я ще поговорю завтра. Та тільки пам’ятай, що це буде наша остання розмова.

Брати мовчки вклонилися. Коли Зуріта обернувся до них спиною, люб’язні усмішки збігли з облич індіанців. Бальтазар стиха вилаявся, Крісто, здавалось, щось обмірковував.

У крамниці Зуріта про щось тихо розмовляв з Гуттієре.

— Ні! — почули брати відповідь Гуттієре. Бальтазар журно похитав головою.

— Крісто! — гукнув Зуріта. — Йди за мною, ти мені сьогодні будеш потрібен.

Іхтіандр почував себе дуже погано. Рана на шиї боліла. У нього був жар. Дихати на повітрі ставало дедалі важче. Але незважаючи на це, вранці він усе-таки пішов до скелі, сподіваючись побачити Гуттієре. Вона прийшла опівдні. Стояла палюча спека. Від розпеченого повітря, дрібного білого пороху Іхтіандр задихався. Йому хотілося побути на березі моря, але Гуттієре поспішала, вона мусила повернутись до міста.

— Батько йде в якихось справах, і я повинна сидіти в крамниці.

— Тоді я проведу вас, — сказав юнак, і вони попрямували похилою, курною дорогою до міста.