Шерідан замислено кивнув.

— А чого ви хотіли б тепер від мене?

— Щоб ви поспали бодай трохи, чоловіче. Шкода, що я не можу наказати вам… Ідіть і відпочиньте десь в іншому кабінеті, а як буде треба, я негайно вас розбуджу.

— Ловлю вас на слові. Бо в такому стані з мене пуття не буде. — Шерідан, крекнувши, підвівся. — І ще одне, Боб…

— Слухаю.

— Де, ви гадаєте, остання бомба?

— Це було б чудове запитання для телевізійної вікторини, — кисло мовив Вінсент.

— Я не думаю, що бомбу заховано в якомусь місті.

— Ви говорите так, ніби вже маєте якусь версію. Шерідан кивнув.

— Атож. І дай боже, щоб вона виявилась помилковою. Вінсент очікувально мовчав.

— Вони не можуть розлучитися з п'ятою бомбою, — сказав Шерідан. — Це ж так ясно. Ну хто викине свій останній козир?

Двоє чоловіків, одягнені в роби портових вантажників, поволі йшли вздовж причалу. Час від часу вони недбало озирались довкола. Звідкись із окутаної туманом гавані долинув гудок буксира. Нічого незвичайного перед ними не було. Знайома картина причалів сіетлського порту та «Мануель Асенте» під панамським прапором. Цієї теплої літньої ночі вантажне судно, порипуючи обшивкою, чекало, коли його завантажать перед виходом у відкрите море. Чимало днів борознитиме воно Тихий океан, перш ніж кине якір у Гонконгу.

До двох постатей, що маячили коло билець причалу, підійшов матрос.

— Вам чогось треба, хлопці?

— Авжеж. Ми хочемо побалакати зі старим. Він у себе? Матрос показав великим пальцем за спину.

— У своїй каюті. — Тоді придивився уважніше. — А він чекає на вас?

— Точно, голубе.

— Ну, тоді підіймайтесь отут.

— Спасибі.

— Тільки глядіть, спершу постукайте. А то, знаєте, він у нас із характером.

Вони піднялися на палубу, переступили через люк і рушили до капітанської каюти. Вони знали судно, як свої п'ять пальців, знали кожну його переділку, кожен трап. Така була їхня робота.

Один з вантажників тричі постукав у двері каюти.

— Чого тарабаните? Заходьте! — почулось у відповідь. Двоє перезирнулися. Перший відхилив двері, зайшов до каюти. Двері за ним причинилися.

Капітан підвівся. Це був дебелий скандінав.

— А де ваш приятель? — запитав він. — Ви ж казали, що прийдете вдвох. — Капітан Ганс Бьоме скоса розглядав відвідувача. — Ви самі хто будете, га?

Перед носом у капітана розкрилася тонка книжечка.

— Ріген, еге? А ім'я…

— Кеннет Ріген. — Книжечка зникла в кишені. — Мій приятель залишився за дверима, капітане. Він простежить, щоб нас не турбували.

— Хо-хо, ну й діла! Таки справжні нишпорки. Хо-хо! — Капітан Бьоме повернувся до гостя спиною. Почувся дзвін склянок: Бьоме наповнював їх. — За наші успіхи, га? — мовив він. — Пийте до дна!

Кен Ріген спочатку хотів відмовитись, але згадав, де він і з ким має справу, й вихилив склянку двома ковтками, тимча-сом як Бьоме з професійною цікавістю позирав на нього поверх своєї склянки, давно порожньої.

— Як ви сказали, капітане Бьоме, за наші успіхи. Бьоме покрутив пляшку.

— Хо-хо! Ще по одній, га?

— Ні, дякую.

Але Бьоме відступати не звик.

— Та ну! Ще трохи не зашкодить!

Кен Ріген не відповів, і його мовчанка була промовистіша за будь-які слова. Капітан Ганс Бьоме знався на людях. Усе своє, життя він мав з ними справи. Його анітрохи не цікавило, скільки зараз вип'є Ріген або скільки він п'є взагалі. Просто такий був його метод оцінки людей, і Ріген знав це чудово. Він незворушно сидів перед Бьоме, який тримав в одній руці пляшку, а в другій — склянку і пильно дивився на Рігена своїми світлими байдужими очима.

Пляшка повільно опустилася. Буркочучи, Бьоме закоркував її і відсунув набік склянки, його шкіряна куртка зарипіла, коли капітан змінив позу, вмощуючись тепер так, щоб дивитися відвідувачеві просто у вічі.

— Як із грішми? — запитав він.

— Ви їх одержите.

— Де вони?

— Ви їх одержите, коли справу буде зроблено, — спокійно й твердо сказав Ріген. — Не раніше.

Незворушні очі на широкому обличчі неначе свердлили Рігена.

— А чого це я маю вірити вам на слово, га?

— Капітане Бьоме!..

Це було сказано різким, навіть суворим тоном. Бьоме не звик, щоб з ним так розмовляли. Ще менше сподобалося йому те, що він почув далі.

— Не треба клеїти дурня, і не намагайтесь гратися зі мною, як кіт із мишею.

— Та ви знаєте, з ким розмовляєте? — заревів Бьоме. — Я хазяїн на цьому кораблі, і я не потерплю… — Тут він осікся: той Ріген і м'язом не ворухнув. І тоді Бьоме зрозумів: Ріген не прикидається, він справді має за собою могутню силу. Бьоме сам надто часто поводився з позиції сили, щоб не збагнути цього. — Гаразд, — буркнув він. — Перейдімо до діла.

Ріген кивнув головою.

— Вони на борту?

— Так. Уже дві доби.

— Відтоді їх бачив хто-небудь?

— Навіть я сам не бачив, — сказав Бьоме, нараз посерйознішавши. — Вони піднялися на борт, як я вже розповідав вашим, і відтоді не виходили із своєї каюти. Вони й готують собі там, і все інше. Так було між нами домовлено: я їх не чіпаю. — Бьоме знизав плечима. — На нашій посудині пасажирів буває обмаль. А це ж непоганий спосіб заробити трохи грошенят.

— Грошенят, які ваша компанія ніколи не побачить, еге ж? Бьоме побагровів.

— Ви мені…

— Забудьте про це, — спинив його Ріген. — Мені байдуже, чим ви займаєтеся на борту свого судна. Єдине, що мене цікавить, — це каюта номер дванадцять.

Бьоме ледь чутно зітхнув. Раптом він одвернувся й почав перегортати папери на своєму столі.

— А знаєте, — сказав він, усе ще стоячи спиною до Кена Рігена, — не дуже легко буде викурити їх з «Асенте».

Ріген напружився.

— Чому, капітане?

— Я одержав від них сьогодні вранці ось цю записочку, — з усміхом мовив Бьоме. Губи його ще швидше розповзлися в посмішці. — Правду кажучи, Рігене, я дуже радий бачити вас. Мене самого це вже почало турбувати. — І він подав записку своєму гостеві.

Ріген лайнувся.

«Подивись-но на неї. Вона ж бо за ці кілька місяців постаріла років на десять. У неї з'явилося більше сивини, ніж мало з'явитися за ціле десятиріччя. Боляче бачити її такою. Усе це діло було не для неї. Але то був наш останній шанс. Що лишалося нам робити, якне піти за Майком? Перебиватися з однієї паршивої робітки на іншу?.. З цими теперішніми хлопцями, які згодні летіти куди завгодно і за будь-яку платню, що лишається такій старій руїні, як я? Утертися й забиратися геть. Щоразу, коли який-небудь сучий син дізнавався про моє минуле, мені давали коліном під зад і… Та й Мей не світило нічого, хіба прилаштуватись у якійсь брудній, паскудній забігайлівці, доки вона перетворилася б на облізлу суку і її теж викинули б геть. Краще, як ми вріжемо дуба раніше, ніж змушені будемо порпатися в багні, наче свині, випрошуючи милостиню…»

Джесс Бакгорн сягнув рукою під ліжко і взяв пляшку. Неквапливими, розслабленими рухами відкоркував її. йому ще довго тут бути, і зовсім ні до чого хапати пляшку так, наче сьогодні кінець світу. Все, що їм тепер лишається, — це набратися терпцю. Витримати в цій триклятій каюті тижнів зо два, доки доберуться до Гонконга. Там він зможе придбати для себе й для Мей будь-які паспорти, і вони зникнуть назавжди… Він добре хильнув із пляшки й відчув, як алкоголь пропікає собі шлях униз. У суглобах — відчуття тепла. Тепер ця каюта вже не здається йому такою тісною. Він поглянув на пляшку. Хай воно все западеться. Ніхто його не побачить, отож не має значення, скільки він вип'є…

— Прошу тебе, Джесс.

Він відірвав пляшку від рота, неначе вона вжалила його.

— Якого біса, Мей? — невдоволено мовив. — Трішки вип'ю, й нічого зі мною…

. — Ти вже випив трішки, — тихо мовила Мей Бакгорн. — Якщо вип'єш зараз іще, тобі захочеться ще і ще, і… о Джесс… — Заламуючи пальці, вона розглянулася по тісній каюті і глибоко зітхнула. — Боронь боже, я зовсім не хочу гризти тебе, — похапцем проказала вона. — Але нам тут бути багато днів, Джесс. Якщо мені не буде з ким розмовляти, я збожеволію.