— Я бачила Степана, — раптом сказала Саша.

Батько звів угору сиві, наче посипані попелом, брови. Мати дивилася десь далеко перед собою.

— Де? — спитав старий.

— У Янівці. Де ж я ще могла його бачити?

— Ти була в Янівці?

— Так, сьогодні.

— Як він?

— Добре, — сказала Саша. — Саме відправив службу. Я теж була в церкві. Просив передати вам вітання, каже, що скучає за вами…

— Скучає… — старий налив у блюдце чаю, голосно відсьорбнув. — Недавно бачив Бабуру. Казала, щоб ти прислала людей. Вона заготувала вам дещо.

— Ми сьогодні проїжджали Сліпчиці.

Василина Бабура, найперша й найзаможніша ткаля в окрузі, жила у Сліпчицях і вже давно виручала соколовців з полотном і білизною. Василина мала восьмирядний ткацький верстат, тому її тонке полотно годилося не лише на панську білизну та празникові сорочки — ним добре було перев’язувати рани.

— Хлопці вночі навідаються до неї, — сказала Саша. — А як там Надя? Заходить до вас?

— Невістка? — батько якось напружився, подивився на матір. — Сам хотів сказати тобі, та не знаю як.

Мати мовчки вийшла у степку[44].

— Прибігла якось і впала перед нами на коліна. Це я, каже, винна, що Василя вбили. Ще тоді, каже, як застрелили Дмитра, вона вискочила на ґанок і побачила Корча.

— Як? І досі мовчала?

— Мовчала. Каже, за дитину боялася. Корч, каже, пригрозив, що дитину роздере, коли вона комусь писне. Ну й домовчалася до того, що Корч і Василя продав.

— Безглуздя якесь.

— Щось як обмарило її. Простіть, каже.

— А де він тепер? — спитала Саша.

— Хто?

— Корч.

— Не видно його. Мабуть, як тікали червоні з Радомишля, то й він пішов із ними.

— Ну, певно ж…

— Але це ще не все. Надя розказала, що Корч після того приходив до неї. Кум же… — старий мерзлякувато пересмикнув плечима. — Теж упав на коліна й присягнувся дітьми, що не він убив Дмитра. Що начебто стріляв Матей. Він і гроші взяв.

— Матей? Це який?

— Матей Мазур. Із Пилиповичів. Але не знаю, чи то правда, чи, може, Корч бреше. Вір тепер людям. Може, вони, запроданці, гроші не поділили й тепер обмовляють один одного. Матей Мазур був добрий вояка, большевики ж йому хату спалили. Вони тоді майже все їхнє село пустили за димом.

— Правда, — сказала Саша, і старий знов так глипнув на неї з-під брів, аж дві свічки відбилися в його очах.

— А ти звідки знаєш?

— Тату, це правда, — повторила вона. — А Матей теж пішов разом із червоними?

— Ні, він і зараз у Пилиповичах. Хату нову ставить.

— Все сходиться. Це він убив Дмитра.

— Що сходиться? — не зрозумів старий. — Треба допитати Матея. Нехай хлопці його полоскочуть, щоб язика розв’язав.

— Не треба нікого лоскотати. Раз чоловік ставить хату, то треба гуртом заїхати до нього на толоку.

— Я б його сам укокошив, — сказав старий. — Як скаженого пса.

— Було б забагато честі для нього. Козаки самі вирішать, якої кари він заслужив. А зараз… я б хотіла побачити Надю.

Удосвіта, перед тим, як вирушити в дорогу, вона підійшла до матері. Давно збиралася сказати їй: «Мамо, якщо ви раптом почуєте від когось, що мене вбито, — не вірте. Може так статися, що я перейду кордон і житиму на чужині до кращих часів. Може, подам звістку, а може, й ні. Нехай ніхто не знає, де я поділася. Так буде ліпше для всіх».

В останню мить Маруся передумала це казати. Не було вже тих слів, які б могли втішити її нещасну матір. Маруся навіть не обняла її, тільки нахилилася і вперше поцілувала матір у руку.

— Простіть.

— Не прощайся, — сказала Ядвіга. — Іди.

Мирона денікінці не розстріляли, хоча, розважаючись, підп’януруч смалили в землю побіля нього, били ногами і, напевно, таки порішили б, якби знали, що з табору втекло сто вісімдесят чотири полонених. Але тоді вони думали, що до втечі зібрався лише цей одинак-колодник, тому стріляли на пострах і, тільки припровадивши Мирона в його хлівчик, пішли по бараках і побачили, що більшість полонених втекла.

Денікінці здійняли ґвалт, навіть погрожували бранцям, котрі лишилися в таборі, розстрілом (тим більше, що 24 вересня петлюрівська Директорія разом з галицькою Начальною командою оголосили Добровольчій армії війну), але обійшлося. Комендант табору полковник Осліковський сказав, що безглуздо зганяти злість на арештантах, котрі не втікали, покарати треба тих ярижників, які не встерегли полонених, а по-друге, може, їм ці полонені ще знадобляться для обміну. Мабуть, найбільше вони були потрібні самому полковникові Осліковському, бо як не буде бранців — не буде й табору, і навіщо тоді комендант?

Полковник Осліковський наказав особовому складу підвищити пильність і навіть домігся, щоб для охорони табору виділили ще невеличкий кінний відділ, мовляв, якщо доведеться наздоганяти втікачів, то на конях же легше, ніж пішки. Кавалеристів їм дали незавидних, із вільнонайманих, коні в них теж були миршаві, але служиві трималися форсу, щодня займалися їздовими вправами, і, коли одного суботнього вечора до табору під’їхали дві циганські кибитки, — буна дзіва! — кіннотники самі попросили циганів направити коням підкови.

Кибитки заїхали через браму до табору та стали так, що, коли до них почали підводити коней, з-під однієї і другої халабуди в різні боки витягли свої шиї по два кулемети. З-під обох напинал вистрибнуло кілька циганів у пом’ятих капелюхах з обвислими крисами, та замість звичного ковальського причандалля у їхніх руках були карабіни й навіть два «люйси».

— Нє двіґацца! — крикнув ще зовсім жовторотий циганчук, зодягнутий у коротку суконну кирею, розцяцьковану на грудях і рукавах. На голові в нього була старенька крисаня, в одній руці циганчук тримав револьвер, а в другій бомбу. — Брасай аружіє! Всєм аставацца на мєстах, іначє ми аткроєм аґонь із пушек! — репетував циганчук, наче він командував артилерійською батареєю.

Отетерілі никінці стояли й не дихали. Декому спершу здалося, що до них заїхав мандрівний циганський театр, й один рябий, як трясця, кирпань у білій баранячій шапці так і спитав:

— Ет што — брадячій цирк?

— Нєт, ето катафалк за табой прієхал! — сказав циганчук.

У його руці гримнув револьвер — і білий баран злетів із голови рябого. Він мимоволі помацав себе за макітру, дивуючись, що вона лишилася на в’язах.

— Каму било сказано — аружіє назємь?

Загупали об землю рушниці.

Це були ще ті цигани — окрім кулеметів, вони таки мали й ковальське знаряддя. Один пом’ятий капелюх з обвислими крисами побіг із молотком та зубилом до хлівчика, біля якого на колоді сидів Мирон.

Полонені, які тільки-но повернулися з робіт (а їх було тут ще близько сотні), цього разу виходили не дірою в колючому дроті, а через браму, біля якої замість стійчиків у червоних погонах стояв веселий вусатий циган і показував револьвером у бік лісу.

— Туди, хлопці, біжіть! Туди! — вигукував він. — Там вас жде проводир!

Мирон, як тільки почалася ця катавасія, здогадався, що отаман Зелений про них не забув. Вони, полонені, щодня сподівалися на визволення, але такого «циганського» зухвальства ніхто не очікував, стрільці були заскочені партизанською звагою так само, як і табірна охорона, тому спершу виходили за ворота невпевнено, оглядаючись, ніби теж думали, що це якась циркова омана.

— Та ворушіться ж, сонні ви мухи! — підганяв їх вусатий циган. — Чи мені замість револьвера взяти гарапника?

Тільки відійшовши далі від брами, полонені кидали ноги на плечі й бігли до лісу. За ними вставала курява, як з-під кінських копит.

Нетерплячий коваль наказав Миронові висадити ноги на колоду й так орудував важким молотком та зубилом, що з Миронових очей сипалися іскри, як із того заліза, по якому клепав коваленко. Металеві пута, підстрибуючи за кожним ударом, терлися об синьо-багряні пруги на ногах і, здавалося, діставали до кісток.