— Де ж ваше слово? — обернувся він до полковника Стесселя. — Як пояснити це віроломство?

— Да, ви должни сложіть оружіє, — сказав полковник.

Осип сторопів — чого-чого, а такого відвертого крутійства він ще не бачив.

— Де ж ваша честь?

— Чєсть? — засміявся полковник Стессель й озирнувся до свого ад’ютанта. — Паруччік Лєнскій, ґдє наша чєсть?

— В істінє! — відгукнувся мертвотно-блідий поручник з висмоктаним лицем морфініста.

— А гдє наша істіна?

— В вінє, ґаспадін палковнік!

— Маладєц, паруччік!

Це кінець, подумав Осип, це крах, до якого йшлося з того моменту, коли з’явився безглуздий наказ: обсадити, але не стріляти. Мозок гарячково шукав виходу, але його не було.

— Мусимо підкоритися, — зречено сказав отаман Льобковіц. — Накажіть куреневі скласти зброю.

У відчаї Осип ледве не зареготав. А й справді, навіщо їм зброя, якщо не можна стріляти?

Він бачив, як біля входу до ратуші стовплюється дедалі більше москалів, як хлопці з останніх сил стримують їхній натиск. Мирон таки не витримав, з лівої угнітив найбільшого бугая у щелепу, той перекинувся навзнак, але схопився на ноги й пересмикнув замок гвинтівки. Хтось із денікінців підбив йому дуло вгору — гримнув постріл, куля цвьохнула в Мирона над головою, і тієї миті Станімір закричав на всю горлянку:

— Курі-і-і-інь!!!

Усі завмерли від цього несамовитого крику, потім повернули голови в бік Станіміра й навіть у сутіні побачили, як його чорним обличчям стікають цівочки поту.

— Скласти зброю! — видихнув Станімір.

Він першим розстебнув кобуру й поклав револьвер під стіну ратуші, за ним так само зробив отаман Льобковіц. Стрільці понуро підходили до того місця, ставили кріси під стіну і, кинувши руку «під дашок», віддавали зброї останню честь.

Петро Гультайчук заплакав.

— Но-но, не смій, — сказав Михась Проців і до крові закусив тремтячу губу.

Стрільці виходили з ратуші, стягували скоростріли до крісів і ставали до гурту посеред площі.

— Атнинє ви являєтєсь воєнноплєннимі Вааружонних Сіл Юґа Расіі, — звернувся до них полковник Стессель. — І будєтє находітся в етом статусє саґласно мєждународним правілам ваєннава врємєні. Прєдупрєждаю, што любая попитка к бєґству будєт прєсєкаться посрєдством оружія.

Отаман Льобковіц, ставши ближче до Станіміра, зашепотів:

— Мусимо щось робити. На станції майно двох наших корпусів. Треба його рятувати, інакше всьому кінець. А як?

Станімір і сам сушив над цим голову — якщо денікінці ще не захопили головний залізничний двірець, то лиху можна зарадити, тільки треба негайно попередити штаб про те, що сталося. Осип попросив полковника Стесселя, аби його та майора Льобковіца відпустили на станцію забрати необхідні особисті речі. Вони туди й назад — через годину повернуться. Стессель, щойно переконавшись, якої ваги надають галичани чесному слову, погодився. Він навіть дозволив сотникові взяти ще й поручника Гірняка, але сказав, що полоненим не годиться блукати містом без нагляду, тому їх супроводжуватиме денікінський прапорщик.

Учотирьох вони рушили вгору до Софійської площі.

— Дякую, пане сотнику, — сказав Мирон.

— За що?

— Ви знаєте.

Отаман Льобковіц ледве волочив ногу, підтягуючи її обома руками за кожним кроком. Осип з Мироном узяли його попід руки та майже понесли.

Прапорщик, мовчазний чоловічина в баранячій шапці, ішов позаду, його неважко було спекатися, але це могло окошитися на стрільцях, котрі залишилися біля Думи. Мабуть, це й мав на увазі полковник Стессель, коли приставляв до них лише одного конвойника.

На Великій Володимирській вони побачили, що містом пересуваються військові частини. На Бібіківський бульвар перед ними завернув якийсь український відділ кінноти. Прапорщик раптом сказав, що він далі не піде, бо не хоче напоротися на петлюрівців — нехай двоє дужчих ідуть по речі, а він із кульгавим почекають їх біля Педагогічного музею. Льобковіц погодився.

Осип з Мироном наддали кроку. Опинившись на волі, вони помчали б до двірця щодуху, але не хотіли привертати до себе увагу. Та вже на розі бульвару й вулиці Пирогова їх перепинили денікінці. Не слухаючи ніяких пояснень («Ми вас нє панімаєм!»), взяли під варту й погнали в бік Безаківської. Немає лиха без добра — бранців допровадили на двірець, куди вже підтяглося чимало білого війська.

Було далеко за північ. Галицькі курені, не відаючи, що коїться в місті, спокійно спали у пристанційних бараках. Осипа з Мироном завели до почекальні двірця, поставили біля великого вікна, що виходило на перон, і залишили під наглядом вартового.

Денікінці почали роззброювати сонних стрільців.

Зчинився страшенний гамір, та це вже був алярм переможених.

Вартовий, розминаючи в пальцях цигарку, запитав, чи немає в них сірників. Є, сказав Мирон і впритул підійшов до конвойника. Осип тільки почув неприємний хрускіт шийного хребта, як Мирон уже посадив денікінця під стіну. Сердега був схожий на живого чоловіка, який, наморившись, сів на підлогу подрімати. Повернута набік і схилена на плече голова мала природний вигляд для сплячого.

Бігти до штабу було не з руки, з того боку крутилося повно денікінців, тому Мирон з Осипом вискочили через вікно на перон, де стояли їхні вагони. В одному з них вони знайшли начальника оперативного відділу 3-го корпусу сотника Купчанка. Станімір передав йому наказ отамана Льобковіца: негайно всі транспорти гнати на Фастів.

Сотник Купчанко не встиг нічого перепитати, бо Осип з Мироном уже вискочили на перон.

— Тепер на Деміївку, до своїх, — сказав Осип.

— Нехай вам щастить, — Мирон подав Станімірові руку.

— А ви?

— Я повертаюся.

— Якщо ви боїтеся за отамана Льобковіца, то… Кравс його визволить.

— Ні, — сказав Мирон. — Я повертаюся до своїх стрільців. Ви ж знаєте.

— Ну, так… — розгублено кивнув Станімір. — Стережіться того бика, якого ви завалили.

— Ви йдіть, пане сотнику, — сказав Мирон. — Бігме, ви там більше потрібні.

— Ну, так…

Станімір побіг уздовж колії. За мить озирнувся, хотів було ще щось сказати Миронові, але за тим тільки смуга лягла.

Полонених, як отару овець, перегнали через Ланцюговий міст на лівий берег Дніпра в Дарницю і допровадили до залізничної станції, біля якої стояли літні бараки. Ці дерев’яні бурдеї залишилися ще від петровських часів — колись тут була станиця для тимчасового утримання різних острожників та виселенців. Сюди й загнали стрільців і старшин, котрих захопили в полон.

Становище було принизливе, але не таке страшне, як дехто очікував, — згодом вони назвуть це «почесним полоном». Почесним тому, що галичани стали першими військовополоненими денікінців, котрі не знали, як з ними поводитися. Захоплених большевиків вони відразу розстрілювали, жалуючи тільки тих, хто переходив на їхній бік.

З галичанами було інакше. За угодою Кравса та Бредова їх взагалі повинні були відпустити, але чи «забули», чи вирішили почекати, як воно далі складеться з цими «союзниками». Бранців тримали за колючим дротом, проте режим був не з гірших — вони вільно пересувалися табором, у будні ходили на різні роботи під охороною кількох конвоїрів, од яких неважко було й утекти. Але ніхто не знав, куди утікати. По обидва береги Дніпра стояли білогвардійці, галицькі корпуси відкотилися на демаркаційну лінію аж до Попільні, Сквири й Козятина. Пробиратися до своїх можна було хіба маленькими групами по три-чотири душі, маючи надійних провідників, які показали б «стежку» через Дніпро й далі на захід.

Однак «свої люди» з київського підпілля переказали, що втікати зараз не варто, бо, гляди, наше військо знов поверне на Київ, і тоді полонені, озброївшись із допомогою повстанців, ударять разом з ними на ворога з тилу. Тож терпіть, поки терпиться.

Не так, як усім, терпілося Миронові Гірняку. Станімір як у воду дивився, коли казав, що той «бик» захоче помститися. Мирона зачинили окремо від усіх у якомусь хлівчику з маленьким, як долоня, віконцем і зодягли на нього старезні іржаві пута, що їх, мабуть, носив ще Кармелюк. Чи, може, вони тут зосталися від якогось столітнього варнака, що, бідний, помер у неволі, бо таких кайданів Мирон ще не бачив. Товстелезний ланцюг, масивне обіддя, залізна колодка, замок у якій відчинявся більшим ключем, ніж київська ратуша. У тих путах Мирон ледве пересував ногами.