Насамперед, треба мати на увазі, що американська фантастика взагалі не є якоюсь окремою галуззю літератури, підкореною певним законам чи зв’язаною усталеними традиціями. Власне, тут існують аж три самостійні напрями, нічим по суті не поєднані. Це (за американською термінологією) — “сайенс фікшн” (“science fiction”)”, “фентезі” (“fantasy”) і “містик” (“mystic”). З цих напрямів тільки один, “сайєнс фікшн”, є тим, що ми взагалі вважаємо науковою фантастикою: це твори, побудовані на наукових засадах, з припущеннями й гіпотезами, іноді досить сміливими, які час від часу відкривають перед читачами серйозні перспективи сучасної науки й техніки.

Один з найвидатніших американських письменників у жанрі наукової фантастики Рей Бредбері у збірці своїх оповідань так своєрідно характеризує різницю між цими двома напрямами:

“Сайєнс фікшн” (наукова фантастика) — послушний закону громадянин літератури, він дотримується всіх правил — фізичних, громадських чи психологічних; це громадянин дуже пунктуальний, його поведінку завжди можна передбачити. “Фентезі” (не наукова фантастика) — це злочинець. Кожен його твір атакує й ламає якийсь закон. “Сайєнс фікшн” співробітничає пліч-о-пліч з Космосом; твори “фентезі” розбивають його на частини, вивертають навиворіт, пищать, перекручують так, що його прямо не впізнати. Коротше кажучи, “сайєнс фікшн” утримується в рівновазі на вершині наукових досягнень, а твори “фентезі” — злітають з неї”.

Напрям “фентезі” призначений для читачів значно нижчого культурного рівня; в такого роду творах автор не утруднює себе серйозними науково-технічними обгрунтуваннями, а нанизує пригоду за пригодою за принципом “аби цікавіше”. В цьому розумінні напрям “фентезі” кровно споріднений з детективами, з їх культом “супермена”, тобто надлюдини тарзанівського типу, яка вважає навіть не гідним себе вживати вогнепальну зброю, а воліє трощити щелепи своїх жертв “добрими” ударами кулака. Єдине, що по суті відрізняє детективи від творів “фентезі”, — це те, що в детективах існує обов’язкова кримінальна основа, а у “фентезі” вона замінюється псевдонауковим польотом на якусь планету тощо.

Про третій напрям, “містик”, просто не варто говорити: це безглузде фантазування на містичній основі з неймовірною кількістю загадкових пригод, що ніяк не пояснюються, а так і лишаються таємницями, вигаданими автором для того, щоб читачам “було якомога страшніше”. “Споживачі” цього досить поширеного чтива, мабуть, найневибагливіші щодо своїх запитів і культурного рівня.

Зрозуміло, що обидва ці напрями — і “фентезі”, і тим більше “містик” — не можна брати до уваги, коли йдеться про американську наукову фантастику. Можна говорити тільки про напрям “сайєнс фікшн”, хоч в абсолютних цифрах він і не такий поширений, як два інші.

Ми можемо згадати про, так би мовити, родоначальника американської наукової фантастики Гуго Гернсбека, що 1911 року опублікував перший роман цього жанру “Ральф 124 С-41+” за ім’ям головного героя, — і тоді вже почати перелік прізвищ більш-менш відомих письменників цього жанру, здебільшого незнаних у нас. Чи варто висловлювати з цього приводу жаль? Думаю, що ні. І довести це дуже легко, якщо принаймні побіжно бзнайомитися із змістом їхніх творів.

Один із стовпів американської наукової фантастики Гамільтон у романі “Зоряні королі” малює цілі імперії галактик з обов’язковою винищувальною війною серед них, знищенням внаслідок цього взагалі всього простору.

В романі Мерака “Темна Андромеда” відбувається війна жителів Землі з населенням… ста сонць, що складають туманність Андромеди. Не обходиться діло і без засланої з Землі до Андромеди дівчини-шпигунки. За її допомогою земляни перемагають, щоб усе закінчилося славнозвісним “хеппі-ендом”.

В дусі пригод Тарзана описане завоювання людьми Юпітера й інших планет в серії науково-фантастичних романів Едварда Сміта — “Трипланетне”, “Галактичний патруль”, “Діти Лендсмена”. І тут війна є чимсь невіддільним од нормальних творчих уявлень автора: замість НАТО чи СЕАТО — союзи типу “Трипланетанія” в складі Землі, Венери й Марса, що здобувають перемогу над жителями планети Еддар…

Інша трилогія написана письменником Льюїсом. Це — романи “Поза мовчазною планетою”, “Переляндра” і “Ця дивовижна міць”. Тут головна дійова особа доктор Ренсон потрапляє на Марс, де ще не було біблійного гріхопадіння. Ренсон, виявляється, і є той диявол, який намагається спокусити марсіанську Єву. Кінець кінцем, доктор повертається на Землю і, добре обізнаний з диявольськими справами на Марсі, успішно бореться тут проти темних сил.

Досить відомий в Америці письменник Азімов (до речі, професор біохімії Прінстонського університету) є автором багатьох науково-фантастичних романів про роботів. Це “Я — робот”, “Сталев печери”, “Течія простору” тощо. Тут людям протистоять механічні роботи, цілком позбавлені емоцій; саме роботи, на думку Азімова, мусять керувати людьми (додамо — за посередництвом ООН), а не люди роботами.

Роберт Сільверберг розгортає в романі “Прихідці з Землі” жорстоку картину завоювання земними людьми тубільців на далекому Ганімеді. Боротьбі з “літаючими тарілками” і перенесенню людини на мільйон років уперед присвятив свій роман “Крізь час” Дейвід Грінел. У романі “Перші на Місяці” Джеф Саттон розповідає про Адама Крега, який, прилетівши на Місяць, встановив, що один з членів його команди — таємний агент “червоних” і має передати Місяць під їхню владу. Боротьба з цим невідомим таємним агентом і є змістом роману.

Ерік Френк Рассел присвячує роман “Оса” пригодам міжпланетної поліції, яка патрулює невідому планету Джеймс. Чарлз Грейнер, герой роману Джона Крістофера “Планета в небезпеці”, в XXI сторіччі бореться за те, щоб вижити за умов, коли має загинути вся цивілізація. Наближення на Землі в 2203 році нової ери льодовиків і неминуча загибель усіх досягнень людства — тема роману Стерлінга Ноеля “Ми, хто пережив”. Френк Гарвей присвячує свій роман “Повітряні сили!” льотчикам. Ці піонери міжпланетного простору підкорюють його із зброєю в руках. Завойовник Всесвіту, командир міжпланетного корабля Тед Вільсон бореться за свою кохану в страшних умовах неприступної галактики — такий зміст роману Джорджа Сміта “Загублені в просторі”. Страшна війна, в якій гинуть усі її учасники, — тема роману А. Ван Фогта “Остання фортеця Землі”…

Чи не досить цього переліку, щоб зробити певні висновки про тематику й зміст популярних американських науково-фантастичних романів і про творчі, якщо можна так висловитися, тенденції й настанови авторів цих романів?

Справді, що типове для всіх цих творів?

Ми не помилимося, коли скажемо, що їх насамперед характеризує похмура, людиноненависницька філософія війни, експлуатації людини людиною, звіряча жадоба наживи, здобуття мирських благ за рахунок інших людей, тобто все те, що, в свою чергу, характеризує ^юдей капіталістичного світу. Ми не можемо знайти — і не знаходимо! — серед цих творів чогось гуманістичного, того, що якимсь чином вказувало б людству шлях до кращого майбутнього— не соціалістичного або комуністичного, боронь боже! — а принаймні не такого похмурого, як капіталістичне.

Випадково це чи ні?

Безумовно, ні. Стало вже трюїзмом повторювати, що жоден письменник не може змалювати своїх героїв вищими за культурним рівнем, ніж є він сам. Культурний рівень — це не тільки одержані автором дипломи вищих учбових закладів, не тільки суто професіональна обізнаність з тими чи іншими науково-технічними проблемами. Це перш за все світогляд людини, уміння давати справді об’єктивну оцінку всьому, що відбувається навколо. За наших часів таку справді об’єктивну оцінку може дати тільки людина, збагачена марксистсько-ленінською ідеологією, суспільно розвинена, здатна по-справжньому критично мислити, перспективно оцінювати майбутній розвиток науки й техніки з тим, щоб розуміти, який прогрес людству приносить цей майбутній розвиток.