Вони ще раз продерлися хащами до Дніпра, щоб набрати в кухоль води для кави. Цього разу йшлося їм легше, очі звикли до темряви, і виявилося, що річка зовсім близько, хоч їм здавалося, що відійшли від води за версту.

Вони стояли на березі перед чорною безоднею ріки, яка вбирала зір, манила й відлякувала, як зманює і відлякує бездоння.

— Пам’ятаєш, як я тебе скупала? — спитала вона.

— Я про це тільки подумав.

— Хочеш іще?

— Вода вже не та.

— Що холодніша вода, то тепліше з неї виходити.

І раптом він засоромився свого вагання, бо зрозумів, що вона для цього й привела його до ріки.

Так, для цього, бо, як тільки вони вискочили з води, Маруся подала йому цупкий полотняний рушник, такий грубий, що, коли Мирон розтер ним м’язи, тіло пашіло вогнем.

Вони зодяглися (Мирон подумки ще раз подякував ковалеві за теплу свиту) й, зачерпнувши кухоль води, пішли до свого вогню, пішли мовби до свого житла, яке тимчасово збудували собі на цьому безлюдному острові. Миронові стало зовсім легко, вода забрала не лише втому, а й біль у ногах, йому здавалося, що він тепер краще бачить, ніби над ними посвітлішало захмарене небо, і він знов згадав їхню ніч на березі Плиски, побачив малесеньку пташку плиску, згадав, як Маруся дала йому пташку, потім дала соколине око, дала магічний камінчик, і почув її голос: «Ще волхвам він допомагав бачити в темряві».

Тепер він і йому, Миронові, допомагав бачити в темряві, допоміг вийти з полону й допоможе знайти свій курінь.

Він поставив кухоль із дніпровою водою край багаття на жар; поки закипала вода, Маруся вирізала ножем два ліщинові шпичаки, настромила на них тоненькі шматочки сала й дала один Миронові, аби тримав над вогнем. Сало шкварчало, скапувало гарячими краплями на вогонь, вони підставляли під нього окрайці хліба й тішилися, як діти, бо це й була втіха усіх дітлахів, особливо пастушків — смажити на вогні сало.

Він дивився на її чисте обличчя, з якого Дніпро злизав сажу, і думав, що це вже не циганчук і не П’ятниця, це найкраща у світі пастушка Хлоя, яка також жила на острові й була там найвродливішою дівчиною.

Перехопивши його погляд, Маруся спитала:

— Що — так гірше?

— Як?

— А! — вона махнула на нього рукою, передражнюючи бабуню, яка точнісінько так махала на діда Чепурного.

Обпікаючи губи, вони їли смажене сало із житнім хлібом, потім маленькими ковточками пили каву, передаючи одне одному кухля.

— Як ти думаєш, — спитав він, — наші вже дійшли до Трипілля?

— Ні, — сказала вона. — Туди сорок верст.

Маруся потримала кухля між долонями, гріючи руки, потім передала йому.

— Кава чудесна, — сказав Мирон.

— Не хвилюйся. Про них подбають.

— Я не хвилююся.

— Я бачу, тебе щось засмучує, — сказала вона.

— Тобі так здається. Бігме.

— Через кілька днів вони будуть на місці. А ти ще раніше.

— Я знаю, — сказав Мирон, сердячись на себе, що вона вловила його настрій.

— Ти чимось заклопотаний.

— Ні, я здивований.

— Чим? — спитала вона.

Він підкинув у багаття поліно.

— Ніколи не думав, що на війні можна бути щасливим.

— Ти… про себе?

— Так, — сказав він. — Я кохаю тебе.

— Бігме? — Маруся мовила його слівце й так мило всміхнулася, що та посмішка торкнулася його, як теплий вітер.

— Бігме.

— Іди до мене, — сказала вона. — Нам треба спочити. Попереду далека дорога.

Мирон підкинув у вогонь дров і сів біля неї.

— Ти не змерзла?

— Біля вогню? — здивувалась Маруся. І розстебнула кирею.

— Бо ця ковалева свита гор’яча, як горно.

— Гор’яча? — вона знов усміхнулася тією милою усмішкою, що торкалась його, як теплий вітер, але цього разу Мирон не завважив, що вона повторила «його» слово. Може, тому, що Маруся трохи не домовляла «р», і воно в неї завжди пом’якшувалося, як перед апострофом. — Це ти гор’ячий.

Він теж розстебнув свиту і, пригорнувши Марусю, заховав її в теплу пазуху, як зайченя.

— Ти пахнеш Дніпром, — сказала вона.

— Для того ти мене скупала?

— Тоді я про це не думала.

— А про що? Про що ти думала? — спитав він, викликаючи її на граничну одвертість.

— Про те, що ти дурненький, — сказала вона.

— Це тому, що я за тобою стужився.

— Справді?

— Хіба ти не бачиш? Я просто стуманів за тобою.

— Не бачу, — сказала вона. — Я чую, що ти твердий і сильний.

— Я буду ніжним з тобою. Ти моє зайченя.

— Хочеш сказати, що в мене косі очі?

— Не вигадуй, очі у тебе трішки розкосі. Це зовсім інше.

— У школі хлопці називали мене монголкою.

— Я не бачив кращих очей, — сказав він. — Вони у тебе як…

— Як що?

Він хотів сказати: як у скіф’янки. Але мовив інакше:

— Як темно-сині квіти.

— Пригорни мене дужче, — попросила вона.

— Та я ж тебе з’їм, зайченя.

— З’їж мене всю.

Ніч розверзлася на весь світ, потім стислася в макове зерня і вибухнула білим полум’ям.

— Мамо…

Пахло Дніпром і гіркувато-пряним татарським зіллям.

Якийсь час вона лежала непритомна, він навіть не чув її дихання.

Мирон ліг на бік, лицем до вогню, а її знов заховав собі в пазуху, як зайченя. Дивився на багаття, що, перегоряючи, присідало, але щедро пашіло жаром, підсвічувало жовто-багряне листя на кущах та деревах, за якими стояли смоляні мури осінньої ночі.

— Люблю… — сказала вона крізь сон. — Бігме.

Він з голосу відчув її усмішку, яка торкнулася його теплим леготом.

Лежав і боявся поворухнутися, щоб не потривожити її сну. Спала вона сторожко, час від часу здригаючись на луск галузки чи далекий окрик нічної пташки, і тоді, як дитина, щільніше горнулася до його грудей.

Але тиша, саме зачаєна тиша нічного лісу, навівала якусь феєричну тривогу; Миронові здавалося, що не він її наслухає, а вона, ця жива тиша, вслухається в нього й чує його думки.

***

Він думав про свій курінь, про Осипа Станіміра та їхню армію, яка так певно взяла Київ, та замість того, щоб забезпечитися здобутою у ворога амуніцією і піти на Львів, змушена була, обдерта й боса, відступити, аби потрапити між двох вогнів. З чиєї волі, з якого такого демонського повеління вони знов опинилися на межі катастрофи? З півночі — червоні, з півдня білі, а там, на заході, був ще й третій фронт, польський, якого їм не минути.

Про найстрашнішого ворога Мирон ще не знав.

Він думав про свою бідолашну маму Марію, про батька та брата, яких уже не було на сім світі, лежали вони один на горі Маківці, а другий на горі Лисоні, а він, Мирон, живим повернувся з тієї війни, щоб відразу піти на іншу. То вже була війна за свою державу, у Станіславі, куди вони дісталися вантажним потягом, формувався український піхотний полк із вояків-поворотців. Хлопці з Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки скорше скидалися на зодягнуті в лахміття скелети, вони виходили з вагонів під мокрий дрібний сніг напівбосі, у багатьох ноги були обмотані ганчір’ям, та, коли рушили вечірнім містом до касарні й хтось завів «Червону калину», Мирон побачив чудо людського воскресіння. Темні змучені обличчя враз проясніли, хлопці повищали зростом, їхні очі загорілися дивним блиском. Одні співали, другі молилися, треті крадькома витирали сльози…

Тоді в касарні він теж довго не міг заснути, наче попереду було щось незвичайне, незвідане, хоча очікувала його знов-таки війна, але війна за найдорожче, війна, яка закінчиться скоро, бо вони, ці ожилі скелети із Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки, Стрия, були хворі Україною, і цю хворобу могли зцілити тільки власною кров’ю. Нехай ще трішечки почекають їх матері, сестри, дівчата, нехай вибачать їм цю загайку, зате вони, швидко здолавши ворога, повернуться до них із жаданою волею.

Після кількох тяжких боїв, коли переходили містечко Рудки, біля плебанії до сотника Станіміра підійшов священик із юнаком.

— Я є отець-декан Ярослав Ковальський, — сказав він. — Маю єдиного сина-гімназиста, але віддаю його вам. Най іде туди, де всі йдут.