Роділля лежить у подушках. Гнат, як тільки видере свобідну хвилинку, вертиться коло неї.

— І чого ти тут цілий час вертишся, Гнате? — свариться баба Улита.

— Хай буде тут, — каже Марія. — Дивися, Гнате, на дитятко… Твої уста. Ні?.. Так і здається: усмішка злетить.

Гнат не знає, де подіти радості. 'Скаче на здоровій нозі, реготить. Тож дитина має його уста… А очі материні. Чорні очі… Ах, як радісно іноді буває на світі! Хіба ж не варт пожити для такої радості?..

Росте дерево, росте стеблина жита, росте і Надія. З непомильною точністю повторила життя малого Романця. Так само з'явилися у неї зубки. Так само починала рачкувати, так само зводилася на хисткі юженята і робила перші кроки. Так само тішилася Марія здібностями своєї дитини.

Життя з поновною силою обхопило Гната в свої обіими. Бігав, турбувався. Праці мав досить. Його іайстерня так розрослася, що часто мусив брати юмічну силу. Молоде і розхитане його господарство ючало швидко розростатися. Засіки засипалися зерном, кадуби борошном, крупою. У хліві стояли повні корівки, годувалася товстюча льоха. Придбав і коники порядніші. Воза зовсім нового змайстрував.

Через два роки Надія бігала, вигукувала «тату», «мамо», ластівкою літала коло своїх батьків і щебетала датячі щебети. Марія пишно одягала її, купала, мила. у неділю чи свято виведе до церкви — куми і рідні не натішаться. «Боже, яке миле дитятко!» І, Надійцю, те, надійцю, се… Той дає десятку на цукорки, та ще чогось.

Гнат і Марія чують під собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам'яті. Жиють спокійним селянським життям. Сіють, збирають збіжжя, святять паску ікожний день зустрічають і проводять сонце.

Не думалося і не могло думатися, що і цьому буде край.

Видалася сильна зима. У Великий піст на село вдарив тиф і шкарлатина. Лікарської допомоги ніякої. Влада, яка невідомо де — за білими морями, за високими горами, за темними лісами, — не знає і не відає, що діється з її безчисленними народами. Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного відпочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвір'я на подвір'я жорстока смерть і косить, не линаючи ні старого, ні малого.

Вступила вона і до Гнатової хати, і не минув місяць, як весела говорунка Надія в муках та в стражданні покинула назавжди наш мир. Марія думала: нема більше справедливості. Це ж жорстока несправедливість. Тож безглуздя. Якісь кпини над нею… Зрештою, навколо смерть, смерть і тільки смерть. Де ж життя? Коли ж начнеться життя? Навколо покотом люди. Чого вмирають люди? Чому не жиють? Горе Марії не мало границь…

До того ще сталося друге нещастя, яке дещо притупило перше. Гнат цілий місяць лежав хворий і змагався зі смертю. Тиждень пролежав у непритомності. Дома вийшло паливо, борошно. Треба було до лісу, до млина, і, як тільки почав зводитися, не міг всидіти вдома. Навколо стільки роботи, що ніколи хворіти. Одного дня приїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу. Був ще не зовсім видужалий, щоб міг як слід справлятися з працею. Пізно уночі майже непритомного, витіклого кров'ю, привезли Гната додому. Марія не розуміла, що це твориться. Бігала і благала когось рятунку.

Але ніякого рятунку не було. Гната відвезли до лікарні, двадцять дві версти далеко від села. Марія залишилася сама на господарці. Тиф якимсь чудом оминув її. Не було родини, де б не лежали усі покотом. Марія часом навмисне заходила до Михайла, де всі лежали, поралася там, допомагала — і нічого.

Щотижня їздила Марія до Гната і відвозила йому харчі. Він потребував доброго відживлення. Довго змагався зі смертю і врешті її переміг. Його ногу різали, вибирали потрощені скалки і заправляли в лубок. Коли заживе — невідомо. Скоро це не буде…

Між тим земля поволі оберталася обличчям до сонця… Дихнув лагідніший вітерець, і вступила весна.

Перед Великоднем сталася подія. Відслужив свою службу і повернувся додому, живий і здоровий, матрос Корній Перепутька. Дужий, кров з молоком, «что да как», носа в хустинку сякає. Всі сусіди збігалися подивитися, а він стоїть — дубило серед потрощених тифом кістяків — і тари-бари розводить. Міцний тютюнище окаджує його низеньку хатчину. Стоїть, і голова у сволок впирається. По лавицях навколо дядьки. Слухають, слухають і слухають. Самого царя бачив і кричав йому «ура»… Сонце допомагало життю. Он парує широке поле. Воно вимагає зерна. Встає раненько селянин, хреститься на схід сонцеві і плужиться на ниву.

Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

— А-а! Здравствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломяной вдавой осталась?..

У Марії від несподіванки занімів язик.

— Малчіш? Да! Многа лєт тєбя нє відал, а всьо-такі нічево!.. Красавіца. Глазіща, как углі гарят. Нє скучна адной? Нєбось скучна. Да?..

Хіба вона знала, що на це сказати. Коли б хоч полюдськи говорив, а то бозна-як… Марія червоніла, як дівчинка. Серед усіх тих, кого перемолов тиф, видавалася красунею. Що йому сказати? У нього підкручені догори вуса, у нього голена потилиця, у нього годинник на білій волохатій руці.

— Атучілася, відна, гаваріть. Раньше как запойоть, нє пєрєслушаєш, а тепер малчіть.

Марія не забороняла йому приходити. Хай. Поможе що-небудь.

Тепер весна. Робочі руки потрібні. Марія мусила хлопця взяти, але і хлопець сам зо всім не впорається. До того у Корнія дома навіть хліба не було. Мати з сестрою так догосподарилися, що тільки й зісталася напіврозвалена хатина.

Корній вештався по господарству Гната, як у себе дома. Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, як Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати.

— Ну, — моргали хитро сусіди, — це їй не Гнат. Так їй, суці, і треба.

Гнат лежить, сумує за ріллею, за Марією. Бачить сонце, весну. Он за вікном гілка вкривається зеленим, птаха якась навіжено виспівує, а він не може підвестися, він прикований до ліжка. Марія, видно, не має часу. Вже другий тиждень не приїжджає. Де ж той, у Бога, час навесні. Там же праці, по вуха праці…

Дома, дійсно, немало праці. Одарка не раз дивилася, як Марія догоджала Корнієві, як ходила навшпиньках коло нього. Набере вузлик муки і до Оксеньки. Закололи веприка, половину Марії, другу забрав Корній. Скільки тієї навесні праці… Марія ж переживала весну… Навколо весна! Хіба ж не бачите весни?..

Піднімається зелена озимина. Цвітуть яблуні білорожево… Соловейко ллє співи… Сонце — як сміється! Подивіться, як воно сміється!..

Під вікном лікарні, де лежить Гнат, цвіте яблуня. На яблуні виграє ранкова заграва. Яблуноцвіт блищить росою і співами птахів. Де ж Марія? Стільки у неї, бідної, праці…

Одного разу, замість Марії, заїхав до Гната Михайло. Привіз пиріжків з сиром. Гнат зелений, як весняне поле, але міг уже повертатися, міг спертися на лікоть.

Коли Михайло скінчив розповідати, Гнат пожовтів.

— Ах, краще б не говорив такого! Хай би не знав. За вікном погасла яблуня, сонце почорніло, як підбите око. Витягнувся на ліжку і замовк каменем… Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в'ється навколо дужого тіла ворога. Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка її б'є по лиці. Михайло від'їхав.

На Зелені свята Гнат повернувся. Ходив на милицях. Цвіли дзвіночки, братчики, кружляли метелики. За перший день обходив подвір'я. Обходив, як тінь. Зазирав до хліва, до комори, до льоху. Другого дня обходив садок.

— Ти, Маріє, не обкопала яблунь.

— Ти лежав, а хто то мав обкопувати?..

— Але ти й грядок на городину не приготовила…

— Треба було не бути там так довго і приготовити…

Гнат мовчить. Марія сильна, випростана, обновлена. Вечорами переходила босими ногами пекучу жижавку, тріщали трухляві хворостинки плоту, лішник закривав Марію молоденькими свіжими листочками.