Нарешті коваль зняв заліззя, Мирон звівся на ноги, та, ступивши крок, похитнувся — він розучився не лише бігати, а й ходити по-людському. Коваль ухопив Мирона під руку (теж наче обценьками) і повів, як безпомічного каліку, до ближньої кибитки; тут підсадив його й сердито заштовхав у халабуду, де Мирон опинився поміж двох кулеметників у пом’ятих капелюхах з обвислими крисами.
Нахабний і вкрай зарозумілий циганчук у розцяцькованій киреї звернувся до никінців з прощальним словом:
— Аставайтєсь здарови і блаґодарю за вніманіє, ґаспада харошіє! — піднесено сказав він. — Я дарю вам жізнь. Но єслі кто-нібудь вздумаєт нас прєслєдовать, пєрєдайтє єму, что вон в том лєсочкє, куда ми сєйчас направімся, стоіт целая дівізія бандіта Зєльонаво. А тєпєрь разрєшітє аткланяцца.
Нахаба, помахавши бомбою, скочив у кибитку, і погонич ляснув по конях. Обидві халабуди, грузнучи колесами в піску, поколивали в бік лісу. З кибитки, яка їхала позаду, стриміла зелена шия «максима» — чорним холодним оком кулемет дивився на осиротілий дарницький табір, аж поки він не розтанув у сутінках ранньої осінньої ночі.
— Буде нам з тобою що згадати, еге? — сказав циганчук до Мирона, коли кибитка вже мчала польовою дорогою.
Обидві халабуди відразу за лісом повернули в бік Дніпра, а стрільці-нетяги подалися гусаком за провідниками в напрямку Трипілля.
— Буде, — сказав Мирон. — Бігме, буде.
Він ще там, на подвір’ї табору, коли соколине око налилося теплом, упізнав цього найкрасивішого та найзухвалішого в світі циганчука із синьо-сірими очима. Мирон давно задушив би його в обіймах, якби не «цигани», що сиділи з ними в халабуді — двоє при кулеметах, один за погонича, ще й четвертий, Миронів коваль, ускочив до їхнього екіпажу, наче це йому була не кибитка, а рукавичка, яка могла вмістити й кабана-іклана, і ведмедя-набредя.
У халабуді було зовсім темно, бо й надворі вже залягла густа темрява — ніде ні зірочки. Але ніч видалася на диво тиха й тепла. Восени це якраз буває тоді, коли низькі хмари закривають холодну безодню неба. Темна захмарена нічка була їм на руку — коваль сказав, що в Баришполі[45], за якихось десять верст відсіля, стоїть полк денікінської кінноти, яку можуть кинути їм навздогін.
Ніч годила ще й тим, що в кибитці ніхто не бачив, як зімкнулися дві руки, знайшовши в темряві одна одну.
Коваль ще раз пояснив їм, як вийти на хутір Вищенький і знайти діда Чепурного. На хуторі всього чотири хати, дідова стоїть крайня в садку, там тільки в нього побачите колодязного журавля з жолобом для худоби. Дідові треба сказати, що вони прийшли від отамана Чорного, шукають перевозу на правий берег. Хутір вони знайдуть швидко, тут він один стоїть між лугів на пригірку, через те навесні його не затоплює повінь. Звідси й назва — Вищенький. А стукати у вікно треба так: тук-тук, тук-тук-тук. Коваль постукав зігнутим пальцем об щиток кулемета, показуючи, як треба викликати діда Чепурного.
Кибитка зупинилася серед лугів.
— Злазьте, — сказав коваль. — Це все, що ми можемо для вас зробити. Наш берлин по воді не плаває.
Маруся, взявши торбу-їдунку, першою зіскочила з кибитки. За нею — Мирон. Ноги біля кісточок пекло вогнем, але він був упевнений, що тепер дійде хоч на край світу. Взяв у Марусі торбу й кинув на плече лямку.
— Ідіть отак прямо, — показав рукою коваль, — і нікуди не звертайте. За чверть години будете на хуторі.
— Спасибі! — сказала Маруся. — Передайте вітання отаманові!
— Від кого? — спитав коваль.
— Він знає.
— Добре. Глядіть, не заблудіться. Тут дві версти.
Халабуда покотила далі, та раптом з її темної пройми полетіло щось чорне прямо в Мирона.
— Держи на згадку! — крикнув коваль. — Знадобиться в дорозі!
Піймавши дрантину, Мирон побачив, що це ковалева свита — тепла, підбита клоччям, вона навіть тримала в собі тепло коваля, який щойно зняв одежину.
Кибитка щезла в темряві, Маруся й Мирон дивилися їй услід, поки не затих скрип коліс.
Вони лишилися вдвох серед безмежної тиші, серед безкрайої ночі, серед усього світу, в якому, здавалося, крім них, немає більше нікого. Притулившись одне до одного й ловлячи губами губи, вони відчували себе однією істотою, і від того було блаженно та страшно.
— Ти злижеш з мене всю сажу, — сказала вона.
— То й що?
— Мені ще треба побути хлопцем.
— Для чого?
— Побачиш.
— Я обережно. Я тільки в родимку…
— У мене паморочиться голова. Ми не втрапимо до хутора.
— Втрапимо, — сказав він. — Бігме, втрапимо.
Взявшись за руки, вони пішли в той бік, куди показав коваль.
Дорогою Мирон запитав:
— Що з нашою армією? Де мій курінь?
— Втішного мало. Як оддали Київ, все покотилося вниз.
Маруся сказала, що вона з регулярною армією більше не співдіє, але проведе Мирона в район Липовця. Саме там перебуває його бригада. Тоді не зім’яли самих денікінців, то тепер маємо два фронти. 14-та совєцька армія, що йшла від Одеси, вже з’єдналася з 12-ю, яка була біля Коростеня. Галицьке військо опинилося між двома ворогами: з півночі насідають червоні, від півдня — білі.
— Прокляття! — вилаявся Мирон. — І знов два фронти. Доки це буде? Хто витягує цей злий жереб?
— А ти не знаєш? — спитала Маруся.
— Не знаю. Скажи.
— Українці мають два уряди. Наддніпрянський і галицький. Вони обидва сидять у Кам’янці та гризуться між собою. Тому для власної безпеки галицький уряд тримає біля себе бригаду січових стрільців і два курені піхоти, а наддніпрянський — бригаду гайдамаків та Юнацьку школу старшин. І це тоді, коли у вирішальних боях з ворогом часом бракує сотні-другої вояків. А ти кажеш жереб.
Маруся не сказала йому, що насувався ще й третій ворог. Можливо, найстрашніший. Сам побачить.
Жереб, жереб… Зате їм випала ніч, яка годила в усьому. Пройшовши зо дві версти через луки й пасовиська, вони побачили на пригірку обриси дерев, над якими високо задер дзьоба колодязний журавель. У садку за плотом стояла хата.
Дід Чепурний ще був не глухий і до того ж хороброго десятка, бо відчинив їм на стук, не питаючи, хто прийшов. А навіщо? Якщо свої, то ласкаво просимо, а якщо чужі, то влізуть і так — хоч у вікно, хоч у каглу[46].
Він засвітив каганця, і вони побачили приземкуватого, але ще міцного дідка, який, мов ангел, був увесь білий. Біла полотняна сорочка, білі спідні, біла борода й вуса, біле, як пух, ріденьке волосся на голові.
— Ми від отамана Чорного, — сказала Маруся білому дідові. — Він просив, щоб ви підказали нам, як переправитися на той берег.
Дід Чепурний тихенько закректав, мовляв, це не така проста штука, як декому здається, але посадив їх на лаву, сказав, що треба подумати, хлопці (Марусю він, звісно, мав за підпарубка), а поки що вам годилося б підкріпитися. Саме тут вичапала од печі бабуся, теж чепурна, в очіпку, чемна, привітна — замість бурчати, що їх розбудили, не дають спати, бабуся сказала, що зараз насипле їм пшоняної каші та юшки з ляща, більше нічого такого немає, гостей не ждали, але чим хата багата, — туркотіла, як голубка, бабуся і вже бряжчала ложками у миснику.
Гості спершу відмовлялися від частування, а потім, побачивши, що дідові з бабою це буде приємно, сіли до столу. Мирон, ще як зайшли до хати, зняв свого стрілецького кашкета, а Маруся вибачилася, що не може скинути капелюха, бо голова в неї перев’язана, і тепер, сідаючи до столу, ще раз попросила вибачення.
— Сильно зачепило? — спитав дід Чепурний.
— До свальби заживе.
— Бач, стара? Уже й діти воюють, а ти мене не пускаєш, — з жалем промовив дідусь. — Хіба ж я не козак?
— А з ким же ти хочеш воювати? — спитала бабуся.
— Та мені з ким-небудь, аби за Україну, — сказав білий, як ангел, дід і розправив плечі, мов крильця.