Друге, сказав Бредов. Ви свої війська виводите на лінію річки Стугна — Василькова — Кожухівки — Гнатівки — річки Ірпінь. Після підписання такої угоди всі полонені з обох сторін будуть звільнені через обмін.

Другий пункт — виведення військ на тимчасову демаркаційну лінію — був головною умовою Бредова, і генерал Кравс подумав, що порятунок армії вартий такої ціни.

За третім пунктом Бредов оголосив, що все майно, провізія, амуніція, зброя, в тому числі й три панцерні потяги, які галицькі війська захопили в большевиків, відходять денікінцям. Натомість галичанам буде повернуто увесь їхній військовий матеріал, який потрапив у Києві до рук Добровольчої армії.

Умова була вкрай принизлива, але торгуватися Кравсові не випадало. Дякувати Богу, 1-й і 3-й корпуси Галицької армії та їхні ширші штаби залишалися цілими й дієздатними.

Довелося ще годину чекати, поки угоду передрукували, перечитали, відтак обидва генерали ствердили її підписами й потисли один одному руки.

— Аднаво нє пайму, — сказав на прощання Бредов. — Пачєму Кієв мать, а нє атєц ґарадов рускіх? Ви нє подскажітє?

І силувано засміявся.

Була глибока ніч, коли Кравс вийшов із денікінського штабу. Тут його підстерігала ще одна несподіванка — на місці їхнього «паккарда» стояв старий обшарпаний «форд». Пригнічений до сліз водій пояснив, що денікінці силоміць поміняли їхній автомобіль на цю розвалену бляшанку. Вона чмихала, гарчала, смерділа бензином і не хотіла заводитися.

Розгніваний Кравс рушив було назад до штабу, але в останню мить зупинився. Внизу була охорона, тож без дозволу Бредова авто ніхто не чіпав би.

— Москаль як не вкраде, то не дихне, — сказав Чехович.

У нього так заскавчало в животі, що того голодного «крику» не пересилило навіть гарчання двигуна.

— Де генерал? — перше, що запитав Станімір в отамана Льобковіца та сотника Верніша, коли ті, потовчені й побиті до крові, прибігли до ратуші.

Вони розповіли про лиху пригоду, яка заледве не коштувала їм життя. Обом насилу вдалося виборсатися з-під кінських копит, стрілянина швидко вщухла, але автомобіль з генералом зник. «Треба сподіватися, — сказав отаман Льобковіц, — що Кравсу пощастило дістатися до штабу Бредова й розпочати переговори. Мусимо пильнувати ратушу й чекати на повернення генерала, котрий, маю надію, врятує становище».

Із Думи вийшов поручник Гірняк, подзенькуючи в’язкою ключів.

— Замкнув азіатів? — спитав Станімір.

— У холодну, — сказав Мирон.

— А ключі чому не віддав?

— Я цьому сторожеві не довіряю.

— Дивися, — сказав Станімір. — Бо ще завезеш відмикачки аж у свій Дроговиж до мами. Файний сувенір буде, нє?

— Я привезу мамі ліпший.

Десь угорі Інститутської почувся глухий гуркіт. Надвірні ліхтарі не горіли, однак холодне зоряне небо кидало світло на пагорби, площу, на похмурі вулиці міста. Здалеку важко було розгледіти, що там гуркотіло вгорі на Інститутській, але звідти в бік Хрещатика рухалося щось громіздке, кордубате, і з торохтіння коліс вони здогадалися, що сюди наближається артилерія. Станімір наказав спрямувати на Інститутську всі скоростріли.

— Побійтеся Бога, сотнику! — скрикнув отаман Льобковіц. — Саме цієї хвилини генерал Кравс провадить переговори з Бредовим. Який вогонь? Не смійте!

— А що робити? — рздратовано спитав Станімір. — Кланятись?

— Вийдемо їм назустріч і будемо переговорювати.

— Та скільки ж можна!

— Не гаймо часу!

Отаман Льобковіц шарпнув Станіміра за лікоть, і вони кинулися через нічний Хрещатик до Інститутської. Льобковіц волочив придушену копитом ногу, але не відставав навіть тоді, коли вулиця пішла круто вгору. Голова колони вже була навпроти Інституту шляхетних панянок, за нею спадистою дорогою сунуло до Хрещатика численне зведене військо — гармати, кіннота, піхота, якій не видно було кінця.

Попереду їхав на коні полковник в оточенні кількох офіцерів — їхні силуети здавалися великими й вайлуватими, наче тіні.

Можливо, Льобковіцу й Станімірові трохи відлягло б від серця, якби вони знали, що на чолі колони їхав один із найшляхетніших білогвардійських офіцерів полковник Стессель. Але в нічній сутіні вони навіть не бачили, яка приязна усмішка ворушилася на повних губах полковника.

Станімір, навпаки, насупився й, смикнувши себе за правого вуса, грудьми став перед конем полковника Стесселя. Незважаючи на те, що поруч був старший за рангом отаман Льобковіц, сотник голосно звідомив, що він є відпоручником галицького корпусного командування і має честь передати союзникам, що в Думі відбулася нарада генералів Кравса та Штакельберга.

— Да, нам ето ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

— Після того, — вів далі Осип, — генерал Кравс вирушив до генерала Бредова для встановлення демаркаційної лінії. Поки тривають переговори, частини Галицької та Добровольчої армій зобов’язані залишатися на місцях.

— І ето нам ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

Він довірливим тоном запевнив галицьких старшин, що денікінські офіцери уміють тримати слово, їхні частини залишатимуться на своїх позиціях, але ж артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. «Тому прошу вас дозволити нам спуститися лише на Хрещатик, — попросився полковник Стессель. — Ми там зупинимося і, даю слово честі, будемо чекати подальших наказів відповідно до результатів переговорів».

Еге, подумав Станімір, пусти лисицю під лавку, та вголос сказав, що не годиться від самого початку ламати домовленості, бо навіщо ж тоді ці чесні слова, якщо постановили одне, а робитимемо інше?

Так, звичайно, погодився полковник Стессель, але бувають винятки, на які треба зважати. Як нам бути, наприклад, зараз, коли ми насилу стримуємо коней з важкими гарматами? Вони самі попруть униз, не питаючи ніякого дозволу, пожартував полковник Стессель, налаштовуючи всіх на довірливий тон і взаєморозуміння.

Про що ви раніше думали? — не здавався Станімір.

Ми не знали, що втрапимо на такий крутий узвіз, сказав полковник Стессель, але ще раз запевняю вас, що ми дисциплінована регулярна армія і, коли спустимося вниз, чекатимемо результатів переговорів. Чи варто сваритися через дрібниці? Адже коні під вагою гармат справді можуть поперти вниз на ваших людей, і тоді зчиниться паніка.

Добре, сказав отаман Льобковіц до Станіміра, нехай з’їдуть. Справді, навіщо псувати стосунки?

Сотникові не годилося сперечатися з корпусним начальником штабу, і він, зціпивши зуби, зійшов з дороги.

Батарея важких гармат з гуркотом скотилася на Хрещатик. Поки вона мостилася навпроти Думи, кавалерія посунула праворуч, замикаючи вулицю від Купецького саду, піхота розповзлася по обидва боки ратуші. Злагоджене переміщення чужого війська не віщувало нічого доброго. Від гуркоту гарматних коліс у Станіміра хиталася під ногами бруківка.

Денікінська солдатня, перешіптуючись між собою, скоса поглядала на стрільців, котрі охороняли Думу знадвору, зате офіцери були дуже привітні — обступивши Станіміра й Льобковіца, вони розпитували їх про Галицьку армію, про бої галичан з поляками та червоними. Дивувала обізнаність полковника Стесселя, котрий запитав, чи то правда, що французи озброїли до зубів армію Галлера для боротьби з большевиками, а він, сучий син, обвів Антанту кругом пальця і всі сили кинув проти галичан?

Раптом біля входу до Думи зчинилася метушня.

— Пане сотнику! — крикнув Петро Гультайчук. — Нас хочуть роззброїти!

Станімір побачив, як відділ денікінців кинувся на прорив до ратуші. Їм на дорозі стала з наїжаченими багнетами чота стрільців — Петро Гультайчук, Михась Проців, поручник Гірняк відпихали нахаб від дверей, а ті сліпицею лізли в Думу.

Якщо зараз Мирон зацідить одному-другому поміж роги, майнула Станімірові думка, тоді псові під хвіст усі переговори й демаркаційні лінії. Тоді почнеться війна. А як воювати неповному куреневі проти такої навали?