Вони розповіли, яким робом сюди прибилися, а Бредова все не було. Врешті-решт ад’ютант прочинив двері, пропускаючи поперед себе генерала та його штабних офіцерів. Бредов — чоловік легкої статури з яйцеподібною головою та кущиком вусів під носом — привітався за руку з генералом Кравсом, обидва вони назвалися за військовою формою. Коли всі посідали, Кравс спробував захопити ініціативу.

— Пане генерале! — почав він. — Війська Галицької армії після тяжких боїв звільнили Київ, вибивши з міста большевиків — нашого спільного ворога. Ми з вами є кадровими старшинами й мусимо бути поза політикою.

Бредов поблажливо кивнув яйцеподібною головою. Він трохи розумів українську, торік навіть послужив день і ніч у гетьмана Павла Скоропадського.

— Саґласєн, — сказав він. — І што?

— Оскільки ми воюємо проти спільного ворога, — вів далі Кравс, — то я прийшов до вас, щоб визначити демаркаційну лінію між нашими військами. Було б великою помилкою побити горшки в українській столиці.

— Как ви сказалі? — змінився з лиця Бредов.

— Побити горшки, тобто зіпсувати стосунки, — пояснив Кравс.

— Да прі чьом здєсь ґаршкі? Я нє понял, о какой сталіце ви ґаварітє?

— Я сказав — в українській столиці, — повторив Кравс.

Бредов силувано реготнув.

— Кієв — мать ґарадов рускіх, нікоґда украінскім нє бил і бить нє может. Ілі ви іново мнєнія?

— От бачите, — сказав Кравс. — Ви таки повертаєтеся до політики, а мене цікавлять справи військові. Тим більше, що наші з вами переговори мають лише провізоричний характер, головне вирішуватиметься на вищому рівні.

— Да? — Бредов зробив здивоване обличчя. — Інтєрєсно, с кєм?

— Уже в дорозі делегація генерала Павленка, — сказав Кравс. — Саме він уповноважений представляти українську сторону. А моє завдання — уникнути конфліктів і…

— Нє тот лі ето Павлєнка, — перебив його Бредов, — каторий Омєляновіч-Павлєнка?

— Не знаю, — дипломатично сказав Кравс.

— Єслі ето пєтлюровскій ґєнєрал Омєляновіч-Павлєнка, ми єво павєсім на пєрвом же столбє бєз какіх-лібо пєрєґаворов, — криво всміхнувся генерал Бредов. — Ми нє сабіраємся вислушівать брєдні бандітов о ненькє Украінє.

Він сказав, що з Петлюрою взагалі не буде ніяких переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і нєдєлімой» Росії. Потім поцікавився, у яких стосунках з Петлюрою перебуває Галицька армія. Кравс ухильно відповів, що вони, галичани, мають свою Начальну команду та свого начального вождя Тарнавського, а з Петлюрою разом воювали проти большевиків. Та хай там як, а він, Кравс, обурений свавільною поведінкою денікінців у Києві. Така позиція може призвести до непередбачуваних наслідків.

А чим думали ваші люди, запитав Бредов, коли глумилися над російським прапором?

Натовп є натовп, сказав Кравс, він некерований. Але яка була необхідність стріляти в мирних людей?

Бредов запевнив його, що денікінські солдати не стріляли в киян, то була провокація большевиків. Потім ні сіло ні впало сказав:

— Так ілі іначє ваші войска далжни пакінуть ґород.

— Це неможливо, — сказав Кравс. — Ми визволили місто від большевиків і несемо відповідальність за його безпеку. Тому пропоную стримати будь-які ворожі кроки. Давайте вишлемо своїх відпоручників, які повідомлять про це наші війська.

— Всьо ето мишіная возня, — відповів Бредов. — Ви должни пакінуть ґород. А демаркаціонную лінію ми нарісуєм.

Генерал Кравс, розстебнувши кобуру, різко підвівся. Усі здригнулися, не маючи сумніву, що зараз він або застрелить Бредова, або пустить кулю собі у скроню. Але Кравс, діставши револьвер, узяв його за дуло й простягнув Бредову.

— У такому разі я вважаю себе вашим полоненим, — сказав він. — Бо не розумію поведінки, яка суперечить міжнародним військовим правилам.

Лице Бредова, яке перед цим поблідло, тепер взялося хворобливою прозеленню.

— Да бросьтє ви! — сказав він, гримнув кріслом і швидко пішов до дверей. — Падумайтє харашєнько, а я зайду позже.

За ним посунув увесь його почет.

Українські старшини розгублено перезирнулися.

Кравса охопив відчай. Це була найтяжча година в його житті. З нічних вулиць міста долинали постріли. Антін Кравс зрозумів, що галицьке військо з нісенітним наказом «Не стріляти!» опинилося в пастці. Він не знав, що діялося в цей час із галицькими вояками — чи вони відступають, чи, може, роззброєні, чи їх захопили в полон. Кравса обсідали марні думки — то він шкодував, що дозволив виїхати на Хрещатик полковникові Сальському, то дивувався миролюбним запевненням генерала Штакельберга. Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. Заливаючи горлянки вином і набиваючи черева реквізованою овечатиною, вони дертимуть з українського селянина останню сорочку, перекидатимуть догори дном його скрині, примовляючи: «Дєньгі бєрьом стариє, но адьожку новую».

Та поки що Антін Кравс не міг такого навіть уявити, хоча вже відчув, що доведеться воювати з іще одним ворогом, для якого не існує поняття про гідність і честь. Так, на війні всі засоби добрі, якщо вони прокладають шлях до перемоги, але ж то на війні! — коли її оголошено між противниками, а не тоді, коли ведуться переговори про боротьбу зі спільним ворогом.

Який диявольський підступ! Уже йшлося до півночі, а Бредов не повертався до зали. Кравс зрозумів, що він і тепер зволікає, аби якомога довше затримати його у своєму штабі, поки денікінці докінчать свою чорну справу. І після цього холодного здогаду Кравсом заволоділа одна-єдина думка: «Треба рятувати армію. Місто втрачене, а військо треба вирятувати будь-якою ціною». Для нього, Кравса, цієї хвилини не існує ні начального вождя Галицької армії Мирона Тарнавського, ні Головного Отамана українського війська Симона Петлюри, є тільки він, командант Центральної армійської групи, на плечі якого лягла вся відповідальність за долю армії.

— Вони, мабуть, засіли вечеряти, — сказав отаман Виметаль.

— Кістка в горло, — буркнув поручник Чехович, і в нього забурчало в животі. — Перепрошую, — вибачливо сказав він. — Від ранку ріски не мав у роті.

— Ніхто не мав, — сказав Онишкевич.

— А вони там пиячать, — сердився Чехович. — Москаль без вина не прожиє і дня.

— Думаю, що Бредов не може зв’язатися з Денікіним, — сказав Виметаль. — Тому така затримка.

Кравс мовчав. Загнаний у глухий кут, він нікого не чув, чорні думки одна по одній холодили мозок.

У коридорі почулися кроки.

Бредов зайшов поперед свого почту з миролюбним усміхом: ну, що ми тут вирішили?

Гаразд, сказав Кравс, ми залишимо місто до того часу, поки будуть домовленості на вищому рівні.

Ні, — натягнута посмішка щезла з лиця Бредова. — Спершу галичани повинні скласти зброю.

Про це не може бути й мови, відповів Кравс.

Тоді переходьте на наш бік, запропонував Бредов. Якщо ми союзники, то чому б нам не діяти єдиним антибольшевицьким фронтом?

Я не вповноважений ухвалювати такі рішення, сказав Кравс.

А якби мали такі повноваження, то погодилися б? — спитав Бредов.

Ні, відповів Кравс.

Дякую за відвертість. З поваги до вас, пане генерале, ми підготуємо прийнятну для обох сторін письмову угоду. Вона матиме чисто військовий характер і не торкатиметься політики. Ви ж цього хотіли?

Так.

Чудово. Першим пунктом запишемо, що ми визнаємо Галицьку армію екстериторіальною, а ви, зі свого боку, визнаєте Добровольчу армію регулярною.

«Назви хоч і горщиком, — згадав Антін Кравс мамине прислів’я. — Аби не в піч».