Тоді в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР.

Прокидається рано повстанець-мужик, дивиться крізь проріділий соціалістичний туман, бачить кривавий прапор і бачить сатанинські літери. І опала йому бойова рука, схилилась до землі обрізанка… Додому, чорний підземний брате! Перемога! До ріллі! До плуга!

Тупнув дядько переможною ногою, зареготав соняшним криком і дико, пристрасно обнявся з скривавленою землею. На ній виріс твердий іржавий моріг. На ній буяли патлаті бур'яни. Мужик, замість відібраного коня, ліз у шлею, поров отупілим лемешем твердінь морогу, розривав бур'яни і кропив голодну ріллю вирваним від спраглих уст хлібом.

Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п'яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть.

І гнали паростки. І шкіра ланів зеленіла. Сонце, піт і кров злились у барви хвилюючих безмежних полотнищ найкращої з картин. Йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин!..

Минув рік. Налилася білим цвітом весна. Небеса юрять патлатими хмарами, а сонце владно попирало заходом землю. Втомлена Марія притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухала згасаючу пісню сонця та вечірнього дзвону.

Вернулися — неділя, Бог, дзвони, вернулися тихі соняшні вечори і очікування недільного відпочинку. Он прорізала гострим крилом парене запахами цвіту повітря невгамовна вертуха ластівка, несучи ротатій родині здобич переднедільного вечора. Он на причілку розніжена голубка, а коло неї топчеться і воркує проповідь любовних засад її набундючений дружина.

З поля вернувся Корній.

— Гарно росте наша пшеничка. Тільки багато волошки за ці роки розвелося, — каже він.

— Надія щодня кілька ряден принесе корові, навіть веприк їсть, коли покришиш і обмішаєш грисом. Коли б більше часу і сили, пішла б і я полоти пшеницю…

— А де ж Лаврін?

— Ще не привів коня з паші.

— Казав же йому не бути до самого смерку… Дяка Богові, що маємо хоч одного сина як сина. Треба б віддати десь, хай би вчився.

— А хто тут буде? На землі?.. Цей же ж., бачиш… — Марія показала поглядом на другу половину хати, де жив відділений Максим.

— Е-е, Маріє… Гублю віру… У все гублю віру. Отак йдеш полями. Ті самі вони., і не ті. Перестаю у землю вірити.

Корній сів і собі коло старої. Сонце заходить. Повійнув легкий вітрець. Зірвалося і посипалося додолу кілька пелюстків цвіту. По короткій мовчанці — Корній:

— Поглянь на Божий світ. Поглянь на наш сад, наше поле… Подивися, які он дерева… А пригадай, Маріє… Вони ж коли зродилися… Поле було, рівчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лісах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рівними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нічого їм не догаряє. І виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловіче! Життя твоє не належить тобі. Ти не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя — хіба ти, вибраний чоловіче; потребуєш ту силу і ту кров? її ж потребують поля, земля потребує силу твою і твою кров. І віддавав. І не думав над тим, кому буде, кому це дістанеться, хто з'їсть ту овоч, оту пшеницю. Раділося лишень з того, що це, чоловіче, твоє і ти, чоловіче, можеш свобідно виконати Боже приказания: «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб твій!..» Чоловік, бувало, вставав разом зі сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скільки, Маріє, вилилось нашого поту… Пригадай, скільки поту вилилось… Страшно подумати. А тепер… Чула ж, що він (кинув на половину сина) сказав: «Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюції!..» Подумай тільки, що він сказав… Ех, Маріє… Хіба можна вірити далі і хіба потрібно жити?

Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвіту. Воркує голуб.

— У тому, Маріє, що дала мені земля, — пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою… І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість… Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію… Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої… Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні…

Корній знов замовк. Тиша. Марія зложила обидві поморщені старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в далечінь вечірнього смеркання. У теплій спокійній ночі проносяться перед нею тіні минулого, чує далекі сміхи, бачить погляди теплих очей. Бамкання дзвона замовкло. Голуб, видно, втихомирився і заснув.

— І думаєш, — каже по хвилі вона, — нас таки осудять? Ніхто за нас не вступиться?

— За нас? Чого за нас вступатися? Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали… Що надто багато працювали…

Корній замовк. З двору поволі підійшов старий пес Сірко.

— От, — каже Корній, — хто є ще вірний нам. Скільки літ стеріг він нашу працю. Але тепер, видно, і він не потрібний. Немає тепер злодіїв. Його замінив грабіжник, якому нема заборон… Ага!.. Чуєш? Заіржав кінь.

— Лаврін вертається з поля.

— Піду поможу. Ходи зі мною, Сірко. А ти, стара, йди та приготов щось Лаврінові.

— Вже все готове.

Старий підвівся і досить бадьоро пішов на край саду. Западав вечір. На молоду траву зсідала роса. З імлистої долини чути кінське іржання та дзвінкий молодий спів. Хлопці з діброви їдуть. Пасли коні. їдуть і заливаються:

— Гей, хто в лісі, озовися!

Хто за лі-і-ісом, обізвися!

Та викрешем огню, та закурим люльку!

Не журися!.. Гей до-олино-о-о-о, гей!

Голоси молоді, свіжі! Під саме небо знімаються, радістю заливають землю… А після спинилися коло криничини поїти коні, і пісня урвалася. Чути тільки підсвистування та реготи.

Корній стоїть коло струхлявілого передвоєнного плота, і чомусь веселість перемагає острах та смуток. Стоїть старий і очікує… «А може, — думає він, — така вона, земля наша… А може, якраз вона і цих переможе…»

Коло старого стоїть Сірко. Він чує радість свого довголітнього пана, і йому хочеться брехати. Стоїть, помахує хвостом, але не одважиться подати голос. Хай, аж пісня, коли відкричаться люди, коли ніч настане…

Максим, що перед роком зо «всіх фронтів» вернувся, що «страждав» і за «рабочий клас кров свою проливав», тепер доношував свою шкірятянку, іноді виймав нагана, яким «розстрілював контрреволюцію», і робив з себе велике начальство. У нього, подивіться, одно галіфе чого варте. Те його галіфе, ті червоні чоботи, ті настовбурчені кляпи будьонівки — все то кричало і агітувало за владою, яку він носить. Ах, який він «есервик». Сам дідько не розбере, що то за мерзенне слово, але кожний знає, що то якийсь старшина, чи писар, чи щось подібне…

Це саме змусило його одного разу прийти до батька.

— Знаєш що, старик! Вот бачу у тебе богомази вісять… Чи не варто їх послати у пєчку?..

Добре, що цього не чула Марія. Корній на такі речі більше звиклий, бо сам у матросах колись був і чув, багато чув… Але тепер не сказав нічого, ані на сина не глянув, ані бровою не моргнув. Стулив міцніше уста і дивився впертим поглядом перед собою. Максим вийшов. Добре, дуже добре зробив…